Нобелівська промова Альбера Камю

 (10 грудня 1957 року)

source: http://www.nobelprize.org/nobel_prizes/literature/laureates/1957/camus-speech.html 

Отримуючи відзнаку, якою ваша вільна Академія щедро нагородила мене, відчув величезну вдячність, тим паче усвідомлюючи – наскільки ця відзнака переважає мої скромні особисті заслуги. Будь-яка людина, особливо артист, прагне визнання. І я також. Але я не міг не порівняти ваше рішення щодо мене і власне сприйняття себе самого.

Чоловік майже молодий, багатий лише своїми сумнівами і недосконалою, незавершеною творчістю, який звик до життя насамоті або в усамітнені дружби, чи не відчуватиме він паніки потрапивши із стану самозануреності у центр сліпучого світла? Із яким відчуттям він прийме почесть в той час, коли інші письменники Європи, насправді визначні, засуджені на невідомість; в той самий час, коли його батьківщина переживає нескінченні злидні?

Я пережив шок і внутрішнє сум’яття. Прагнучи відновити спокій, я був змушений узгодити себе із щедрим дарунком долі. І оскільки мені важко зіставити себе із цим дарунком лише за рахунок власних заслуг, не залишалося нічого, окрім як звернутися до того, що підтримувало мене за різних обставин: ідея щодо власної творчості і ролі письменника. Дозвольте тепер мені, сповненому вдячності і дружності,  якнайпростіше пояснити цю ідею.

Для себе вирішив, що не можу жити без творчості. Однак ніколи не ставив її понад усе. Радше, творчість потрібна мені, щоб не втрачати зв’язку із близькими людьми і це дає мені можливість жити нарівні із ними. Моя творчість – це засіб зворушення багатьох людей, шляхом пропонування їм особливої картини повсякденних радостей та страждань. Це зобов’язує митця «триматися купи»; це піддає його дії найпростіших і найуніверсальніших істин. Часто митець, який обирає свій неповторний шлях творця, усвідомлює, що його творчість, його неповторність неможливі без визнання єдності, нерозривності із іншими людьми. Митець загартовує себе в постійній взаємодії із іншими, перебуваючи між красою, без якої не може існувати, та суспільством, з якого не може вирватися. Ось чому справжні митці нічим не погорджують: вони зобов’язані розуміти, а не осуджувати. І якщо вони будуть поставлені перед вибором сторони світу, то обирають сторону суспільства, де, згідно із Ніцше, панує не доля, але творець, і немає значення, чи це робітник, чи інтелектуал.

Саме тому роль письменника не вільна від труднощів обов’язку. За визначенням він не може стати слугою тих, хто робить історію, а залишається слугою тих, хто від неї страждає. В іншому випадку, він залишиться самотнім і відлученим від власної творчості. Жодна армія тиранії із мільйонами солдатів не звільнить його від цього відлучення, тим паче якщо він приєднається до них. Однак мовчання невідомого в’язня, приреченого на приниження на іншому кінці світу, достатньо, щоб звільнити письменника із його вигнання, хоча би в ті миті, коли він, перебуваючи у свободі, пам’ятає про мовчання невідомого і озвучує його за допомогою мистецтва.

Серед нас немає достатньо великої людини для такого завдання. Але за усіх обставин життя, у забутті або у тимчасовій славі, страждаючий у кайданах тиранії або у свободі самовираження, письменник може виграти серце живого суспільства, яке виправдає його існування за умови, що він візьме на себе два визначних для власної творчості завдання: служіння істині та служіння свободі. Оскільки завдання письменника – єднання найбільшої кількості людей, – його мистецтво не може йти на компроміси із брехнею і рабством, які повсюдно плодять самотність. Якою б наша особиста слабкість не була, благородство нашого мистецтва завжди коріниться у двох надважких зобов’язаннях: не брехати про те, що знаєш і чинити спротив гніту.

