суббота, 9 июня 2018 г.

поміж дерев не видно лісу


Почну із цих слів. Наша коротка історія із медитацією в групі розтягнулася на півроку. Ми бачилися кожної суботи, медитували, ділилися історіями, емоціями, слізьми і радістю усмішок. Ми дихали полегкістю і важкістю, руками і ногами.


Ми дихали, малюючи кола, спершу неідеальні, але потім теж неідеальні. Спершу половинчасті, а потім до кінця. Дихали і внутрішнім пензликом писали каліграфію повітря. Я і ти – лише моменти вітру, повітря, що рухається у життєвому пориві.


Ми дякували п’ятці. Лівій і правій. Бровам і потилиці. Ми розмовляли із очима, вухами і животом. Наші руки перетворювалися на Віталія і Володимира Кличка. І бували миті, коли ставали горобцем на гілці.


Ми росли деревами і занурювалися в глибини океану. Розводили вогонь і грілися разом, запрошуючи минуле, теперішнє і майбутнє розповісти свою історію.


Наша подорож – це наша спільна справа, в якій кожен мав власне ім’я і власні досвіди, але поєднувало нас місцем і часом. Кожен із нас побував деревом, виростив дерево і виліз до верхівки або занурився у коріння. Кожен із нашої маленької ватаги дітей, що вчилися бути цікавими до світу, що вчилися бути несерйозними до подорожі і милосердними. Милими власному серцю.


Хіба це не вартує часу? Сил? Енергії і електроенергії? Хіба це не заслуговує на пам'ять та запис у свій внутрішній блокнотик серця?

Поза цими деревами, які ми насадили, можливо не одразу вимальовується очевидний ліс, але крок за кроком кожен із нас здобував собі свій зелений, синій, червоний, жовтий, коричневий кольори. Та інші теж, просто іноді важко пригадати усі, а там ще й відтінки.


В мене є невеличка надія, що той вогонь, поблизу якого ми сьогодні збиралися, буде надавати тобі сил у подальшій справі. Ще не одна стежка і не одна зустріч трапиться. Будуть герої, монстри, негідники і випадкові химери – це все також історія кожного із нас. Але ми сиділи біля вогнища. Ти і я. Я і ти. Ми. 2+2=5. І хоч дві людини неможливо зліпити знову в одну, неможливо зробити із кількох людей цілісну істоту, але не для цього ми медитували.

Для чого ж тоді?
А коли поміж дерев починається ліс?




среда, 16 мая 2018 г.

скарби охороняє змій

Well, once there was only dark.
If you ask me, the light's winning.
Rust Cohle

Кімната, в якій проходило моє дитинство, була завжди темною. Скільки пам'ятаю, сонце майже не потрапляло туди, хіба західне і вже повністю обійшовши багатоповерхівку по сусідству. Це була кімната тіней, із написами та рисунками на стінах. Там була моя перша репродукція від руки одного із китайських графіків. Зроблена кульковою ручкою. Чоловік полює з луком.


Це була кімната, в якій відкрилася здатність свідомості малювати на тінях. Світло потрапляє, розбивається у темряві, розбавляє щось, щось розбавляє світло і вимальовується цілий всесвіт подій. Мозок домальовував, психіка прикріплювала значення і почуття. Шматки ліпилися у образи істот, дерев, далеких планет.


Іноді мені кажуть, що надмірна уява веде до ескапізму, втечі від реальності. Це можуть сказати лише ті люди, кому не треба було прихистку від оцієї реальності, місця, де вони можуть зберегти своє серце і душу, а ще й розум від втрати, загибелі, знищення. Це можуть сказати лише ті люди, чий світ був спокійним, безпечним і їм не була потрібна ані фантастика, ані фентезі, ані космічні мандрівки, щоби залишитися собою.


Візуалізація – це шлях до себе, у ті кімнатки, ті світи психіки, де ховаються монстри і герої. Це можливість почути, побачити, розпізнати серед мільйонів інших образів саме ті, без яких неможливо уявити щастя справжньості, наповненості істиною і усвідомленості вічного моменту (моменту вічності?). Це мандрівка у Лабіринт, де нитка Аріадни рятує, захищає і виводить із глибин, де пульсує велике серце життя.


