Сьогодні в суботу, коли люди йшли святити пасочки, яйка і ковбаски, вирішили з Мариною пройтися до кінотеатру. Поки усі порядні львів'яни займалися традиційними ритуалами, у компанії переважно російськомовних туристів ми вдивлялися в екранізацію "Привида у броні".
Можливо існують негативні оцінки, позитивні відгуки, купа статей про те, чи варто цей фільм дивитися/не дивитися. Але у цьому випадку в нас не було зайвих очікувань. Це навіть краща тактика - менше очікуєш і несподівано отримуєш велику кількість ідей для роздумів.
Несподіваним інсайтом став момент повернення Мотоко додому, до матері. Цей момент дуже сильний небагатослівністю, недосказаністю, чаєм та парою, яка піднімається у повітрі. Біль пригадування, немов вирізаний у платонівському всесвіті "пригадування" істинного буття і коли біль зростає в інтенсивності, а одкровення правди вже виштовхує до пробудження. Донька ще не знає, але мати вже впевнена, що десь тут була її донька, яка не знає ані минулого, ані теперішнього. І це обнадіює, що хоча би одна людина у цілому всесвіті може нести пам'ять моєї/твоєї/вашої пам'яті навіть якщо вона загублена, якщо пітьма і фрагментарність життя - це все, що нібито існує.
Буддійська ідея, що у кожній живій істоті ми повинні розгледіти власну матір, у цей короткий фрагмент вросла, набувши інших відтінків, технологічного оформлення, але традиційної проблематики самотності та закинутості. Якщо Нео у Матриці прокидається у коконі із біомасою, то Мотоко прокидається у коконі із штучного тіла і чиє пробудження стає фундаментальнішим - це ще тема для роздумів.
Можливо існують негативні оцінки, позитивні відгуки, купа статей про те, чи варто цей фільм дивитися/не дивитися. Але у цьому випадку в нас не було зайвих очікувань. Це навіть краща тактика - менше очікуєш і несподівано отримуєш велику кількість ідей для роздумів.
Отож.. Скарлет у ролі Мотоко виявилася несподівано хорошою. У ній пропрацьовано набагато більше японського, ніж вона мабуть хотіла. Тобто відсутність емоцій зіграла для мене позитивну роль у моменти, коли ці емоції на обличчях західних акторів вже стрибають і починають дратувати драматизмом без запаху драматизму. Менше Скарлет і більше Мотоко стали відкриттям. Загалом у фільмі відчувається більше японського, ніж я очікував - естетика, трохи сучасного кіберзагострення та аугментації, кольористика і темп. І ще ніжність на периферії, в окремих фрагментах, які вирізаються у очах із темряви та тіней.
Загалом філософських роздумів тут мало, але.. вони мабуть і не потрібні у фільмі, який коливається на межі екранізації первісних ідей та екшену.
Несподіваним інсайтом став момент повернення Мотоко додому, до матері. Цей момент дуже сильний небагатослівністю, недосказаністю, чаєм та парою, яка піднімається у повітрі. Біль пригадування, немов вирізаний у платонівському всесвіті "пригадування" істинного буття і коли біль зростає в інтенсивності, а одкровення правди вже виштовхує до пробудження. Донька ще не знає, але мати вже впевнена, що десь тут була її донька, яка не знає ані минулого, ані теперішнього. І це обнадіює, що хоча би одна людина у цілому всесвіті може нести пам'ять моєї/твоєї/вашої пам'яті навіть якщо вона загублена, якщо пітьма і фрагментарність життя - це все, що нібито існує. 
Буддійська ідея, що у кожній живій істоті ми повинні розгледіти власну матір, у цей короткий фрагмент вросла, набувши інших відтінків, технологічного оформлення, але традиційної проблематики самотності та закинутості. Якщо Нео у Матриці прокидається у коконі із біомасою, то Мотоко прокидається у коконі із штучного тіла і чиє пробудження стає фундаментальнішим - це ще тема для роздумів.
Несподіваним став образ Хідео - це щось просто інше, суцільний біль живої душі, "привида", який шукає точки опори у мережі існуючих голів та розумів.
І звісно, Такеші Кітано - його присутність, "5 хвилин" активної присутності надали усім подіям у фільмі чогось такого, що може зробити лише він.
Don't send a rabbit to kill a fox.
Очевидно, що філософські теми, які переселилися із манги, серіалу та повнометражних мультиплікацій, тут живуть. Однак.. це не зовсім те полотно, де вони проявляються. Вони тут як третьорядний гість, чиїх реплік не чутно, лише фонова відчуття присутності чогось більшого, глибшого, інородного.
Оцінки ставити не буду - не для того писалося.
