У далекому краї галичан
гобітів, у норі жив гобіт. Звали його Ігорем. І сьогодні історія буде про
нього, тобто про мене.
Вмикаємо гобітський плейліст і читаємо під музику.
Музика Гобіта (відкриваємо правою клавішою і в сусідньому вікні!)
У мене є затишний дім, де
збираються книги, їжа, рослини і спокій. У мене є люлька, яку залишив друг,
вирушаючи у свою далеку мандрівку за океан. Я не палю, але цей скарб
залишається для мене разом із усіма іншими скарбами від моїх друзів –
листівками, листами, картинками, шоколадками та іншими знаками присутності.
Я
люблю пити чай і пити його з кимось – із гостями, які приходять медитувати,
відпочивати, поділитися чимось дуже своїм, а часто і без слів.
Одного разу довелося визнати,
що я не Арагорн, не нуменорець, не орк, не дворф, не троль і навіть не ельф. Стало набагато легше, довелося скинути обладунки не по розміру, не по росту. Залишився гобіт, який любить
життя і захоплюється деревами, лісами, горами, розмовляє із духами і слухає як
співають пташки або сміються діти (і дорослі діти теж). Мені подобаються зірки
над головою і зірки у калюжах – між ними насправді різниця мізерна, а
вимірюється вона хвилями, які йдуть від кинутого каменю. Мені не дуже подобаються гучні компанії.
Не маю обладунків і меча
лицарського. Тому коли ходив до дракона, боровся силою волі, думки і гумору. Мій
дракон далі живе у моєму серці, але ми вже слухаємо одне одного. Були і тролі.
Були і моргульські клинки, від яких досі відморожені частини тіла, фрагменти
грудей, рук, живота і спини. Коли змінюється погода і пролітають у хмарах духи
змін, ці частини нагадують про себе болем, щемкою мудрістю.
У мене є смішна шапка, яка
дозволяє хорошим думкам залишатися у голові.
Зовсім недавно побачив, що
несу перстень Влади – як спокусу бути кимось для когось, але не бути собою –
звичайним гобітом. Бути лицарем, бізнесменом, політиком, тим, хто владою живе.
А мені воно не дуже цікаво. Підозрюю, що на небесах роблять ставки, скільки ще
витримаю бути викладачем, але це така гра, результат якої неможливо передбачити
наперед. Ми не маємо влади над багатьма речами, не можемо усього контролювати і
точно не можемо бути досконалими.
У моєму житті є Галадріель,
від якої нещодавно отримав дарунок для подорожей крізь пітьму. Це книга і не зовсім
книга, так і більшість магічних предметів – це не зовсім предмети. Її подарунок як зібране світло зірок, що сяють краще у темряві.
Мої друзі
знають, що несу із собою і як важко це буває, тому я можу бути із ними саме
таким – втомленим гобітом, розбитим гобітом, дурником-гобітом, селюком-гобітом,
хитрим гобітом. І це найкращий від них подарунок.
У мене є брат близнюк – гобіт
Ігор і ми росли разом, з різних утроб, але з одного великого кита і синхронно
чуємо зміни у повітрі. Йому болить, коли мені болить, але часто щастить і коли
болить мені – йому не болить, а мені не болить, коли йому болить. Тоді ми
можемо допомогти одне одному. Коли я впав, він мене ніс на собі. І я ніс його,
коли він впав. Ще наливав чаю і їли сочевицю, вирощену галицькими ельфами.
Якщо одного разу побачите
мене, спитайтеся про дерева і не питайтеся про політику. Спитайтеся про музику
і пташок, а ще про книги і не питайтеся про моргульські клинки, бо їхній смак
відчути можна тільки гуляючи з пацанами через Дикий Край. А ще краще випийте зі
мною чаю і послухайте тишу або шум, або мелодію, якою живе світ навколо нас.
Хоч як страшно буває відмовитися від не свого сценарію, від не свого образу чи ролі, але це звільняє від тягара. Можливо, це не надто престижний варіант, а книгу про нас не напишуть і не прочитають мільйони - та й фіг з ним. Якщо я можу дивитися на повний місяць і радіти замість планувати завоювання сусідів, то це моє щастя.
Нехай нас усіх береже світло
зірок у найтемніші ночі – чи ви лицарі, чи ельфи, чи гноми, чи орки, чи навіть
сам Саурон – нехай буде трохи більше казки у цьому дорослому світі, в якому так
мало місця для щирості.