Для мене це одна із найважчих і, водночас, найсильніших практик. Далеко не все хочеться бачити, чути, сприймати. У кожному існують речі, які хочеться сховати якнайдалі. Для психіки ж ці речі як скарби – з часом вони перетворюються на діаманти, чарівні предмети і зброю давніх королів. І з часом я набрався сил, набрався усіх можливих обладунків, всівся на коня, щоби зустрітися зі змієм і перемогти його нарешті. Занурився у пекельні кола Данте, розібрав завали з каміння, почистив джерела і відновив воду, а коли прийшов до змія, то виявилося, що він з моїм обличчям. Весь цей час змієм, драконом і сторожем усіх скарбів був лише я сам.


У чому важливість цієї мандрівки? Можливо у зустрічі зі змієм? Перемога над ним? Підняття стягу над його трупом, щоб усі побачили і почули сурми тріумфу добра над злом? Для мене важливою була мандрівка, приготування, розчищання доріг, джерел і розмова зі звірями, які зустрічалися. Для мене важливими стали друзі серед дерев, тіней і живих людей. І з кожним кроком, з кожним новим колом пекла або підземного світу, на мені ставало менше обладунків, менше зброї, менше злості і справедливого гніву. Саме тому змій виявився не таким роздутим, розгніваним, справедливо розгніваним на людство – зрештою ми з ним просто обійнялися і стали одним.


Ти теж напишеш свою історію. Вона буде іншою, неповторною, у космосі або підземеллі. Там будуть інопланетяни або дракони. Там буде океан і квітка, гори і дерева, вогонь і друзі, і люди, яких ми можемо зустріти лише у нашій уяві, лише у нашому внутрішньому світі. Приходь. Залишилося не багато часу. 

понедельник, 7 мая 2018 г.

be yourself a hero

Вмикай: 

Всередині мене сидить суддя. Він каже: ти робиш це погано, тому не роби взагалі. Він каже: поводься як усі, бо це запорука щастя. Він каже: у тебе нічого завтра не вийде, лягай і помри. Не вставай з ліжка взагалі. Продай нирку, щоб хоч якось виправдати своє існування, але й нирка у тебе що ліва, що права – сміття.


Цей суддя дуже любить творчу сторону мене. Він дивиться на рисунки, малюнки, спроби, ескізи, ілюстрації, картинки, ліпнину і штампи поглядом страшенно снобістського критика. Усе, чого торкається увага судді, перетворюється на порох або перегній. Не знаю, з котрої години і року він оселився у моїй свідомості, зробивши собі там кабінет.


Мабуть у тебе теж такий суддя сидить? Що він тобі каже? Ти не так їси, ходиш, одягаєшся? Думаєш, читаєш, взаємодієш? Дихаєш, напружуєш живіт, вирівнюєш спину? Не так дивишся на дощ, сонце, траву і дерева? Усі рейтинги своїх можливостей на нулях? А потім вже, коли критика проходить і усі мрії зруйновано, суддя приходить із блаженною усмішкою покровителя і каже – я ж казав? Хіба не бажав я тобі добра? Щастя? Хіба не хотів я зробити тебе ЩАСЛИВИМ? Чого ти опираєшся? Хіба не цього хочуть усі люди – бути щасливими згідно із готовим рецептом?



І для себе я знайшов спосіб співпраці із цим суддею. Я кажу йому – пішов на хрін. Серйозно, щойно він починає мені зудіти десь у голові, так і кажу. Іноді додаю купу матюків і приймаю себе таким, яким є. Це доволі веселий акт – прийняти себе самого перед обличчям цього судді. Я такий, який є. Кожного ранку прокидаюся, іноді буває важче, іноді буває легше. Важче ввечері, коли загалом втомлений. Тоді суддя піднімає голову знову – ти нічого не вартий, хіба не казав? Це дійсно важке випробування – вечірня розмова із суддею. Бо він дійсно каже правду – світ складний, навичок не вистачає, люди люблять бути мудаками, навіть улюблений кіт ігнорує. Хіба суддя не правий?


Він правий доти, доки ми не даємо собі можливості бути щасливими просто так, без рецепту, без вказівок, без інструкцій та соціальних штампів. Ось мій перелік причин для щастя і радості кожного дня чи вечора: вдих і видих, одноокий кіт, мама, сестра, дім, дерево за вікном, гори, музика, усі можливі знаряддя для рисунку, трохи води і їжі, велосипед, усмішки дітей, спів пташок і крики білок, дощ, злива, запахи скошеної трави, книги, запахи книг, світлі люди, можливість ходити на своїх ногах, користуватися руками, торкатися асфальту і кори, пес-який-облизує-мені-щоки, уявні друзі, реальні друзі, мертві друзі, рожевий єдинорог, Більбо і Фродо, фрукти, ось ця дурнувата шишка або пеньок, без якого не можу піти додому, акварельки, ось цей скетчбук із чорними листами, листівка з Києва, листочок із теплими словами, картопляне пюре, сіль землі, звуки скрипу Ігдрасіла, внутрішні дракони, гумор, холодна вода, ковдра. Це лише сьогодні. Це лише один день і один вечір. Коли хочеться впасти і не вставати, бо кістки і серце говорять відлунням внутрішнього судді, згадую ці речі і мені стає легше, достатньо легше, щоб завтра знову піднятися і кинути виклик небесам.


