четверг, 22 ноября 2018 г.

іноді


Іноді болить. Зранку. Ввечері. На вихідних. У будні.
Буває, що роблю різні речі, а вони виглядають не зовсім звично. Іноді малюю, але не художник. Іноді пишу листи і отримую листи, хоча не прагну нічого отримати у відповідь. Мене з підозрою запитують – що ж ти хочеш від цієї людини? Можливо влади? Любові? Грошей?


Але що як нічого не хочу? І моя поведінка – це «іноді» незвично, не зазвичай. А ще те ж можна сказати про «поважати іншу людину», яка дихає і відчуває. «Бути відвертим із собою», коли хочеться збрехати і сказати – та все ок. Бо так зазвичай.


Зазвичай ми не дозволяємо собі сумувати, оплакувати минуле. «Бо так не нормально». «Усміхайся». «Життя прекрасне». Іноді я собі дозволяю і сумувати і оплакувати. І радіти, і усміхатися простим речам. Це ненормально, саме так – ненормально робити будь-що, бо завжди знайдеться «зазвичай», «нормальний», «так не годиться», «ганьба», «сором». Іноді це можна відпустити і стати собою – реготати недоречно, злитися на людей, ходити набурмосеним або голодним.

Чому ні? Якщо це роблю усвідомлено, то кожен із вчинків, думок та слів стають чимось дуже живим, стають самим життям із усіма дивними змінами і ненормальностями. Щойно моє серце плакало, а вже сміється. Щойно торкався кори дерева і вже за мить згадував як лазив на дерева. Стаю на одну гілку, потім на іншу і вже дорослим лізу догори. Це чудове відчуття. Це кілька почуттів одразу.



Іноді життя нас влаштовує. Не все було краще колись у минулому. І завтра не буде гірше, ніж сьогодні. Мої вуха відкриті, а очі бачать – сонце прокидається і потім засинає. Хіба є на цій землі людина, яка у дорослому віці хоча би раз не хотіла, щоб іноді сонце не піднімалося? І дуже багато таких, хто хотів би, щоб воно не засинало?




Я буваю щасливим. Не кожного дня, не кожної миті, але буваю щасливим частіше. І знаю, що теперішній щасливий я – найщасливіший із усіх попередніх. Все доволі просто – я живу. Інші «я» у минулому і розпалися на порох.
Іноді мені хочеться, щоб минуле було сильнішим, ніж пісок. Але частіше – ні.

Моя душа далі тече по світу, думки продовжують роїтися у голові, серце болить або вкривається радісними хвилями. Іноді чую себе дуже живим і з кожним днем сильніше.

Бути живим – чудо. Інших чудес можливо і не треба. Іноді.

четверг, 8 ноября 2018 г.

одна щаслива людина


Жила була одна людина. Вона шукала щастя. І вона не була оригінальною у цьому пошуку. Поряд щастя шукали інші люди.
Одного разу їй сказали – метою життя може бути ще одна щаслива людина. Якщо вдається ощасливити когось, цього вже достатньо для зміни світу у кращу сторону.


Є одна людина, яку ми можемо ощасливити. Таку людину має кожен із нас. Це ми самі. Я можу ощасливити себе. Можу прийняти себе, полюбити, обійняти, пробачити, почути, послухати, нагодувати, напоїти, довести до ліжка і створити спокійний простір на кілька годин. Якщо вдається себе зранку підняти з ліжка трохи щасливішим – світ стає вже кращим.
  

Це – найважче. Історія із щастям для себе виявляється дуже важкою. Легко вірити у щастя для когось, окрім себе. Ми хочемо зробити когось щасливою людиною, іноді не питаючись на це дозволу. Доводимо до нещастя і горя, відчаю і розпачу, гніву, образи і самотності. А починалося все зі шляхетної амбіції – зробити ось цю конкретну людину щасливою! Радісною, усміхненою, реалізованою, сміливішою, енергійнішою, гарнішою, кольоровішою тощо. І найчастіше – без згоди цієї людини.


Легко піддатися спокусі «знання краще за цю особу, що їй потрібно насправді». І дуже важко полюбити себе, ощасливити себе. Що вже казати про можливі наслідки важкого катка «щастя», яким ми хочемо пройтися бо близьких і не дуже хочемо застосовувати до себе.


Ось чому важливо побачити цей каток перед собою, скерованого на себе. І збагнути – зовсім не обов'язково його запускати по собі. Тим паче, не обов'язково запускати цей каток по інших людях.

