четверг, 20 сентября 2018 г.

сеанси болю


Поверхом нижче на ганку бігає в темряві дитина із ліхтариком. Шось шукає і активно це супроводжує розмовою із псом та мамою. Пес – велика така чорна хряпа, яка голосно гавкає або, точніше, гуркоче водоспадом.



Мама – вона ж моя сусідка, яка має доволі агресивний погляд на інших людей, окрім власної зграї. Вона сторожить свій ганок, своїй дітей, свого чоловіка і пса. Точніше, двох псів, бо виявилося, там є ще один – малий чорний француз. Нещодавно його побачив, коли заходили у гості сім'я і французька бульдожка побачила нашу французьку бульдожку.



Поверхом нижче – своя зграя. Вони не погані і не дуже добрі. І я їх розумію, бо сам так сприймаю світ. Тепер. Є свої люди, своя зграя і є інша зграя, яка може нас іноді приймати за «своїх», частіше ігнорувати і зрідка агресивно реагувати.



У зграях є один критерій порозуміння, який мені в природі завжди видавався загадковим. Він простий як дрова. Він простий як біль. Це больовий критерій зграї – ми маємо кожен свою межу і за цю межу не заходь – покусаю. Біль – мова, якою спілкуються між собою пси, вовки, коти, ведмеді. Іноді цей біль перетворюється на ураження, несумісні із життям. Загадка. Проста і водночас захоплююча.



Але людина пішла далі. Вона завдає собі сама болю, подекуди використовуючи допомогу інших. Ми завдаємо собі болю, щоб нагадати – я ось ця людина; мені болить тут і ця шкіра – жива. Мені болить моє серце – і велике щастя, бо воно є. Мені болить голова – а я думав, що її вже немає. Мова тіла – це також мова болю. Нам потрібна особлива форма спілкування із власним тілом – створення емоційних або фізичних зарубок, по яких можемо рахувати власний ріст, по яких можемо сказати – це одна людина, а я – інша. Це моя територія, це моя душа, це моє тіло. МОЄ ТІЛО. І як добре, що воно є.



Не варто ігнорувати біль, навіть якщо його завдають свої. У своїй зграї теж існують певні особливості, свій спосіб взаємодії. Інша сторона цього: свої підтримають, захистять, підгодують і почекають, доки рани заростуть. Свої будуть поруч, навіть коли все погано. І цей біль, який ми переживаємо поруч із ними, разом із ними, перетворюється у співрадість, перетворюючи нас у щось нове. Цей біль через співчуття стане основою для сили та бачення правди – ми усі заслуговуємо на щастя. Навіть ті, хто нам не подобається. 


Дякую за фото, http://decapitateanimals.tumblr.com

понедельник, 20 августа 2018 г.

спочатку було щастя


Щастя – це коли легко. Коли легко бути, ходити, дихати. Коли розпочинаєш розмову і це легко.
Щаслива людина, яка знаходить свою зграю і з нею легко йде у важкі дороги, по важких стежках. Якщо важко одразу, все складно і життя перетворюється на драматичну постановку на двох людей, тоді це не щастя. І щастя туди не прийде, бо буде лише гра у владу когось над кимось. Зрештою хтось втратить себе і настане ніч душі.



Бути зі своїми людьми – це щастя. Зустріти своїх близьких серцем – дарунок життя. Коротка зустріч, довга зустріч – яке це має значення? Зустріч на кілька днів чи на місяць. На кілька секунд польоту у цьому космосі випадкових подій. Так, саме космос випадкових подій, космос хаосу зводить нас в одне місце і в один час.


Бігти чи йти по одній стежці, йти поруч, їсти разом, гріти одне одного, будити і піджартовувати. Коли із цих речей зникає легкість – щастя розчиняється і розсіюється за вітром. Воно не може існувати там, де є примус, де хтось наказує і вимагає. Щастя і легкості немає там, де хтось вважає винним іншого/іншу.