Мої улюблені гасла останніх півроку – «дай си спокій» і «пора працювати, лінива дупо». Це улюблені гасла, які дають сил. І повір, я знаю, що таке божественний рівень прокрастинації, ліні, зневіри і розпачу. Знаю, що таке, коли руки опускаються, а голову гне донизу тягар спогадів і думок. Знаю, що таке відчувати себе гімном. Але навіть гімно має значення. Усі квіточки і дерева, і картопелька потребують цих добрив. Все, що росте у мені чи у тобі, потребує добрив, потребує минулих поразок і суддівських зауважень. Кидай виклик у небеса, бо без цього виклику, без цього звичайного людського акту свободи всередині себе, життя буде лише копією. Кидай виклик у небеса своїми речами – речами щастя і радості, стріляй у хмари і грози ракетами із кошенятами та словами без значення. Завтра зранку буде нова історія, яку колись розповіси.



А я ще розповім тобі, як літав із драконами, ловив рибу і відпускав ельфів назад до лісу. Розповім як мольфарив і виганяв духів. Розповім як дихав, коли бракувало повітря, бо це зі мною стається також. 


вторник, 1 мая 2018 г.

історія написана у тілі


Одного разу моя свідомість вирушила у мандрівку. Йшла довго, занурювалася, знайомилася із різними істотами. Іноді траплялися гілки всесвітнього дерева і вдавалося подмухати на вуха Оленю, Вовку, Ведмедю.


Іноді траплялася нагода торкнутися океану, прикласти до нього вухо і чути як б’ється серце. Велике серце, що гукає, кличе до себе у гості. Чи це землетрус? Чи це буркотіння у животі?


Мандрівка зводила мене із різними людьми, тваринами і рослинами. Навіть комахи деякі нагадували про своє існування, потираючи лапками. Коли свідомість поверталася із мандрівки, залишала у тілі шрами або радісні спалахи. Бували важкі моменти, коли свідомість змушена була боротися за життя – кидалася у прірву між буттям та небуттям. Бували миті, коли любов зникала взагалі, а розпач висушував усі ріки. І це все записалося у тілі.

Моменти радості і щастя, сліз прозріння і регіт задоволення – це заклалося у тілі. Невеличкі вірші і прозові новели. Не знаю, чи свідомість вже готова до книги у клітинах тіла, м’язах та крові, але достатньо невеличких історій, щоб відчувати себе.. справжнім.


Це так важливо – відчувати себе справжнім, відкритим, щирим хоча би зі собою, для себе. Свідомість не може жити у брехні. Ми можемо придумати собі пам'ять, зануритися у неї із усіма наслідками, триматися і в одну мить вона вислизне – зіслизне свідомість із брехні. Тіло не може жити так.


Тоді ми йдемо до джерела правди. Всередину себе, де стає трохи темно, сонячне проміння губиться поміж листя та гілок величних дерев розуму. Душа заповнюється сутінками і десь у цій тиші можна почути джерело.


Кожна клітина пам’ятає, звідки падають дощі. Куди ми усі йдемо і, можливо, звідки прийшли. Свідомість згадує запахи і дотики вітру. Свідомість згадує воду, землю, вогонь, повітря. Кожна клітина тіла записує щось, немов маленький писар, який продовжує далі свою важку щоденну роботу.


Але їхні, свідомості та тіла, зусилля потребують щось від мене. Уважності, читання, занурення та знайомства із собою. Усі ці записи – це історія, яку треба почути, прочитати, посмакувати. Це історія, яка виплакується, наповнює радістю, бринить спалахами і раптовими потрапляннями до людей чи подій, яких вже немає. Моє тіло і свідомість – це.. час і можливість побути собою. Побудь зі мною і ти. Розкажи свою історію без слів. Намалюй книжку без тексту.

Послухай тіло і свідомість поблизу вогнища, яке ми розпалюємо, щоб дати собі трохи тепла, розігнати пітьму, почути голоси на наступній стежці.