Бути живою людиною, що починає любити себе, ощасливлювати себе і радіти диханню. Нам достатньо цілком однієї щасливої людини в житті, а далі – це вже дійсно чудо.



пятница, 19 октября 2018 г.

домівка

- Мій дім – місце, де серце відпочиває, - сказав Синій Дух.

Кожному із нас потрібне місце, де сили відновлюються. Це особливе місце, в якому страхи відступають, залишаються за порогом у комфортній для них темряві та протягах.
Наші серця як ракети, що летять у ціль. Вони шукають свою домівку, але налаштування дещо збиті, тому ракети потрапляють у стовп, у камінь, у людину, у кота, у горішок, у штукатурку тощо. І, можливо, з якогось тисячного разу нарешті ракети почнуть летіти у потрібну сторону, щоб підірвати власне саму людину із її глибиною. 

- Моє серце повинне вразити глибину душі, - сказав Червоний Дух.

Коли домівка знайдена, вікна можна привідкрити, запустивши свіжого повітря радості. Звісно, варто також відпочити, бо шлях довгий, важкий, сповнений випробувань та казок, які не мають логічного завершення. В одній казці ми любили, в іншій – боялися, а ще в іншій – шукали магічних предметів собі додому.

Тепер, коли ми поселили у домівку вогонь, спопеливши там сміття, можна дати собі спокій. Ходити повільніше, довше спати, їсти краще, любити себе і довіряти своїм чотирьом стінам та підлозі. Ще можна побачити нарешті стелю – вона на місці і нікуди не втікала. 

- Коли шарудять таргани у голові, їх не нагодуєш співами і танцями, - прошепотів Жовтий Дух.

Важливо їсти. Полюбити себе і їсти їжу, а не їсти самого себе. Тобто, вдома можна відмовитися від ролі Уробороса і почати жити як людина. Можна навіть костюм Уробороса викинути на смітник. Все, що тепер важливе – вміння бути із собою. Бути із собою, розглядати себе і не хотіти відкусити собі руку або ногу. Не хотіти відкусити собі половину серця або частинками душу. Це важко. А ще важко довіритися тарганам – вони ж нікуди не дінуться. Довіритися тарганам, щоб вони почали доглядати за головою у закамарках. Ми ж бо звикли, що таргани – це погано, що вони такі противні. Але вони теж потрібні, якщо відмовитися від огиди на якийсь час і побачити у них своє відображення.



- Дзеркала не потрібні тим, хто не має обличчя, - прокричав Срібний Дух.

У прихистку, у домі слід мати дзеркало. Це потрібно для пам’яті. Це потрібно, щоб познайомитися зі собою у вільні від роботи час. Це має бути особливе дзеркало, яке виконує бажання серця. Тоді у моєму дзеркалі були би дерева і гори. Там був би вогонь, хвилі океану, голоси рідних, лапки тварин. Там були би очі, в яких бачу відображення себе. Там була би любов.



- Любов не може кимось комусь віддаватися. Ми можемо лише проводити її через себе, - прогомонів Зелений Дух за вікном.


Ми можемо бути провідниками любові. Не зупиняти її, не привласнювати. Нехай сьогодні любов побуде у моєму домі, у цій домівці, де серце відпочиває після війни і ракет, вибухів і темряви, самотності та крику тиші у спині. Нехай частинка цієї любові нарешті проросте крізь переплетіння слів, що не мають жодного значення. Нехай ця любов проросте і у твоїй домівці, коли настане час: у вазонках, у голові, у серці, у нирках і долонях. І коли торкатимешся світу, відчуєш його не лише як пісок поміж пальців. 



четверг, 20 сентября 2018 г.

сеанси болю


Поверхом нижче на ганку бігає в темряві дитина із ліхтариком. Шось шукає і активно це супроводжує розмовою із псом та мамою. Пес – велика така чорна хряпа, яка голосно гавкає або, точніше, гуркоче водоспадом.



Мама – вона ж моя сусідка, яка має доволі агресивний погляд на інших людей, окрім власної зграї. Вона сторожить свій ганок, своїй дітей, свого чоловіка і пса. Точніше, двох псів, бо виявилося, там є ще один – малий чорний француз. Нещодавно його побачив, коли заходили у гості сім'я і французька бульдожка побачила нашу французьку бульдожку.