Понад двадцять років божевільної історії, безнадійно загублений у конвульсіях часу як інші люди з моєї генерації, я підтримував себе лише однією річчю: прихованим відчуттям, що писати сьогодні – це честь, оскільки ця діяльність пов’язана із обов’язком і не лише обов’язком писати. У стосунку до мене, це було зобов’язання розділити разом з усіма іншими учасниками історії спільні злидні та надію. Ці люди, які народилися на початку Першої світової війни, яким було двадцять, коли до влади прийшов Гітлер і розпочалися перші революційні процеси; які зазнали освіти на Іспанській громадянській війні, на Другій світовій війні, у світі концентраційних таборів, у Європі катувань та в’язниць. А сьогодні ці ж люди мусять виховувати своїх синів і творити у світі, що перебуває під загрозою ядерного знищення. Ніхто, гадаю, не має права вимагати від них перетворення на оптимістів. І навіть переконаний, що ми повинні збагнути – не припиняючи боротьби – помилку тих, хто піддавшись розпачу, залишаючи за собою право на безчестя, пірнув у нігілізм ери. Але фактично, більшість із нас, у моїй країні та в Європі, відмовилися від нігілізму і робить спроби пошуку нової легітимності життя. Вони змушені були загартувати себе мистецтвом життя у часи катастроф, щоб народитися вдруге і боротися із інстинктом смерті, що функціонує в нашій історії.

Кожна генерація, безсумнівно, відчуває поклик реформувати світ. Моя ж знає, що не зможе реформувати, але її завдання можливо навіть більше. Воно полягає у тому, щоб вберегти світ від саморуйнування. Успадкувавши зіпсовану історію, в якій змішалися невдалі революції, безумна технологія, мертві боги і зношені ідеології, де правителі можуть лише знищувати, але не здатні переконати, де інтелект принизився до прислужування ненависті та пригніченню, ця генерація, засновуючись на власній негації, змушена відновити в собі і навколо себе те, що визначає велич життя і смерті. У світі, якому загрожує знищення, в якому великі інквізитори погрожують створенням вічного царства смерті, зрозумілим є, всупереч руху годинникової стрілки, прагнення відновити мир поміж народів, заснований не на рабстві, помирити працю і культуру, і побудувати із усім людством Ковчег Згоди. Звісно, немає впевненості, що ця генерація буде здатна колись завершити місію, але людина цієї генерації робить у світі подвійний подвиг істини і свободи, і, якщо це буде необхідним, знає як померти заради цього без ненависті. За будь-яких обставин, вона заслуговує привітності та підтримки, особливо там, де вона жертвує собою. Саме цій генерації хочу передати усі почесті, які ви подарували мені сьогодні.

Водночас, окресливши благородство письменницького ремесла, я повинен розмістити його у належному місці. У нього немає жодних винагород, лише ті, які ділить зі своїми товаришами у боротьбі: вразливими, але впертими, несправедливими, але пристрасними до справедливості, котрі творять без сорому чи погорди відкрито для усіх; котрі перебувають поміж печаллю та красою, і покликані вимальовувати творіння із власної дихотомічної екзистенції в процесі руйнівного руху історії. Хто може очікувати від нього остаточних рішень і високої моралі? Істина – таємнича, невловима, її слід постійно завойовувати. Свобода небезпечна, з нею і жити важко, і, водночас, це захоплюючий досвід. Ми повинні прямувати до цих двох цілей, крізь біль, але рішуче, враховуючи усі помилки впродовж шляху. Який же письменник свідомо насмілиться зробити себе проповідником доброчесності? Щодо себе, то я не належу до цього типу. Я ніколи не міг відмовитися від світла, радості буття, від свободи, в якій виріс. Однак ця ностальгія пояснює більшість із моїх помилок і мою провину, вона, безсумнівно, допомогла мені краще збагнути моє ремесло. Вона допомагає мені без зайвих запитань підтримувати усіх людей без права голосу, які стійко витримують життєві випробування завдяки спогадам про щастя.

