про поліклініку, колообіг життя, людські історії

Ми маємо часті зустрічі із поліклінікою. Я і поліклініка кожного ранку бачимося на її території. Звісно це не з будівлею в мене справи, але сама локація - вона як живий великий кит чи кита, в яку кожного дня заходять люди зі своїми історіями, залишають частину себе у стінках і перегородках, вухах та шкірі. 

Якщо бути уважним і вслухатися, то можна почути історії короткі, довгі, фрагментарні, а ще - філософські. Кожна розмова в чомусь філософська, а ті, що розповідаються у місці, пов'язаному із неприємними епізодами життя - ще й екзистенційні. 

(Боги ходять до поліклініки? Ходили?)

Щойно матір понесла малу дівчинку на руках. Мала плакала після здачі крові на аналізи. Згадую мить, коли це відбувалося зі мною. І запах цей - такий характерний запах спогадів про "спирт, сльози, біль, маму, втіху, солодке". Моя історія переплелася з їхньою, яка відбувається зараз. В мене засвербів безіменний палець на лівій руці - він теж пригадав. 

(От колись діти були сильнішими.. не то шо січас..)

Одразу на наступному поверсі пробігають два пацана - біжать кудись по коридору, їх ніхто не зупиняє, регочуть і вносять трохи життєвості у це царство черг. 

Трохи далі - черги на флюорографію, черги до невропатолога, черги до кардіолога, черги до терапевта. А внизу - черги до довідкової, до попереднього запису, до "миттєвого запису". 

Хтось скаже, що це дуже песимістичне місце - поліклініка, немов велика хвора кита, в шлунку якої оселилися паразити. Хтось скаже, що тут люди "мучаться". А мені видається, що це радше місце очищення - сюди приносять найсокровенніше - власний біль, тривогу, невпевненість, хвороби. Не сумніваюся, що десь на одній із цих лавок було знайомство двох людей, яке переросло у спільне щастя - адже болячки їх об'єднали. І вони завжди мають про що поговорити вечорами, переглядаючи нову статтю або допис на форумі, де "диванні експерти" радять рецепти із подорожника. Або вони збирають медичні енциклопедії різних епох і вкладають туди діагнози різних спеціалістів. 

Наступної миті сиджу на вулиці, на лавці. За спиною в кущах порожні пляшки з-під горілки. Слава. Будинок поліклініки - справжній пізній радянський ампір. Тут ще відчувається настрій епохи, в якій людина мала три різні людини всередині себе - одна публічна, інша внутрішня, третя - налякана. Триєдиність радянської людини. Трирозділеність радянської істоти. 

Неподалік бабця продає зелень - помідори, салату і ще щось - щось таке натуральне, "з городу". Поруч із нею проходить жіночка, яка веде старшу жіночку, ймовірно свою маму, яка вже нагадує дитинку, до лікаря/в гості/в чергу. Старша жіночка усміхається, молодша жіночка терпляче йде поруч, тримаючи за руку. Вони мовчать і якось так по-літньому йдуть до входу у киту. 

Тут тепло, сонячно і вирує життя. Воно своєрідне, має багато голосів, смаків, відтінків. Тут - зменшена копія великого суспільства. Хтось - негідник, який йде поза чергою, а хтось - маленький епізодичний герой, який допомагає ще комусь, окрім себе. 

Тут можна почути про найінтимніші речі, історії про любов, а ще про Садового-сміття-сина Порошенка. Думаю, антропологам у нашій поліклініці не було би нудно - тут такі практики відбуваються, що жодна книга не зможе ніколи їх вмістити. Ціла епоха історій, казок, легенд і гіркої правди. 

І солодкої брехні. Або ще - пісної напівправди. 

Про ремонт труб, казки майстрів, толерування

Щойно завершилася коротка історія кількох днів із ремонтом труб. Коротко - загальна стокова труба була настільки старою, що майже зігнила за своїх 150 років. І нам пощастило на сусіда із "білою гарячкою", який не допускав до себе майстрів із ЖКП, бо.. забуває про те, що він говорив кожного наступного ранку.

