blockhouse

Моє серце – панельний будинок, в якому хаотично поселено натовпи істот, людей, музики та книг. Вони живуть поруч одне із одним, спілкуються і влаштовують вечірки. Іноді зранку стає дуже тихо. Це о 5-6, коли замовкають усі голоси. Це о 11-12 ночі, коли сон зачіпає усіх, окрім сов – тоді прокидаються зі сну нічні співрозмовники. Ми разом годину-другу можемо вдивлятися у ніч і чекати приходу Месії. Або чогось іншого, божественного чи демонічного – й те, й інше – величне за своєю природою. Тоді я стаю чимось більшим, ніж панельний будинок.

Стіни будинку тонкі, тому чути усі розмови сусідів та сусідніх сусідів. Влітку тут дуже спекотно, бо воно нагрівається неймовірно швидко. Взимку холодно, бо будинок не тримає тепла. І скільки не паліть вогнища – буде пролітати холод і вигрібати руками усі залишки та рудименти енергії.

Я – рудимент енергії. І хоч усе на своєму місці, а Том Йорк далі прокидається зі мною, коли всі інші вже сплять, будинок крихкий. Як рукавичка з казки. Усі в ньому живуть і стіни так сильно тріщать, що, здається, зуби резонують, кості резонують, кров дрижить, піт вистрибує. Є ще підвал і горище, якщо вдало вибрати час, то там нікого немає і можна зустріти когось не з мешканців. 

Наприклад у підвалі іноді можна побачити мешканців Пекла або Крота із старого мультика. А на горищі – Тому Аквіната чи Платона і виливати воду вниз. Мій будинок ще навіть не добудовано і горище – це просто верхній поверх, який будується. 

Я ставлю драбину і йду туди виливати воду, розмовляти із Платоном та хмарами. На інших поверхах разом мешкають ті, без кого важко уявити собі теперішнього мене – оповідача про будинок-серце. Наприклад там мешкають Радіохед, Найн Інч Нейлз, один із альбомів Мюз, ВанілаСкай, ЧервоніПерці. Там мешкають мої навушники, заклеєні пластиліном, перші 3 курси філософії та касетний плеєр. Це один із каменів, на якому будувався дім.

 А ще можна багато розповідати про Могвай, але це мешканці іншої планети, які прилітають разом із Платоном і так само летять. У цьому будинку є багато місця, бо він нескінченний. Він недовговічний, але жити в ньому можна і навіть непогано проводити час, бо виживання потребує дуже багато внутрішньої енергії.

У цьому будинку живуть мої гори, мої гірські друзі і брати. Іноді ми виймаємо із шафи ці гори, розтягуємо їх, надуваємо і вилазимо стріляти в Платона (коли той надутий і надто серйозний) зі скляних трубок горобиною. Мої губи і пальці кривавлять, а голова сміється очима, ніздрями та ротом.

В самому центрі будинку поселилися Марина і вона зараз там міняє повністю устрій, декорації та вирощує рослини. 

Вона знайшла імена книгам, які розбіглися по поверхах і кожного ранку вони приходять до неї просити їсти. 

Скільки б не було відведено ще простояти моїй панельці, хочу сказати – ви також можете поселитися там, якщо ще не поселилися. Просто не забудьте взяти капці, запаси чаю і книжки.