Отже, визначивши себе, свої обмеження і борги, згідно зі своєю складною вірою, мені легше у підсумку прокоментувати вам ту повагу, якою ви мене відзначили; легше також сказати, наскільки мені легше прийняти тепер нагороду як пошанування усім тим, хто не має жодних привілеїв, а навпаки – знає лише злидні та переслідування. Мені залишається лише подякувати вам із глибини свого серця і на знак моєї вдячності вам, поклястися у вірності, яку кожен митець повторює щоденно про себе, всередині себе. 

Про оплату

Іноді люди хочуть займатися медитацією окремо, індивідуально, в парах тощо. Так переді мною постало питання – чи за це потрібно платити гроші за заняття, скільки має бути цих грошей тощо. Мені здається не зовсім правильним брати за це гроші. Не тому, що вони погані, брудні чи щось таке, а я затятий антикомерційник. Справа в тому, що індивідуальні заняття потребують трохи уважності, довіри, відповідальності і головне (що для мене особисто є важливим) – регулярності. Якщо людина розглядає такі заняття як форму розваги чи платної послуги – це мені не підходить. Спробую пояснити, чому саме:

1) індивідуальні заняття проводяться лише із людьми, яким я можу довіряти і які можуть довіряти мені. Тобто це не просто послуги за гроші, а спільний процес пізнання певних феноменів іншого характеру. Я відкриваюся людині, людина відкривається мені. Ми обоє збагачуємося і стаємо друзями. Але навіть від друзів хочеться серйозності у вправах;

2) гроші між друзями мають тенденцію до змін у ставленні. Це не обов'язково буде свідомим – просто так виховують багатьох людей: ти платиш, а отже тобі винні; ти даєш гроші, не отримуєш очікуваного «продукту» і можеш розчаровуватися в отриманому, проектувати на «інструктора» невдачу і реагувати негативно не на внутрішню ситуацію (яка породжена дуже часто поспіхом, невпевненістю, страхом, прив’язаністю до ілюзій та образів окремих людей у власній голові).

У психології проблему «проекцій» або «переносу» на людину, яка певним чином допомагає у роботі із внутрішнім змістом психіки, вирішують оплатою – це ніби створює захисну перетинку між двома людьми: пацієнтом та терапевтом. Але оскільки я відмовився від грошей, то слід було придумати щось інше, прийнятне для нормального спілкування та подальшого розвитку. Медитація – це не та річ, яку можна продати. Я не хочу відчувати себе винним комусь. І водночас не хочу, щоб хтось почувався винним мені.

І мені прийшло рішення. Це книги, або фрукти, або солодощі. Книги дають можливість розвиватися і мені, і людині, яка може ці книги брати читати. Фрукти і солодощі ми все одно розділяємо після заняття, коли спілкуємося, п`ючи чай. Не лише я віддаю чи отримую – це пов'язаний процес, дуже інтимний, який на якусь мить дає відчуття радості від присутності у конкретному моменті. Виходить так, що це навіть не оплата, а своєрідний бонус для подальшого розвитку і просто приємного проведення часу. Це ще одна нагода розповісти свою історію і послухати чиюсь.

Тому, у разі якщо ви спробували заняття у групі, вам захотілося далі розвиватися в цьому керунку і для цього достатньо мотивації та переконаності у важливості процесу саморозвитку, готуйте книжки, солодощі і фрукти на наступний семестр. Після літнього відпочинку і різних експериментів, переконаний, що буду мати щось нове для розповіді та експериментування.

зауваження щодо медитації (частина 2)

1. сонливість. під час вправляння часто нападає сонливість - від незвички розслаблене тіло починає просити поспати, вимкнутися і трохи відключитися від реальності. справа в тому, що зазвичай існує два найвідоміших (стереотипних) стани свідомості - сон та діяльний режим. ми прокидаємося і засинаємо. коли працюємо, то утримуємо себе в режимі "активність", а коли десь сядемо в комфортне, тепле місце без конкретного завдання, то може увімкнутися "сплячий режим". це нормально. так само нормально переживати сонливість під час медитації - від неї неможливо втекти, її неможливо вирізати, але з часом свідомість перестане різко поділяти стани на лише 2. і після "розвантаження" ресурсу сонливості (який залежить зокрема від біохімічних факторів) свідомість починає "виринати" із сонливості, стабілізується фокус і тоді вже починається інший етап самопізнання. тому не варто різко засуджувати себе за дрімоту або "вимикання" в процесі дихання чи релаксації.

