па-па, Рома

Під час навчання на філософському, наша група мала пари на хімічному. Тоді загальний курс хімії нам читав дуже харизматичний викладач, дуже хімік, такий типовий науковець із лабораторії: розгублений погляд, волосся дибки, ніби в іншій паралельній реальності. 

Пам'ятаючи, що мій покійний дядько колись вчився в аспірантурі на цьому факультеті, я підійшов якось до цього старшого викладача (прикинув, що мабуть він десь застав хронологічно) і спитався про дядька, шось типу "чи пам'ятаєте колись на кафедрі у вас працював К.С." Викладач, який за весь курс ніколи не був сумним, раптом зсунувся, заговорив набагато тихіше і сказав: "Так, це був дуже світлий, добрий чоловік, але він помер, давно вже помер". Так я дізнався, що немає значення, скільки статусів, документів, звань, дипломів ти маєш, люди пам'ятають твоє світло, доброту і здатність проявляти любов. Це був дуже потрібний урок, бо на місці покійного дядька на той час була величезна пустка.  

Кілька днів тому не стало Роми. Він був дуже світлим чудіком. Я усіх студентів тихо називаю чудіками, бо кожен і кожна із них потенційно несуть маленьке чудо у собі, щось із цього та й відкриється, а щось просто чекає свого часу. Рома був дуже світлим, добрим, довірливим до людей, дещо розгубленим і часом знудженим чудіком, який ніс багато любові у цей світ. Не знаю особисто його батьків і його сім'ю, але ця любов - їхнє продовження, це великий дарунок усім тим, хто мав нагоду познайомитися із Романом. Велика їм дяка. 

Ми познайомилися в університеті, були у Словаччині, жартували багато, ділилися якимись побутовими історіями, грали у баскетбол (і я програвав, бо не встигав бігати за ним), а перед загибеллю за кілька днів зустрілися біля парку. Він як завжди щось усміхався, а я розповів про хіп-хопера, який носить на баскетбольний майданчик колонку і слухає олд-скул музику, лякаючи бабусь, жіночок із калясками. Ми як завжди, домовилися піти якось туди покидати м'яча і розбіглися далі. Він далі біг швидше, як і на майданчику. Кудись поспішав весь час. 

Коли ми були у Словаччині на програмі, то познайомилися ближче і якось склалися до купи живими людьми, а не "викладач"-"студент", десь там виникло щось схоже до дружби. Десь тоді виникло відчуття, що то така людина, яка як далекий родич, із яким хочеться десь частіше бачитися, розмовляти і дуркувати, але доля не так склалася. Доля дійсно не так склалася, але що вже тут зробиш? 

Хочу тут зафіксувати історію з буддизму про горе, втрату і мудрість, яка мені дуже резонує і повертається доволі часто у часи ковіду/війни (бо втрат вже багато, а часу на горе ніяк не знайти). Це історія про гірчичне зерня. Якось у матері померла дитина. Ще маленьке тіло вони тримала на руках, не відпускаючи ходила і у відчаї та горі шукала розради, ліків від болю. Ніхто звісно не знав про такі ліки і порадили сходити до Будди, який десь у той час тусив біля лісу. Вона підійшла до нього із дитиною на руках, почала просити про допомогу і про ліки від болю. Він вислухав, що було рідкістю навіть тоді і попросив її зібрати гірчичні зернята у односельчан: заходити до них і просити про зерня, чию хату, чий дім не відвідала смерть. Із цих зернят він пообіцяв зробити ліки. Вона пройшлася по усіх хатах селища і в усіх хатах їй сказали, що смерть тут гостювала і покійних тут числиться більше, ніж живих. Із порожніми руками вона повернулася, оплакала дитину, поховала і продовжила жити. У буддизмі кажуть, що це про "мудрість мінливості усього" - це типово для буддистів нагадувати про "усе змінюється, усе тече, нічого немає вічного під сонцем чи місяцем". Хтось скаже, що це історія про знецінення особистого горя, про ігнорування факту втрати дитини. Я ж бачу тут інше: смерть близької людини нагадує нам про нерозривну єдність усіх живих людей. Ми усі відчуваємо пустку там, де була любов. Відчуваємо втрату, де була людина, життя якої ми засвідчили. Особливо болить там, де людина була джерелом світла і якоїсь дивної надії на можливість хороших змін. Ми єдині у цьому, у втраті і прийнятті. Лише любов - сильніший зв'язок між нами, між живими і тими, хто пішов тінь. Лише любов сильніша смерті, як світло сильніше за темряву.

