чоловік пливе (у водах)

мені ще немає паспортних даних і статистики років. плаваю у водах живота матері. як людина у киті, що чекає наступного етапу. наступної зміни. тут тепло і добре. чути голоси. чути світ за стіною, однак я плаваю у водах матері своєї. народжувався важко. вперто не виходив, бо не міг? бо мав велику голову.

мені 6 років. сестра зі мною. ми йдемо у море, зайшли на якусь глибину і хвилі починають нас гасити. ми йдемо до берега. матері і батька немає ніде. лише хвилі, люди, паніка. ми виходимо, обоє живі, а я зараз пишу цей текст.

зайшов у річку гірську. 12 років? 14? каміння під ногами - течія дуже сильна. лягаю на каміння, тримаюся руками за найбільше із них, щоб течія не знесла далі. лежу. мерзну. страшно.

мені 35. я побачив океан. він побачив мене. хвилі бурхливі, захожу лише по коліна, щоб відчути дотики води, яка охоплює собою майже цілий всесвіт. цілий всесвіт торкається мене через воду. ціле небо внизу із зірками дає мені пройтися по собі. йду по воді. йду по небесах.

мені 36. із половиною. захожу у море. пливу у морі. пливу через зціплені зуби і напругу. Назар вчить плавати на спині. через страх і захват. пливу поміж медуз, які обпікають ноги, живіт, геніталії. бігаю до води кожну годину, щоб зловити ось цей дотик океану, який відростив гілки по усій суші, щоб жива істота, яка прагне знайти шлях додому, могла із джерела дійти до відкритого водного неба на землі.

тепер знаю, що до океану завжди відкрита дорога. повз дамби, перегородки, села, міста, загати, стіни, шахти, гори, пагорби, через серця людей, через неприйняття, відчуженість, біль, самотність. завжди можна попроситися у пузо до великого кита, великої риби, щоб довезла. привіт, рибо! привіт, зябра! привіт, велике пузо. привіт, тепло і захищеність.

тепер знаю, що дорога буває різною, а потоки води не варто недооцінювати. знаю, що всесвіт про себе подбає, а мені би подбати про себе. знаю, що все має початок і кінець, що час тече, що хтось приходить, а хтось йде. знаю, що іменами ми собі знаходимо місце у хаосі, а назвами малюємо карти зірок, щоби потім знайти шлях додому. і немає значення, чи небо вгорі, чи небо внизу - карти працюють, а ми собі рухаємося туди, де серце знайде тишу.

знаю, що навіть закладені водою вуха починають чути. треба на все свій час і трохи правильних зусиль. і мудрості, звісно, треба.

чоловік тоне (у морі емоцій)

Море забрало мої жахіття. Море сплело для мене нові сни. Все страшне залишилося у мертвому лісі дерев, що давно не знали дощів. Цей ліс, що бився кістками гілок, що побивався за водою і тими часами, коли їх живило краплями, коли паростки і діти їхні могли піти у школу зрости до хмар.

Хвилі емоцій спали. Навіть у час, коли гроза і блискавки проходили повз берег, далі собі розбиваючи поверхню моря – емоції були дуже тихими. Лише іноді поставало питання – куди вони поділися? Де тепер моє серце? Чи почуваю я щось взагалі, чи це просто штиль?

Це був лише штиль. На морі і в мені. Моє серце там, де мої люди. Люди, яких люблю і яких сподіваюся колись побачити разом – у одному місці поза межами мого живого серця. Мій дім – де мої люди. Мої емоції там же. Мій світ розгортається крізь усіх цих, поєднаних чимось невидимим істот, що ходять на двох ногах, переживають грудьми і думають головами. Ці істоти населяють планету, на яку закинуло, і ці істоти стали частинами мене.

Хтось каже, що серце треба контролювати, ставити захисти, боротися із відкритими вікнами і дверима до нього, бо прийде вовчок і вкусить за бочок. Хтось каже, що емоції слід використовувати для розвитку і креативності, будувати на кістках цих емоцій свою кар’єру. Хтось вважає, що емоції взагалі варто забрати із нутрощів, щоб не заважати думкам будувати храми порожніх релігій.

Я боюся своїх емоцій. Люблю емоції. Мирюся із ними. Борюся із ними. Розмовляю із ними як із рослинами, що трапляються на шляху – чи дерево, чи папороть, чи будь-що рослинне. Навіть мох. Розмовляю із ними як із тваринами чи комахами, бо усі заслуговують на розпізнавання – на присутність, на те, щоб хтось побачив їхнє життя, їхню сутність і сказав – ти тут! Я бачу тебе! Я радий, що ти тут і дякую тобі за присутність.

Дякую своїм людям за присутність. Так важливо не бути тінню себе, стати ще одним мертвим деревом, яке не дочекалося дощу. Так важливо бути почутим і побаченим ще однією парою очей, вух. Бути обійнятим парою рук. Так важливо бути.

Коли почуєте як дощ падає краплями дерев на листя поруч із вашим вікном або будинком, попросіть у молитві за ті дерева, які не пізнали цього року вологи життя. Коли почуєте голоси живих під вікнами вашого будинку, помоліться за тих, хто не має з ким поговорити, кого почути, кого обійняти. Коли прийдуть до вас жахіття у снах, дайте їм можливість виплакатися і потруситися у спазмах народження – бо усі ми і реальні, і нереальні потребуємо буття, здійснення, присутності і несамотності.

Нехай море забере ваш сум. Нехай море заспокоїть ваше серце і хвилі шторму. Нехай море подарує вам їжу для роздумів і тишу для зцілення. Передаю привіт морю чи океану через ваші очі і вуха, через руки і ноги – можливо саме у цю мить ви десь там – на межі між ґрунтом та свободою.