2. змагальництво. іншим "режимом", який може перешкодити в медитації, є постійна орієнтація на результат. при цьому результат вимальовується абстрактно, як своєрідна бажана мета і мозок запускає процес пошуку найоптимальнішого рішення. а ще краще, якщо поруч будуть люди, з якими можна позмагатися у швидкості пробудження, просвітлення, польотів у астрал тощо. медитація - це не змагання, а самопізнання. якби наш внутрішній пошук був передбачуваний, то не було би в ньому потреби. цей досвід неможливо просто прочитати в книжці, почути від когось і забрати собі. неможливо завантажити на телефон. можна лише пережити. немає фінішної прямої, про яку багато розповідають "вчителі" з різних езотєрічєскіх традицій. є ви, методика і зміни свідомості у своєму природному ритмі.

3. мозок атакує. так склалося, що наш розум постійно хоче вирішувати проблеми, особливо тоді, коли тіло перебуває у стані спокою та нерухомості. в голові пролітають думки про: роботу, листування, смс, родинні проблеми, вигул домашніх улюбленців, поїздка в інше місто, відпустка, купівля продуктів, політика тощо. це важко зробити, але усі думки і рішення слід просто відпустити. на короткий час вправи усі "фундаментальні проблеми людства і вашого життя" слід відпустити повз і крізь вашу свідомість. не витісняйте, не боріться із цими думками і не засуджуйте невдачі, але відпустіть із видихом - вони просто підуть як потоки води або табуни живих істот, що пробігають через поле вашої свідомості. не годуйте їх, не будуйте дамбу із бажання чи почуттів - і вони зникнуть. спробуйте і потім розкажете мені, які були враження.

ще буде

попередні зауваження щодо медитації

1. регулярність. навіть якщо це вправа на 10-15-20 хвилин, то варто її практикувати хоча би раз у день. щоденно. вибрати собі час, місце, можна облаштувати навколо себе приємну атмосферу, вимкнути телефон, компутер і телевізор. це той час, коли ви будете не кимось іншим, а собою. не для когось, а для себе. це як маленький часопростір вашого комфорту та дослідження.

2. не очікуйте надто багато і надто мало. можна прочитати дуже багато книжок і статей про користь медитації для бізнесу, здоровля, стосунків і просто не почати медитувати. бо виявиться, що після перших занять нічого не змінюється. так само важко відмовитися від своїх "шкідливих" звичок, від витрати енергії на різні супровідні "важливіші" справи. і як часто буває у випадку людини - приходить розчарування. медитація - це не сибірський бальзам, рекламу якого можна побачити у всіх "бабулькіних" газетах. це не панацея від хвороб, від соціальних проблем тощо. медитуючи, ви стаєте собою більше, частіше і зрештою власними силами починаєте вирішувати речі, до яких раніше не знали як підійти, оскільки реагували надто емоційно.

3. алкоголь та рекреація. всупереч поширеній думці, медитація - це не лише відпочинок та релаксація. це також дослідження самого себе, яке може принести несподівані і неприємні відкриття для людини. не варто поєднувати практику медитації із алкоголем. якщо ви поїли, то зачекайте хоча би годину до початку вправи. якщо ще не їли, то після медитування зачекайте хоча би 30 хвилин.

4. посадка. одним із факторів, який може відлякати або розчарувати початківця - це вимога сидіти у позі "лотоса" або інших "йогічних" позах. але це зовсім не обов`язково. виглядає ця вимога аналогічною до того, як змусити непідготовлену людину бігати багатокілометровий крос із першого дня. вистарчить крісла, табурету, навіть на дивані можна вмоститися, якщо важко триматися рівно. перші заняття будуть давати ефект загального розслаблення і поступово тіло саме буде допомагати правильно всістися. кілька моментів, які слід враховувати - спина повинна бути рівною, але без зайвого напруження м`язів - не треба вигинатися дугою, але також не варто сутулитися і горбитися. в обох випадках напружуються групи м`язів, які згодом почнуть просити мозок дати їм відпочинок. вагу тіла слід розміщути не на ногах (коли ви сидите), а на тазових кістках. уявіть собі, що тулуб - це стовбур дерева і він логічно має впиратися низом у поверхню крісла або підлоги.