Історія розпалася на кілька субісторій, в кожній із яких були свої персонажі-герої-антигерої. Дивним чином, невелика пригода в нашій квартирі стала місцем для інтеграції потоків цих історій в одному просторі. Немов сюжет старих фільмів Гая Річі, тільки тут немає завершення, а лише перехід у щось інше, не менш інтенсивне, але й не інтенсивніше.

Познайомився із одним майстром, який допрацьовує рік до пенсії, бо все життя побивався по заробітках у Європі. Займався котлами, не матюкається, дещо здивований сусідом знизу і перенервувався, бо той в нього забирав інструменти та драбину з-під ніг. Казав, що такого ще не було в нього. І ще виправив тиск в котлі, бо все життя ставив котли і знає як воно має бути.
Мене це захопило в цій простій людині - він просто знає, як воно має бути.

Наступний майстер працює в сусідів нагорі, бо ремонт триває поверхом вище і там невелика бригада з 3 людей. Ми вже здається з ними так знайомі, що якщо вони неочікувано там оселяться після ремонту, ніхто не здивується. Будуть знайомі майстри по сусідству. Пан Роман або просто Рома - найстарший серед них і допомагав зароблювати діру між поверхами, яку зробили майстри з ЖКП. Діра вела просто в пекельну кухню (який вийшов каламбур) сусіда з "білою гарячкою" і ми встигли підключитися до його вічного радіо "Жиди-рагулі-оберштурмфюрер-поубіваю-бандера" тощо. Просто ця хвиля через діру була такою сильною, що інші просто відійшли в сторону і панічно закрили голови стінами. Не знаю, яка доля в цього сусіда, але він напевно має причини бути наляканим/неадекватним, розгубленим/злим, втрачати пам'ять і отримувати від людей по голові (судячи по формі носа, в нього це як одне із хоббі).

У процесі заліплювання і заливання підлоги, пригадав усі ті речі, які змушений був робити ще років 10 тому для того, щоб мати гроші за книги і.. часом на їжу. Згадав як користуватися перфоратором (акуратно), як робити розчини цементу і пісочно-цементний; як користуватися шпателем і трохи болгаркою; як класти плитку і затирати шви. У цій короткій історії втручається історія нашої кицьки, яка вирішила допомогти (в її розумінні) і рознесла пісок по всій квартирі, викопавши ямку. На щастя вона це дійсно робила для допомоги (в її розумінні), а не для туалету. Все таки вона доволі стримана кицька, хоч і повністю чорна.

Які можна зробити підсумки? Разом із певними навичками зрозумів (пригадав), чому колись дав собі слово більше не займатися цією справою - ремонтами за гроші/чи просто ремонти. Це сталося після того як надихався хімічним, токсичним порохом на одному із об'єктів і кілька тижнів не міг нормально дихати, не відкашлюючи щось. Звісно, хтось скаже - та шо ти цей-во. Ні. Дійсно я не цей-во, просто розумію, що якщо вже в мене є голова на плечах і можливість реалізувати навички у сфері освіти, то радше буду викладачем і зароблятиму менше, ніж майстри в бригадах, але не випльовуватиму сірі згустки і не витягуватиму спину у лікарів після тижневого або двотижневого ретріту на об'єкті. Все таки викладати мені вдається трохи краще.

Також ще сильніше розумію студентів, які працюють. Не обов'язково на будівництві або в бригаді, але нехай виконують чорнову роботу для оплати навчання і житла. І вони не мають шансів вчитися, тому не відвідують лекцій чи семінарів. Розумію не тому, що це розум так собі придумав, а тому що сам був таким студентом, просто може в наш час було дещо по-іншому: ми не збирали на айфон, а на книги або їжу, ну ще алкоголь (яка ж філософія і читання книг без попереднього або наступного обговорення!). Розумію, бо знаю як воно має бути - бути студентом, викинутим у життя із головою і без підтримки, без зв'язків, без чіткого бачення свого майбутнього. Зі всіма своїми ще малими демонами, які згодом окриляться і почнуть визначати подальшу долю та пригоди.

А сьогодні я надсилаю спокій (якого в мені мало) усім тим неприкаяним душам, які проживають життя у "білій гарячці", хоч сусіда знизу не зможу полюбити, ані ставитися з повагою чи навіть розмовляти про щось. Спіть хоча би іноді спокійно.

Дякую decapitateanimals за чудові підбірки фото.