Хотілося написати, що щастя – бути у лісі, ходити в гори, грітися біля вогнища і з острахом слухати звуки ночі. Але щастя для мене перетворюється у живе лише в присутності живих людей, живих істот, в яких тече схожа до моєї кров, в яких очі бачать схожі кольори, а вуха чують звуки ночі. Якщо ж пощастить, то ці живі люди ще бачать магію навколо, чують як пульсує серце прадавнього дракона, сплячого у підніжжі великої гори.


Магія легкого щастя у тому, що коли ви прокидаєтеся, а поруч немає людей із подорожі, то це не руйнує щастя як таке. Це сумно, слід визнати, але сумно по-справжньому, легко. Так сумно буває, коли відпускаєш щось і приймаєш новий день. Коли видихаєш минуле і тягнешся за майбутнім у кожній миті дихання.

               


Щастя – це також вдячність присутності, розпізнавання, розкриття у миті. Вже завтра світ може зникнути, а зірки згаснуть. Вже завтра хтось піде назавжди. Вже завтра ангели не запалять сонця, але оці короткі миті щастя поміж дерев, поміж гір і озер – благословення. Це акт милосердя світу щодо живих усіх істот.

 


Дякую і тобі. Добраніч. І нехай завтра ангели запалять сонце для тебе. Можливо саме завтра прилетять твої птахи щастя на кілька секунд або місяців.



четверг, 9 августа 2018 г.

such a dreamer


Одного разу мрії здійснюються. Одного дня слухаю улюблену музику і чую як крізь неї промовляє бог. Кожен удар мого серця і падіння душі у п’ятки, потім знову до небес. Кожен удар як блискавки, що б’ють у голову, у саму верхівку голови і так тисячі разів. І я – громоприймач, чоло моє розбите, тіні розлетілися. Тінь моя стала сиротою.


 І отримую відповідь на питання. Будь собою. Будь собою всупереч. Будь собою для. Будуй. Руйнуй. Приймай і відпускай. Називай речі новими іменами і крокуй далі, але дивлячись у вічі змінам. І цінності – це не гроші, не предмети, не одяг, подарунки і все інше, що можна тримати в руках. Цінності – це те, що лежить у сутінках серця, і якщо їх немає у тобі – просто немає, нічого не зробиш. Споживай. Споживай до смерті, себе споживай, інших споживай, роздирай горлянки навколишнім заради втіхи. Заповнюй порожнечу у серці, де навіть зіркам немає місця.



Почув відповідь і повернувся з іншим відчуттям тіла, душі і розуму. Ніби вивернули подушку, викидаючи усе зайве. Стало легше дихати, а світ почав розмовляти іншою мовою. Очі мої згадали, що бачили у дитинстві. Вуха сповнилися звуками тиші. Шкіра зашелестіла як листя дерев.І тут почалася магія.


Магія крові. Ритуали допомоги із оберегами. Шкіра людей, символи, ріст дерев і мова лісу. Мої руки стали частиною процесу, який вростає у шкіру іншим живим людям. Хтось поєднується із листочками, хтось із китами, а ще гілками обростають. Хтось нарощує обличчя, геометрію, порухи ліній, плями і краплини фарби. Ми продовжуємо себе у своїх татуюваннях. І ця магія – найсильніша, бо вплітається у тіло, переплітається із душею, торкається розуму, щоби пробудити у ньому нові ноти, нові інтонації, півтони. Мені пощастило страшенно у цьому житті долучитися до життя інших людей і допомогти їм хоча би трохи. Мені пощастило отримати допомогу від інших, хоча вони навіть не підозрюють про це.



Моє серце сповнене вдячності людям, які були зі мною у найважчі миті сумнівів, які підтримали мене, повірили і дочекалися. Так важливо мати поруч людей, які дочекаються. Велике щастя бути поруч із людьми, які вміють радіти спільно, розділяти не лише хліб і вино, і рибу, але й радість. Радіємо! Кожного дня, коли сонце піднімається на небо. Кожної ночі, коли місяць розганяє голодних духів. Радіємо! І дякую. Тобі.



вторник, 17 июля 2018 г.

Листи дерев


Про що вони пишуть лініями на корі? З року в рік. Із десятиліття у століття. Відбивають повітряні потоки, вологу, історію дотиків та шрамів і це складається у візерунки, які іноді помічає око (а іноді очі). 