І слова, які я хотів би сказати Ромку, але вже хіба напишу: Ти прийшов у цей світ у любові, проніс її впродовж своєї яскравої мандрівки тут і нікуди від любові не дінешся, бо саме вона сплітає світи, тримає це все купи. Де би ти не був, це полотно із любові буде із тобою, зустріне тебе на твоїй новій частині шляху. 

Па-па, Рома, і до зустрічі. Нехай тобі буде легше, де би ти не був зараз. Радий був знатися. 

замість підсумків цього навчального року

Майже 14 років я викладаю безперервно. Ще кілька місяців не вистачило, щоби зі спокійною душею побачити у трудовій книзі 14 повних років. Однак так склалися обставини, що наступний рік вперше за усі 13 мушу відмовитися від цього. Треба дописати докторську, оформити книгу, доповнити список статтями, можливо довести до ладу підручник із медитації. 

Дуже дивний цей рік видався. Війна, завершення епохи ковіду, втрата кількох близьких людей. Але я хотів розповісти не зовсім про це.. Мабуть у свої майже 40 років я перейшов невидиму межу, де значення спогадів і надрукованих фотографій зростає із кожним вдихом. Хочу поділитися із вами фотографіями, які надруковані або ще надрукую і вони будуть у мене на стіні. Це спільні відбитки мене із близькими, важливими людьми. Я не знаю, що буде за рік і як повернуся до викладання, яким я буду за рік, але ось тут можна побачити щось дуже інтимне: 

1) це мої філософи фантастики. Ми створили тимчасовий простір довіри, але довіра і подальші інсайти лише чекають свого часу. Запам'ятайте цих людей - вони змінять світ. 

2) це перший рочок культурологів у ЛНУ. Так багато енергії, світла і надії. Нам вдалося трохи підхопити оцю всю енергію, виразити її у словах, наділити тілесністю. Разом ми зробили щось схоже до скетчу нової епістемології, але у що продовжиться історія - покаже лише час. Вірю у людей на фотці. 

3) це Оля. Вона була у Львові, хоча вже кілька років радше у Лондоні. Вона повірила у мене колись, як я вірю зараз у своїх студентів і студенток. Якби не вона, то Ігор Колесник, швидш за все, зараз був би десь зовсім у іншій сфері. 

4) то 3 курс культурологів в УКУ - мені виглядають як невеликий реактор ядерної енергії холодного синтезу, бо не потребують особливого простору і складних умов. Ми спробували велику кількість гіпотез, вклалися енергією на повну, але найважливіше для мене - слухали. Я слухав, сміявся, говорив і знову сміявся. Часом було незвично, страшно, сумно. Мені було сумно завершувати курс. Там ще збоку зліва Богдан - то такий чулувік, який невідомо звідки бере ту свою енергію. 

5) Іра, я, пані Зоряна 6) Катруся 7) Марічка

Спільними зусиллями люди на цих фотографіях дійшли до кінця року, притримавши віру у власні сили, витримавши внутрішні і зовнішні шторми. Шкодую, що не робив усі ці роки фотографії зі своїми студентами і студентками, бо то величезна книга історій. Ще один із побічних ефектів викладання - я пам'ятаю багато людей, вони живуть у моїй голові і часом у серці. Що із цим робити наразі не знаю, може вже запізно щось змінювати? 

8) це Оленка і я. Ми разом уже 3 роки. Це доволі багато як для двох людей, які з ковіду перейшли до війни. Вийшов ковідно-воєнний роман. Гумор рятує. Завдяки їй я переглянув "Секс і місто", "Відчайдушні домогосподарки" і почав слухати Тейлор Свіфт/Майлі Сайруз. 

Фотографій більше. Дарунків більше. Людей набагато більше. Так вже склалося, що ці роки забрали багатьох близьких і привели нових близьких людей. Що із цим робити? Коли буде час і можливість осмислити зміни? Що буде завтра? За рік? 

Хочу собі і вам побажати одного - не забувайте дихати. Якщо достатньо довго це робити, то найстрашніший біль перетворюється, а втрата поволі згасає. Якщо достатньо довго це робити, ми стаємо трохи мудрішими, хоча в процесі робимо якісь смішні дурниці. 

Дякую за можливість це написати своїм живим і вже покійним друзям із ЗСУ. Мені вас дуже бракує.