понедельник, 23 апреля 2018 г.

будь до себе


Привіт. Мені теж болить. Зізнаюся несподівано, що болить і доволі по-різному. Іноді важко, сильно, розлого, складно, незрозуміло, невиразно, різко, тепло, холодно, ріже, зудить, вбиваючи, розриваючи, розсіюючи, синім, жовтим, червоним, чорним, білим. Болить від радості і від смутку. Болить від ненависті і щирості.


Мені буває радісно і добре. Буває пекуче радісно і добре, екстатично, повільно і тихо, по-осінньому і зимовому, іноді по-весняному і літньому. Від викликів долі і блискавок над головою, від зеленого листя і купки сміття поблизу дороги, від усмішки дитини і гавкоту собаки.


Кожного дня моя душа вбирається у різні кольори емоцій і балансує між внутрішніми океанами та зовнішніми вітрами. Іноді вдається дуже легко серфити, професійно ковзаючи поміж великих хвиль. Іноді хвилі захоплюють і викидають на сушу, немов рибу.

То мабуть у тебе є питання – чи допомагає мені медитація? Я ж її викладаю, ми ж разом іноді збираємося чи в одному місці, чи в один час, чи в онлайні. Мабуть мав би бути як камінь незворушний або старий дуб, як гуру всесильний або президент країни, у якій народ немає їжі? Мабуть я мав би бути успішним бізнесменом від медитації – такі теж є, бо це трендово?


І ще хочу зізнатися в одному – я проста людина, яка навчилася трохи серфити поміж хвилями власного буття. Мені вдалося стати до себе добрішим і прийняти себе хоча би іноді. Мені трохи склалося із повагою до інших і прийняттям їх такими, якими вони є. Мені час-від-часу вдається не піддаватися гніву, злості, заздрощам, ревнощам, смутку, меланхолії, іпохондрії, прокрастинації та ліні. Деякі ранки для мене – це багато світла та енергії, а деякі вечори – трохи свіжіше повітря та легший сон.

 

Я точно невдаха у медитативному бізнесі, бо це дає можливість бачити себе і бути до себе добрішим, милосерднішим, люблячим, спокійнішим. Мені вдається зупиняти війну у серці, яка триватиме доти, доки живу. Мені вдається примирювати квадратних і круглих у собі, хоча іноді вони такі вперті і цілеспрямовані у бажанні стати рівними, чоткими, односкладними, досконалими і… мертвими.

Для чого ж я медитую? Щоб продовжувати свою мандрівку, ділитися із кимось хлібом або історіями. Насипати собі на їжу чийогось болю і наливати комусь своєї радості або радостей. Мені подобається медитувати із тобою, навіть якщо ти щойно розпочинаєш або наважуєшся. Мені подобається бути у себе вдома, у домі буття, де ми іноді перетинаємося і гріємося біля вогнища наших сердець.


Де би ти зараз не був/була – будь до себе добрішим/добрішою.
Де би ти зараз не слухала/слухав світ – будь до себе уважнішою/уважнішим.
Де би ти зараз не читав/читала ці слова – будь зі мною.
Побудь собою, споглядаючи як розгортається вічність у маленьких моментах. Ми тут ненадовго.

среда, 11 апреля 2018 г.

вдивлятися у сліди птахів на піску


Коли почав малювати і рисувати, книги втратили мене. Я пішов стежками інших птахів, які замість чорно-білого одягають усі кольори світу.


Спершу йшов, потім побіг. І досі не можу зупинитися. Іноді чую як розум кричить – зупинися! Зупинися і почни робити звичну справу: думай, аналізуй, заперечуй заперечне, переливай у переливне і порожнє.


Мої птахи змінилися, бо світ став іншим. Те, що мало, що могло – розлетілося. Замки із піску розсипалися. Якби уважним був, то розсипалися би швидше, мабуть їх вже не було – лише порох у повітрі не давав побачити чітко.


І ці нові птахи мене порятували. Ось бачу нове каміння, на якому побудую дім. Ось воно росте і виростає із великої геологічної породи. Камінний дім, який не може здути вітер. Скільки би не дули вовчі вітри, у підсумку їм залишиться лише прийти на чай, попросивши дозволу.


Одного разу ти збагнеш, чому я будував камінні будівлі у воді. Чому річка була такою важливою і голоси її, що долунали із глибин, несуть у собі досі мудрість. Можливо відростуть вуха, можливо очі розширяться і тоді почуєш як тріскотить крига ілюзії. Тобі не втекти від себе.