Листи про... 
щастя
дощ
любов поміж корінням та кроною
молоді деревця
оленів і косуль
вовків і ведмедів


Про страхи і тривоги. Про бурю і ламання гілок. Про снігопади і сон, що завершується вибухом життя та радості.
Про людей. Про сокири. Про вогонь. Про залізо і меблі.

Звісно ж дерева пишуть про те, як мріють стати меблями: шафами, столами, стільцями, стелажами і полицями.

Це маленька історія у листах дерев. Фрагменти кори, які розпізнав, побачив і забув усі слова, що могли би передати смисл. Ці листи не такі гарні як пейзажі, гори, озера і моря. Ці листи на корі – це не їжа у ресторані і не алкоголь у пляшках. Це не оголена натура і весільні фото.
Я не знаю, про що пишуть дерева свої листи у вічність. Куди ці листи потім відправляються, але хочу, щоб часточка їх побувала для тебе, для твоєї присутності тут і тепер у цьому безмірі потоків, хвиль, вітрів змін.


Це особливі листи, які мені вдалося скопіювати, коли всередині була пустка. Не знаю, яким чином, але вони допомогли мені щось віднайти - можливо, це була особлива мова росту і відновлення, якою дерева спілкуються навесні. Ділюся і з тобою цими фрагментами, нехай душа щось прочитає для себе. 

Нехай торкнуться тебе корінням дерева нашого великого лісу. До зустрічі поміж дерев.


суббота, 9 июня 2018 г.

поміж дерев не видно лісу


Почну із цих слів. Наша коротка історія із медитацією в групі розтягнулася на півроку. Ми бачилися кожної суботи, медитували, ділилися історіями, емоціями, слізьми і радістю усмішок. Ми дихали полегкістю і важкістю, руками і ногами.


Ми дихали, малюючи кола, спершу неідеальні, але потім теж неідеальні. Спершу половинчасті, а потім до кінця. Дихали і внутрішнім пензликом писали каліграфію повітря. Я і ти – лише моменти вітру, повітря, що рухається у життєвому пориві.


Ми дякували п’ятці. Лівій і правій. Бровам і потилиці. Ми розмовляли із очима, вухами і животом. Наші руки перетворювалися на Віталія і Володимира Кличка. І бували миті, коли ставали горобцем на гілці.


Ми росли деревами і занурювалися в глибини океану. Розводили вогонь і грілися разом, запрошуючи минуле, теперішнє і майбутнє розповісти свою історію.


Наша подорож – це наша спільна справа, в якій кожен мав власне ім’я і власні досвіди, але поєднувало нас місцем і часом. Кожен із нас побував деревом, виростив дерево і виліз до верхівки або занурився у коріння. Кожен із нашої маленької ватаги дітей, що вчилися бути цікавими до світу, що вчилися бути несерйозними до подорожі і милосердними. Милими власному серцю.


Хіба це не вартує часу? Сил? Енергії і електроенергії? Хіба це не заслуговує на пам'ять та запис у свій внутрішній блокнотик серця?

Поза цими деревами, які ми насадили, можливо не одразу вимальовується очевидний ліс, але крок за кроком кожен із нас здобував собі свій зелений, синій, червоний, жовтий, коричневий кольори. Та інші теж, просто іноді важко пригадати усі, а там ще й відтінки.


В мене є невеличка надія, що той вогонь, поблизу якого ми сьогодні збиралися, буде надавати тобі сил у подальшій справі. Ще не одна стежка і не одна зустріч трапиться. Будуть герої, монстри, негідники і випадкові химери – це все також історія кожного із нас. Але ми сиділи біля вогнища. Ти і я. Я і ти. Ми. 2+2=5. І хоч дві людини неможливо зліпити знову в одну, неможливо зробити із кількох людей цілісну істоту, але не для цього ми медитували.

Для чого ж тоді?
А коли поміж дерев починається ліс?




среда, 16 мая 2018 г.