5. некомфортні відчуття. перешкодою можуть стати неприємні, іноді болючі відчуття, які в один момент можуть підштовхнути людину стати і вийти. це можуть також бути відчуття просто незвичні. як будь-які феномени, усе минає і у сфері психічних переживань це правило також працює. просто посидіть, уважніше зосередьтеся на відчуттях і відпустіть їх. вони як живі вередливі істоти, які просто потребували вашої тимчасової уваги. виговорюються і йдуть на відпочинок.

продовження буде.

komikkkkkkkon №1

найкращі речі стаються в житті спонтанно, бо коли готуєшся до чогось, плануєш, то воно ніби проходить і відбувається, але якось "змазано" у плані переживань.
із першим фестивалем коміксів "коміккон" сталося все спонтанно. написала Олександра, що є можливість виступити із лекцією. подав біографію і назву лекції про зомбі. купив квитки і далі про цю подію забув. бо була робота, дипломні, реферати, іспити тощо.

1. дім. в суботу увечері запакувався найнеобхіднішим, взяв ноут (якого ніразу не вмикав), електронну книжку, квитки, паспорт, Маринині приготовані з любовю лаваші і яблуко, і вафлі артек, заліз у поїзд, який їде 13 годин і поїхав.

2. чистилище. можливо це лише моя підозра або плід бурхливої фантазії, але складається враження, що поїзди придумали для психологічного тиску на людину. ці маленькі концтабірні комірки, в яких люди сплять і їдять, і спілкуються. ці комірки, в яких запахи переповнюються, переплітаються і набувають власного життя. можливо тут є свої власні торнадо, які запускаються, коли всі пасажири виходять і тоді провідник боязко ховається в своїй кабіні і чекає завершення катаклізму.
люди сплять - ніби у великій усипальниці, просто розкладені тілами по поличках. якщо не чути храпу - тоді або ти вмер, або усі інші. хтось повинен хропіти, відбивати ритм життя усього вагону. десь обовязково має бути зламане вікно. але в решті вагону стояла страшна духота. така як у склепі. просто бракувало повітря. їхали довго. за цей час можна написати коротке екзистенційне оповідання, спалити його і написати ще одне. при цьому жодним чином не вплинути на загальну літературну культуру. вашу творчість просто не помітять. я не читав усі оповідання бикова із його "потягового" циклу, але "можарово" дуже пасує до "чистилища".
зі мною їхали половина вагону якихось "мєсних" лікарів, які відпочивали у львові неповними родинами. вони розповідали про хвороби, про болєзні, сексуальні девіації, про "відсутність мозгів" у певних ділянках жіночого тіла. при цьому більша половина цієї бурхливої громади були власне жінки аморфного вигляду, подервянського типажу та вимови. це вони пили горілку із 7 ранку в сусідньому купе/комірці. інші люди взагалі не рахуються, вони перебували у стані "декоративна прикраса вистави для лікарів, які їдуть додому".

3. інтермеццо. приїхав до столиці. вийшов ледь живий, пройшовся разом зі всіма такими ж втомленими людьми (мабуть в цьому місті втомлені люди автоматично стають "своїми"). метро і сюрреалізм. метро та наркотичний тріп у космосі, без землі під ногами. потім живий потік вибльовується вагоном і люди у такій дивній побутовій озлобленості (як у обладунках лицарі) вириваються у бій. пробиваємося наверх, до повітря надземя і сонця, яке по усіх головах поливає спеку і таку ж "любов", яку отримує від людей з підземмя.

