Сижу на лавці і малюю дерево. Це якийсь клен, маленький ще ростом, але вже має певність у русі догори і вглиб. Моя зупинка тут, у парку поміж дерев - це нагода дочекатися Дмитра, щоби передати йому фотографію нашої групи зі словами, які можуть нагадати про щось у майбутньому. Може за кілька років він буде шукати опори, віри у власні сили і ця фотографія буде вікном у той інший світ, де він довіряє собі.
Я міг би вигадати, що у цей момент, доки чекав, побачив інопланетні кораблі. Побачив, як у людську історію втручається нарешті сила з іншого світу. Може вони би вирішили нарешті наші людські проблеми? Точно би мимоволі відповіли на питання - чи ми єдині у холодному безмежжі? Чи ми аномалія, чи лише частина розрізненої мережі життя?
Погодься, було би класно, якби нова мережа доріг і знання вела нас до інших планет, галактик, до атракціонів "спостерігаємо народження супернової!" або "побудемо мить із помираючою зіркою!". Ми і так ніби можемо спостерігати чудеса, але у відблисках світла зірок, які завжди показують запізнілу інформацію. Ми дещо спізнюємося або дещо поспішаємо, що є власне особливостями людини. Я завжди десь поміж минулим і майбутнім, часом виринаю у теперішньому.
У моєму теперішньому, тут-і-тепер не все так просто. Тут люди, яких вже немає, але вони ще згасають і останні промінці світла нагадують про їхнє буття. Тут люди, які скоро прийдуть і їхнє світло вже десь майорить. Тут багато речей, спогадів, звуків, смаків, дотиків, контактів, запахів, які втілюють мене, вплітаються під шкіру досвіду. Я тут-і-тепер – це вічність, безмежність усіх водночас згасаючих і народжуваних супернових. Звісно не все аж так інтенсивно, просто інтенсивне найкраще потрапляє до уваги, воно вривається до уваги, у поле свідомості, щось робить і вилітає кудись, залишаючи когнітивний дисонанс.
То що можна із цим зробити? Як показав досвід, можна вчитися сповільнювати себе, звертати увагу не лише на вибухи і очевидні атракціони, а на те, що залишається фотографією у глибших рівнях тіла, почуттів, мотивації, сприйняття і реакції. Що залишається дуже інтимним, доки ми його не загортаємо спершу не дуже вміло, а згодом все дбайливіше у слова. І ось цей досвід ми даруємо іншим, хто це слухає, чує, бачить. Ми даруємо свій досвід супернових у тут-і-тепер. Даруємо і засвідчуємо безмір подій, які злітаються і вибухають у нас, у комусь швидше як супервулкан, а в комусь як довго-вибухове дерево, що вибухає із зернятка і за кілька років перетворюється на велику вибухову хвилю зеленого кольору (чергуючи кольори звісно у жовто-червоно-зелену палітру).
Зізнаюся, що не знаю, куди веде моя дорога. Не знаю, куди веде дорога моїх друзів, моїх рідних, моїх студентів і вже також друзів. Ми мали щось дуже спільне разом, створили своєрідне поле пізнання, довіри говорити і терплячості слухати (особливо те, що нас дратує!). Ми створили своєрідне поле чистої землі, де розум знаходить прихисток на якийсь час, повертає вміння дивуватися, пробуджує серце, загортається у тіло, згадує власне коріння і сильні сторони. Ми у цьому полі змогли поєднати минуле, теперішнє і майбутнє, посидіти разом, не завжди знаючи правильні слова, а згодом продовжити рух у різні сторони. Створюючи дуже повільний вибух рухом із аудиторії до різних точок прибуття.
Я не знаю, якою буде наша вибухова хвиля, яка десь почалася на перших заняттях, а далі повільно розгорнеться через різновекторний рух маленьких самопізнавальних організмів. Не знаю, куди занесе дорога Василя, Вікторію, Микиту, Катю, Оксану, Дарину, Дашу, Любов, Вадима, Михайла, Анастасію, Степана, Ганну, Олексія, Сашка, Юліана, Мілену, Дмитра, Юрія, Діану і Вікторію. Не знаю, що вони будуть перетворювати у світі, де так багато різних звязків, ліній, векторів. Що я знаю – це те, що на якусь коротку мить нашого спільного перебування у критичній масі, ми змогли побути у довірі до себе, до інших, до текстів, які творимо і, найголовніше, до власного незнання, нерозуміння до ж буде наступної миті. Чим я завершу свою історію, розпочавши її без певності? Що я почуватиму, коли дозволю образу пройти крізь моє серце? Що сколихне мою картину світу під час перегляду незвичного фільму або мультфільму? Ми не знаємо, чи здійсниться наступний вдих у житті, але це стається. Ми не знаємо, чи повернеться ще нагода бути щасливими, але це стається. Те, що ми не знаємо, не робить життя катастрофою, радше чудом, яке відбувається кожної миті.
Щойно мене зустріли морські свинки радісним писком. За двадцять хвилин я випадково потренував малого баскетболіста на кільці. Ще трохи раніше усміхнувся малюку у калясці. Переді мною розгортається вибух, який невідомо звідки прийшов і куди несеться, але я стараюся (я стараюся!) обирати подив, захват. Обирати справжні почуття.
Мені сумно, що наші курси завершуються. Сумно, що маленькі простори чистої
землі будди чи бодгісатви розчиняються, щойно ми виходимо із аудиторії. Сумно,
що не знатиму, куди йдуть дороги усіх цих дивних людей згодом, але.. нічого
страшного. Я можу не знати і це ок. У моєму тут-і-тепер, у точці прибуття на цю планету Земля, знайдеться місце для усіх цих дивних людей.