Поверхом нижче – своя зграя. Вони не погані і не дуже добрі. І я їх розумію, бо сам так сприймаю світ. Тепер. Є свої люди, своя зграя і є інша зграя, яка може нас іноді приймати за «своїх», частіше ігнорувати і зрідка агресивно реагувати.



У зграях є один критерій порозуміння, який мені в природі завжди видавався загадковим. Він простий як дрова. Він простий як біль. Це больовий критерій зграї – ми маємо кожен свою межу і за цю межу не заходь – покусаю. Біль – мова, якою спілкуються між собою пси, вовки, коти, ведмеді. Іноді цей біль перетворюється на ураження, несумісні із життям. Загадка. Проста і водночас захоплююча.



Але людина пішла далі. Вона завдає собі сама болю, подекуди використовуючи допомогу інших. Ми завдаємо собі болю, щоб нагадати – я ось ця людина; мені болить тут і ця шкіра – жива. Мені болить моє серце – і велике щастя, бо воно є. Мені болить голова – а я думав, що її вже немає. Мова тіла – це також мова болю. Нам потрібна особлива форма спілкування із власним тілом – створення емоційних або фізичних зарубок, по яких можемо рахувати власний ріст, по яких можемо сказати – це одна людина, а я – інша. Це моя територія, це моя душа, це моє тіло. МОЄ ТІЛО. І як добре, що воно є.



Не варто ігнорувати біль, навіть якщо його завдають свої. У своїй зграї теж існують певні особливості, свій спосіб взаємодії. Інша сторона цього: свої підтримають, захистять, підгодують і почекають, доки рани заростуть. Свої будуть поруч, навіть коли все погано. І цей біль, який ми переживаємо поруч із ними, разом із ними, перетворюється у співрадість, перетворюючи нас у щось нове. Цей біль через співчуття стане основою для сили та бачення правди – ми усі заслуговуємо на щастя. Навіть ті, хто нам не подобається. 


Дякую за фото, http://decapitateanimals.tumblr.com

понедельник, 20 августа 2018 г.

спочатку було щастя


Щастя – це коли легко. Коли легко бути, ходити, дихати. Коли розпочинаєш розмову і це легко.
Щаслива людина, яка знаходить свою зграю і з нею легко йде у важкі дороги, по важких стежках. Якщо важко одразу, все складно і життя перетворюється на драматичну постановку на двох людей, тоді це не щастя. І щастя туди не прийде, бо буде лише гра у владу когось над кимось. Зрештою хтось втратить себе і настане ніч душі.



Бути зі своїми людьми – це щастя. Зустріти своїх близьких серцем – дарунок життя. Коротка зустріч, довга зустріч – яке це має значення? Зустріч на кілька днів чи на місяць. На кілька секунд польоту у цьому космосі випадкових подій. Так, саме космос випадкових подій, космос хаосу зводить нас в одне місце і в один час.


Бігти чи йти по одній стежці, йти поруч, їсти разом, гріти одне одного, будити і піджартовувати. Коли із цих речей зникає легкість – щастя розчиняється і розсіюється за вітром. Воно не може існувати там, де є примус, де хтось наказує і вимагає. Щастя і легкості немає там, де хтось вважає винним іншого/іншу.


Хотілося написати, що щастя – бути у лісі, ходити в гори, грітися біля вогнища і з острахом слухати звуки ночі. Але щастя для мене перетворюється у живе лише в присутності живих людей, живих істот, в яких тече схожа до моєї кров, в яких очі бачать схожі кольори, а вуха чують звуки ночі. Якщо ж пощастить, то ці живі люди ще бачать магію навколо, чують як пульсує серце прадавнього дракона, сплячого у підніжжі великої гори.


Магія легкого щастя у тому, що коли ви прокидаєтеся, а поруч немає людей із подорожі, то це не руйнує щастя як таке. Це сумно, слід визнати, але сумно по-справжньому, легко. Так сумно буває, коли відпускаєш щось і приймаєш новий день. Коли видихаєш минуле і тягнешся за майбутнім у кожній миті дихання.

               


Щастя – це також вдячність присутності, розпізнавання, розкриття у миті. Вже завтра світ може зникнути, а зірки згаснуть. Вже завтра хтось піде назавжди. Вже завтра ангели не запалять сонця, але оці короткі миті щастя поміж дерев, поміж гір і озер – благословення. Це акт милосердя світу щодо живих усіх істот.

 


Дякую і тобі. Добраніч. І нехай завтра ангели запалять сонце для тебе. Можливо саме завтра прилетять твої птахи щастя на кілька секунд або місяців.