4. рай. на якусь мить в мене почався напад соціофобії чи агорафобії. чи разом і того, й іншого. там було дуже багато людей, вони такими великими потоками бігали від одного місця в інше, слухали уривками лекції в різних приміщеннях, кантувалися в залах для ігор та купували хаотичні предмети на розкладках. люди одягнуті в костюми персонажів фільмів, коміксів, аніме, мультиків тощо. шкода не зустрів Сплінтера. мав би з ким зробити селфі. бачив Бетмена, але доволі унилого (окрім того, що найближчим часом це буде Бен Афлек - так, я жартую як гік). але загалом ці всі люди були чудовими. вони мрійники, задроти, гіки, ботани, зануди, доходяги, дрищі, блєднолиці, очкаріки, прибацані тощо. але власне цих людей я люблю. і тому себе відчував як вдома на той час, поки заходив усередину. мені вдалося прочитати лекцію про зомбі, розсмішити слухачів, покривлятися і показати кілька трейлерів. зі мною зробили перше в житті селфі як із особою публічною. просили автограф, на що я ввічливо попросив так зі мною не робити і просто написав контакти. були дуже веселі питання і кілька нових моментів від слухачів, яких не знав. були просто хороші усмішки і величезна купа позитиву. шкода не встиг із питаннями-відповідями.
потім була зустріч із чудовою сім`єю Олексія, обід із картоплею та чаєм, комікси, розмова про книжки і комікси, про музику та інструменти. про все на світі. так можна розмовляти тільки із людьми, які дійсно хороші і відкриті. а ще - щасливі. ми ще цілий день із Олексієм ходили разом полювати на лекції фестивалю. знайшлися із Саданом і слухали дві лекції.
- про зоряні війни від доволі еротично-дискурсивного лектора (я ніяк не міг зосередитися на тому, що він говорить);
- про хеллбоя, від якої було дуже багато всього нового.

5. інтермеццо-рай. потім була зустріч із Сашею та Галею. це той випадок, коли в один день ти бачиш стільки різних людей, з якими міг би жити у великому одному будинку і не відчувати жодного дискомфорту. я їх замучив ходіннями, розмовами і емоціями. ми медитували і слухали як співають пташки за вікном. дивилися як заходить сонце. і потім ще були розмови про метафізичне, еволюцію людини та все інше. в той день я пив найсмачніші чаї за останніх кілька місяців.

6. пекло. плацкарт додому. це коли заходиш всередину гори, щоб кинути перстень у лаву і врятувати світ. тільки це вагон, в якому вже напакувалися люди, вони вже розстелилися і надихАли вагон новим пекельним життям. тіло одразу вкрилося озерами та океанами води, в якій за кілька мільйонів років таких же умов могло народитися щось нове, типу одноклітинних організмів, з яких виростають найстрашніші монстри. після людства нове життя еволюціонуватиме саме у закинутих поїздах Укрзалізниці. це будуть одноногі карлики із великими носами та аеромобільними вухами. я виліз на поличку, нарешті почув голос Марини, закрив очі і заснув під музику. до сходу сонця мене не було у реальності, де спало і потіло тіло. тавтологічно виділяло воду в океан еволюції. і ще я зїв яблуко із великою радістю.

7. дім. кока-кола. прибиральники. двері. вода. ліжко.

дякую усім, хто був зі мною там. це була дуже комплексна пригода на один день. і мені навіть не потрібно було нічого вигадувати. Олексій, Олена, Садан, Саша, Галя - многая літа!

перелік вправ

впродовж року ми спробували вправи із цього переліку:

1) усвідомлення тіла – перша вправа для кращого сприйняття тіла і спостереження процесів заспокоєння внаслідок «аналізу»;

2) усвідомлення дихання – спостереження дихання і засвоєння «дихального» фундаменту будь-якої медитації в буддизмі. Взаємозв’язок дихання і станів свідомості;

3) посилена релаксація – інтенсивне розслаблення і сприйняття свідомістю контрасту напруження і звільненої енергії;

4) візуалізація і робота із образами – підключення образного мислення і творчого потенціалу для аналізу символів психіки;

5) усвідомлення музики – спостереження впливу музики на процеси мислення і можливостей «ширшого» діапазону;

6) поглиблення фокусу і ефект «блискавок» - перенесення досвіду інтенсивної релаксації всередину свідомості і спостереження ефекту зануреного фокусу;

7) усвідомлення приємного і плекання щастя – побачити в собі джерело приємного і розкрити його потенціал у самореалізації;

8) основи метта-бгавани і плекання доброзичливості – розкриття потенціалу любові та використання енергії, яка витрачається на переживання негативних емоцій (інтеграція відчуженого змісту).

