Сьогодні день
дописаних листів, складених речей, запакованих конвертів. Завтра ми вирушаємо у
дорогу до Океану, щоб там знайти себе, відновити сили і на якийсь час через
коріння пізнати новий світ, населений іншими людьми.
Сьогодні мене
сповнює вдячність і любов, окрім гніву і смутку. Дозволю собі почувати усе без
заборони, без фільтрів і трохи додам щирих фотографій у пам'ять. Отже, вдячність – за людей, які дають
можливість проявляти любов, які приймають мене таким, яким є. Вдячність за шанс
бути тут, у цьому тілі, відчувати біль, приймати його і рухатися далі.
Вдячність за пройдені лісові стежки, зимові заметілі, прямі дороги, вигнуті
дороги, українські дороги разом із тими, хто довірився мені і ризикнув побути
із собою у практиках. Вдячність за їжу і житло; за псів і обійми; за ніжність і
турботу; за привітання і подарунки. Вдячність тим, кого знаю і хто лише прийде
у моє життя, щоб піти далі своїм шляхом. Я вдячний за здатність мого серця
знову почувати і відчувати усю ту палітру кольорів, якими сповнене життя. Хоч
це і важко.
Любов спершу
сповнює мене, потім її стає забагато і ділюся нею. Раніше було так – щойно вона
проявляється, одразу несу ще комусь, бо як же це – любові собі забагато? Треба
ділитися!
Тепер все
змінилося. Спершу любов наповнює мене, зігріває серце, потім живіт, потім
піднімається до голови і вже там запалює світанок. Спершу це ледь відчутний
дотик ніжності, як від матері, коли вона будить. Потім тепло як від ковдри, в
яку загортається із какао в гамаці. Потім тепло розростається квіткою і вже
голова заповнюється візуалами і підсвіткою усього – світ обростає любов’ю через
сенсорику.
Нарешті любов
починає витікати через очі, через дотики, через вуха і ніс – вона тягнеться до
людей і поволі дарується. Це найбільший дарунок, який можу зробити у цьому
житті – усі інші подарунки йдуть опісля.
Гнів. Так, це
частина мене. Всупереч моєму вихованню (а, по суті, ламанню) батьком, гнів – це
здорова емоція. Вона дає силу, дає впертість піднятися навіть у найважчі дні.
Гнів дає можливість відстояти свої межі і сказати – стоп, тут тобі немає ходу.
Бо люди мають здатність заходити задалеко, прокатуватися по газону, зрізати
дерева, робити «порядок». Люди собі дозволяють надто багато, якщо не розрізняти
їх, не давати собі право силою виштовхувати їх із себе – нехай живуть своїм
життям і роблять такий порядок, який їм пасує у себе на газоні. Гнів – це частина мого порятунку, бо саме ця
емоція пробуджувала серед найтемніших днів і ночей, казала впевнено – настав час
зміни, рушай і не бійся, на шляху тебе чекає допомога.
Смуток – це ознака
зцілення. Якщо довіряти серцю, дозволяти їй проявлятися і заживляти рани, то
смуток стає гарним кроком до краси. Усе міняється, усе тече, щойно застиглі
речі вже опадають. Але, разом із тим, речі нові ростуть, розкриваються,
сміються, бігають, оживають, набувають імен, створюють сім’ї, будують фортеці, а потім знову
йдуть на низхідну. Смуток – це тихе джерело мудрості, яке тримає за руку
незрілу душу, поки вона йде до дорослості, зрілості, а потім підтримує за руку
вже когось іншого. Смуток – це той чарівний стан, коли сльози вже пройшли,
гроза відгриміла і настає тиша, бо ані люди, ані звірі, ані птахи небесні, ані
дерева ще не встигли зреагувати. Ще не прокинулися від сну, що дощем
принесений.
Чого сьогодні
немає у моїх листах, у моєму серце – то це сорому за мої емоції. Недосконалим,
живим людям немає чого соромитися своїх переживань, якщо вони справжні. Гарного
тобі вчування.