четверг, 9 августа 2018 г.

such a dreamer


Одного разу мрії здійснюються. Одного дня слухаю улюблену музику і чую як крізь неї промовляє бог. Кожен удар мого серця і падіння душі у п’ятки, потім знову до небес. Кожен удар як блискавки, що б’ють у голову, у саму верхівку голови і так тисячі разів. І я – громоприймач, чоло моє розбите, тіні розлетілися. Тінь моя стала сиротою.


 І отримую відповідь на питання. Будь собою. Будь собою всупереч. Будь собою для. Будуй. Руйнуй. Приймай і відпускай. Називай речі новими іменами і крокуй далі, але дивлячись у вічі змінам. І цінності – це не гроші, не предмети, не одяг, подарунки і все інше, що можна тримати в руках. Цінності – це те, що лежить у сутінках серця, і якщо їх немає у тобі – просто немає, нічого не зробиш. Споживай. Споживай до смерті, себе споживай, інших споживай, роздирай горлянки навколишнім заради втіхи. Заповнюй порожнечу у серці, де навіть зіркам немає місця.



Почув відповідь і повернувся з іншим відчуттям тіла, душі і розуму. Ніби вивернули подушку, викидаючи усе зайве. Стало легше дихати, а світ почав розмовляти іншою мовою. Очі мої згадали, що бачили у дитинстві. Вуха сповнилися звуками тиші. Шкіра зашелестіла як листя дерев.І тут почалася магія.


Магія крові. Ритуали допомоги із оберегами. Шкіра людей, символи, ріст дерев і мова лісу. Мої руки стали частиною процесу, який вростає у шкіру іншим живим людям. Хтось поєднується із листочками, хтось із китами, а ще гілками обростають. Хтось нарощує обличчя, геометрію, порухи ліній, плями і краплини фарби. Ми продовжуємо себе у своїх татуюваннях. І ця магія – найсильніша, бо вплітається у тіло, переплітається із душею, торкається розуму, щоби пробудити у ньому нові ноти, нові інтонації, півтони. Мені пощастило страшенно у цьому житті долучитися до життя інших людей і допомогти їм хоча би трохи. Мені пощастило отримати допомогу від інших, хоча вони навіть не підозрюють про це.



Моє серце сповнене вдячності людям, які були зі мною у найважчі миті сумнівів, які підтримали мене, повірили і дочекалися. Так важливо мати поруч людей, які дочекаються. Велике щастя бути поруч із людьми, які вміють радіти спільно, розділяти не лише хліб і вино, і рибу, але й радість. Радіємо! Кожного дня, коли сонце піднімається на небо. Кожної ночі, коли місяць розганяє голодних духів. Радіємо! І дякую. Тобі.



вторник, 17 июля 2018 г.

Листи дерев


Про що вони пишуть лініями на корі? З року в рік. Із десятиліття у століття. Відбивають повітряні потоки, вологу, історію дотиків та шрамів і це складається у візерунки, які іноді помічає око (а іноді очі). 

Листи про... 
щастя
дощ
любов поміж корінням та кроною
молоді деревця
оленів і косуль
вовків і ведмедів


Про страхи і тривоги. Про бурю і ламання гілок. Про снігопади і сон, що завершується вибухом життя та радості.
Про людей. Про сокири. Про вогонь. Про залізо і меблі.

Звісно ж дерева пишуть про те, як мріють стати меблями: шафами, столами, стільцями, стелажами і полицями.

Це маленька історія у листах дерев. Фрагменти кори, які розпізнав, побачив і забув усі слова, що могли би передати смисл. Ці листи не такі гарні як пейзажі, гори, озера і моря. Ці листи на корі – це не їжа у ресторані і не алкоголь у пляшках. Це не оголена натура і весільні фото.
Я не знаю, про що пишуть дерева свої листи у вічність. Куди ці листи потім відправляються, але хочу, щоб часточка їх побувала для тебе, для твоєї присутності тут і тепер у цьому безмірі потоків, хвиль, вітрів змін.


Це особливі листи, які мені вдалося скопіювати, коли всередині була пустка. Не знаю, яким чином, але вони допомогли мені щось віднайти - можливо, це була особлива мова росту і відновлення, якою дерева спілкуються навесні. Ділюся і з тобою цими фрагментами, нехай душа щось прочитає для себе. 

Нехай торкнуться тебе корінням дерева нашого великого лісу. До зустрічі поміж дерев.