медитація і для чого вона

мабуть варто трохи про це написати, бо завдяки величезній хаотичній кількості літератури, складається враження, що медитація - це всьо і одразу або щось дуже таємниче і езотєрічєскє.

саме слово "медитація" - не дуже вдале слово, яким позначають усю палітру методик для роботи із тілесним, психічним, психосоматичним та духовним рівнями всередині людини. не вдале слово тому, що воно етимологічно походить від латинського "meditatio" - роздумувати, планувати, вправлятися тощо. не всі методики мають на меті "роздумувати", "планувати" чи "вправлятися". власне навпаки - переважна більшість із них, особливо індійського, буддійського та далекосхідного походження, мають на меті вийти за потік думок, припинити його, пригасити і таким чином звільнитися на коротку мить від "конвенційного" світосприйняття, в якому планування та змагання у вдосконаленні себе є необхідними пунктами.
але оскільки це слово вже прижилося, його вживають всюди, то можемо і ми взяти його на озброєння. просто памятати - це недосконале слово. як і будь-які інші слова та поняття.

під час медитації людина не змагається. якщо це дійсно медитування, то людина не повинна відштовхуватися від будь-яких зовнішніх факторів - уявних чи фактичних конкурентів (фактор змагальництва), повільності чи зашвидкості чогось діяння у житті (фактор вчасності), успіху в бізнесі чи будь-якій прикладній діяльності (фактор карєризму та амбітності) тощо.

медитація, в моєму розумінні, - це буття собою. в собі. в обраний короткий проміжок часу повністю буття, присвячене власному буттю і його спо-гля-да-нню. це зовсім не легко. хто спробував відключитися від усіх думок хоча би на кілька хвилин, той помітив мабуть наскільки це важко зробити.
ще одна річ, яку зробити дуже важко - це прийняти факт, що ми фактично не впливаємо на більшість автономних процесів всередині себе. ми не можемо відростити третю руку. ми не можемо змусити мозок мовчати. ми не можемо припинити дихання і серцебиття. кажуть, що йоги можуть це зробити десь у далеких гімалаях, але ми всі - звичайні люди, а не олімпійські чемпіони у йогічній категорії. звичайні люди, які раптом можуть зясувати факт - моє "Я" не є насправді контролюючою інстанцією. це не бос, який роздає накази, а швидше "прохідний двір" для феноменів, які протікають автономно.

якщо вам подобається співати мантри, присвячені богам - це справа ваша особиста і в певному розумінні - це також медитування. але для медитації не потрібні ані божества, ані релігійні ритуали, ані культова практика чи биття поклонів. є ваша свідомість, є методика, є час і простір, відведені для цього (і за це можна подякувати, наприклад, своїм батькам). у багатьох людей немає можливості медитувати і шукати сенс буття. можливо це один із факторів, про які згадував Будда, коли казав, що народитися людиною - це велика можливість і лише людина може усвідомити цю можливість. боги живуть надто довго і їм байдуже. тварини - надто мало і не встигають усвідомити. і лише людина має можливість зробити зі свідомості лабораторію, в якій досліджує внутрішній світ.
коли я кажу про медитацію, то маю на увазі близьку до буддійської методику дослідження самого себе безвідносно щодо авторитетів, приписів, законів та релігійного віровчення. будь-які висновки можна грунтувати лише на власному досвіді. якщо досвід каже вам - це не працює, отже це не працює саме у вашому випадку і не треба собі відрізати частину мозку, щоб стати кимось іншим.

бути собою впродовж певного часу, поступово набуваючи сміливості бути собою частіше, повніше і постійніше. хіба це не круто як чак норіс?