скарби охороняє змій

Well, once there was only dark.
If you ask me, the light's winning.
Rust Cohle

Кімната, в якій проходило моє дитинство, була завжди темною. Скільки пам'ятаю, сонце майже не потрапляло туди, хіба західне і вже повністю обійшовши багатоповерхівку по сусідству. Це була кімната тіней, із написами та рисунками на стінах. Там була моя перша репродукція від руки одного із китайських графіків. Зроблена кульковою ручкою. Чоловік полює з луком.


Це була кімната, в якій відкрилася здатність свідомості малювати на тінях. Світло потрапляє, розбивається у темряві, розбавляє щось, щось розбавляє світло і вимальовується цілий всесвіт подій. Мозок домальовував, психіка прикріплювала значення і почуття. Шматки ліпилися у образи істот, дерев, далеких планет.


Іноді мені кажуть, що надмірна уява веде до ескапізму, втечі від реальності. Це можуть сказати лише ті люди, кому не треба було прихистку від оцієї реальності, місця, де вони можуть зберегти своє серце і душу, а ще й розум від втрати, загибелі, знищення. Це можуть сказати лише ті люди, чий світ був спокійним, безпечним і їм не була потрібна ані фантастика, ані фентезі, ані космічні мандрівки, щоби залишитися собою.


Візуалізація – це шлях до себе, у ті кімнатки, ті світи психіки, де ховаються монстри і герої. Це можливість почути, побачити, розпізнати серед мільйонів інших образів саме ті, без яких неможливо уявити щастя справжньості, наповненості істиною і усвідомленості вічного моменту (моменту вічності?). Це мандрівка у Лабіринт, де нитка Аріадни рятує, захищає і виводить із глибин, де пульсує велике серце життя.


Для мене це одна із найважчих і, водночас, найсильніших практик. Далеко не все хочеться бачити, чути, сприймати. У кожному існують речі, які хочеться сховати якнайдалі. Для психіки ж ці речі як скарби – з часом вони перетворюються на діаманти, чарівні предмети і зброю давніх королів. І з часом я набрався сил, набрався усіх можливих обладунків, всівся на коня, щоби зустрітися зі змієм і перемогти його нарешті. Занурився у пекельні кола Данте, розібрав завали з каміння, почистив джерела і відновив воду, а коли прийшов до змія, то виявилося, що він з моїм обличчям. Весь цей час змієм, драконом і сторожем усіх скарбів був лише я сам.


У чому важливість цієї мандрівки? Можливо у зустрічі зі змієм? Перемога над ним? Підняття стягу над його трупом, щоб усі побачили і почули сурми тріумфу добра над злом? Для мене важливою була мандрівка, приготування, розчищання доріг, джерел і розмова зі звірями, які зустрічалися. Для мене важливими стали друзі серед дерев, тіней і живих людей. І з кожним кроком, з кожним новим колом пекла або підземного світу, на мені ставало менше обладунків, менше зброї, менше злості і справедливого гніву. Саме тому змій виявився не таким роздутим, розгніваним, справедливо розгніваним на людство – зрештою ми з ним просто обійнялися і стали одним.


Ти теж напишеш свою історію. Вона буде іншою, неповторною, у космосі або підземеллі. Там будуть інопланетяни або дракони. Там буде океан і квітка, гори і дерева, вогонь і друзі, і люди, яких ми можемо зустріти лише у нашій уяві, лише у нашому внутрішньому світі. Приходь. Залишилося не багато часу. 

понедельник, 7 мая 2018 г.

be yourself a hero

Вмикай: 

Всередині мене сидить суддя. Він каже: ти робиш це погано, тому не роби взагалі. Він каже: поводься як усі, бо це запорука щастя. Він каже: у тебе нічого завтра не вийде, лягай і помри. Не вставай з ліжка взагалі. Продай нирку, щоб хоч якось виправдати своє існування, але й нирка у тебе що ліва, що права – сміття.


Цей суддя дуже любить творчу сторону мене. Він дивиться на рисунки, малюнки, спроби, ескізи, ілюстрації, картинки, ліпнину і штампи поглядом страшенно снобістського критика. Усе, чого торкається увага судді, перетворюється на порох або перегній. Не знаю, з котрої години і року він оселився у моїй свідомості, зробивши собі там кабінет.