Тобі не втекти від своїх монстрів.

Чи мають значення слова написані водою по камінню? Має значення рука, пензлик, вода, камінь, повітря. Має значення, які слова пишуться – чи від серця, чи від шлунку. Очевидно, що між «серце» і «гамбургер» є різниця. Між «пробудження» та «засинання» також.


І питання для тебе, на яке не дам відповіді. Чи мають значення сліди птахів на піску, якщо хвилі прийдуть?

Мусиш справитися із цим самостійно. Чуєш як гуркотить? Це серце чи шлунок?



понедельник, 9 апреля 2018 г.

Дихання важке. Дихання легке


Ми дихаємо кожної миті нашого життя. Можна затримати подих і за кілька хвилин знову тіло змусить нас вдихнути. Тіло має свої правила щодо цього і психіка наша також, і розум – усі потребують простого дихання, звичайного кисню, взаємодії зі світом навколо.


Дихання, окрім життєвої необхідності, – один із найкращих шляхів для практики медитації. Ми обираємо вдих і видих як транспорт для свідомості. Ми постійно дихаємо, а отже медитувати можна будь-де і будь-коли. Навіть у сні, якщо достатньо натренуватися, можна вловлювати оці легенькі порухи нашого життя через ніздрі, горло, груди або живіт.

Для чого це нам взагалі? Тренувати? Проявляти інтерес до дихання? Нормальний, звичайний стан, в якому ми усі перебуваємо у процесі дорослішання та росту – це стан неусвідомленості, неуважності, звичності і нудьги. Усе ми знаємо, усе нудне і розсіяність уваги нам не надто сильно шкодить. Усі неуважні, а дехто навіть сильніше, ніж ми. Але неуважність може спричинити не одну ситуацію, коли ми завдаємо болю іншим, близьким людям. Коли ми руйнуємо щось важливе для самих себе і лише потім, згодом можемо помітити, що саме трапилося.


У «ненормальному» стані, який медитація викликає в людині, ми стаємо уважніші. Ми помічаємо свої помилки, помилки інших, зміни у собі, ріст, падіння, емоції свої та інших людей, ми беремо на себе більше відповідальності за власні вчинки, слова і думки. А це потрібно зовсім не багатьом людям. Для цього треба взяти себе у руки, почати займатися практикою, виділяти на це час. І нічого дивного, що рішучість для цього з’являється лише у складні часи, важкі моменти нашого життя.


Дихання важке – потрібно докласти зусиль. Потрібно визнати перед собою, що ми не такі сильні і сфокусовані, як видається. Потрібно допустити, що речі приходять і йдуть, люди приходять і йдуть, феномени проявляються і зникають. Жоден вдих не належать нам, а видих ми не можемо притримати, як і більшість приємних чи неприємних подій. Уважно дихати важко – немов весь світ і зовні, і всередині прокидається у хаосі, щоб нам перешкоджати. Нападає сонливість, лінь, слабкість, невпевненість, плани, мрії, очікування, засудження та багато чого іншого. І щойно ми робили простий вдих, простий видих, а вже за мить летимо за уявою у світи кольорів та спогадів або у світи тіней, болю та розпачу.


Дихання легке – воно веде до зцілення. Коли ми проходимо перші моменти невпевненості, вчимося просто бути із дитячою уважністю та інтересом до дихання, починають проявлятися речі, які ховалися від нас у тінях, які були на периферії уваги і тому світ виглядав таким обмеженим. Тренована увага застосовується до всього – до вдиху і видиху, до співу пташок, до емоцій людини, до порухів душі, до шелесту листя і мови дерев. Тренована увага, яка виростає на диханні, допомагає легше приймати і легше віддавати. Легше перебувати у переповненій маршрутці, в якій триває боротьба за вікно і свіже повітря. Дихати легко – ми робимо це кожної миті і одного разу, коли свідомість буде готовою, вона побачить, що жодна річ не може їй перешкоджати у свободі, у легкості, у повазі до інших, любові та співчутті. Доки ми дихаємо, ми можемо реалізувати усі ці хороші речі і побачити нарешті у собі внутрішню зацікавлену дитину, а не втомлену дорослу людину, якій завтра йти на роботу.


Дихаю, бо це легко. Дихаю, бо іноді буває важко. Дихаю, бо цей простий процес вчить набагато більше, ніж будь-яка книга. Приєднуйся. Подихай зі мною, побудь тут і тепер, у цій короткій миті життя, яке розгортається на фоні битв зірок та галактик. До зустрічі.