Мабуть у тебе теж такий суддя сидить? Що він тобі каже? Ти не так їси, ходиш, одягаєшся? Думаєш, читаєш, взаємодієш? Дихаєш, напружуєш живіт, вирівнюєш спину? Не так дивишся на дощ, сонце, траву і дерева? Усі рейтинги своїх можливостей на нулях? А потім вже, коли критика проходить і усі мрії зруйновано, суддя приходить із блаженною усмішкою покровителя і каже – я ж казав? Хіба не бажав я тобі добра? Щастя? Хіба не хотів я зробити тебе ЩАСЛИВИМ? Чого ти опираєшся? Хіба не цього хочуть усі люди – бути щасливими згідно із готовим рецептом?



І для себе я знайшов спосіб співпраці із цим суддею. Я кажу йому – пішов на хрін. Серйозно, щойно він починає мені зудіти десь у голові, так і кажу. Іноді додаю купу матюків і приймаю себе таким, яким є. Це доволі веселий акт – прийняти себе самого перед обличчям цього судді. Я такий, який є. Кожного ранку прокидаюся, іноді буває важче, іноді буває легше. Важче ввечері, коли загалом втомлений. Тоді суддя піднімає голову знову – ти нічого не вартий, хіба не казав? Це дійсно важке випробування – вечірня розмова із суддею. Бо він дійсно каже правду – світ складний, навичок не вистачає, люди люблять бути мудаками, навіть улюблений кіт ігнорує. Хіба суддя не правий?


Він правий доти, доки ми не даємо собі можливості бути щасливими просто так, без рецепту, без вказівок, без інструкцій та соціальних штампів. Ось мій перелік причин для щастя і радості кожного дня чи вечора: вдих і видих, одноокий кіт, мама, сестра, дім, дерево за вікном, гори, музика, усі можливі знаряддя для рисунку, трохи води і їжі, велосипед, усмішки дітей, спів пташок і крики білок, дощ, злива, запахи скошеної трави, книги, запахи книг, світлі люди, можливість ходити на своїх ногах, користуватися руками, торкатися асфальту і кори, пес-який-облизує-мені-щоки, уявні друзі, реальні друзі, мертві друзі, рожевий єдинорог, Більбо і Фродо, фрукти, ось ця дурнувата шишка або пеньок, без якого не можу піти додому, акварельки, ось цей скетчбук із чорними листами, листівка з Києва, листочок із теплими словами, картопляне пюре, сіль землі, звуки скрипу Ігдрасіла, внутрішні дракони, гумор, холодна вода, ковдра. Це лише сьогодні. Це лише один день і один вечір. Коли хочеться впасти і не вставати, бо кістки і серце говорять відлунням внутрішнього судді, згадую ці речі і мені стає легше, достатньо легше, щоб завтра знову піднятися і кинути виклик небесам.


Мої улюблені гасла останніх півроку – «дай си спокій» і «пора працювати, лінива дупо». Це улюблені гасла, які дають сил. І повір, я знаю, що таке божественний рівень прокрастинації, ліні, зневіри і розпачу. Знаю, що таке, коли руки опускаються, а голову гне донизу тягар спогадів і думок. Знаю, що таке відчувати себе гімном. Але навіть гімно має значення. Усі квіточки і дерева, і картопелька потребують цих добрив. Все, що росте у мені чи у тобі, потребує добрив, потребує минулих поразок і суддівських зауважень. Кидай виклик у небеса, бо без цього виклику, без цього звичайного людського акту свободи всередині себе, життя буде лише копією. Кидай виклик у небеса своїми речами – речами щастя і радості, стріляй у хмари і грози ракетами із кошенятами та словами без значення. Завтра зранку буде нова історія, яку колись розповіси.



А я ще розповім тобі, як літав із драконами, ловив рибу і відпускав ельфів назад до лісу. Розповім як мольфарив і виганяв духів. Розповім як дихав, коли бракувало повітря, бо це зі мною стається також.