Море забрало мої жахіття. Море сплело для мене нові сни. Все
страшне залишилося у мертвому лісі дерев, що давно не знали дощів. Цей ліс, що
бився кістками гілок, що побивався за водою і тими часами, коли їх живило
краплями, коли паростки і діти їхні могли піти у школу зрости до хмар.
Хвилі емоцій спали. Навіть у час, коли гроза і блискавки
проходили повз берег, далі собі розбиваючи поверхню моря – емоції були дуже
тихими. Лише іноді поставало питання – куди вони поділися? Де тепер моє серце? Чи
почуваю я щось взагалі, чи це просто штиль?
Це був лише штиль. На морі і в мені. Моє серце там, де мої
люди. Люди, яких люблю і яких сподіваюся колись побачити разом – у одному місці
поза межами мого живого серця. Мій дім – де мої люди. Мої емоції там же. Мій світ
розгортається крізь усіх цих, поєднаних чимось невидимим істот, що ходять на
двох ногах, переживають грудьми і думають головами. Ці істоти населяють
планету, на яку закинуло, і ці істоти стали частинами мене.
Хтось каже, що серце треба контролювати, ставити захисти,
боротися із відкритими вікнами і дверима до нього, бо прийде вовчок і вкусить
за бочок. Хтось каже, що емоції слід використовувати для розвитку і
креативності, будувати на кістках цих емоцій свою кар’єру. Хтось вважає, що
емоції взагалі варто забрати із нутрощів, щоб не заважати думкам будувати храми
порожніх релігій.
Я боюся своїх емоцій. Люблю емоції. Мирюся із ними. Борюся
із ними. Розмовляю із ними як із рослинами, що трапляються на шляху – чи дерево,
чи папороть, чи будь-що рослинне. Навіть мох. Розмовляю із ними як із тваринами
чи комахами, бо усі заслуговують на розпізнавання – на присутність, на те, щоб
хтось побачив їхнє життя, їхню сутність і сказав – ти тут! Я бачу тебе! Я радий,
що ти тут і дякую тобі за присутність.
Дякую своїм людям за присутність. Так важливо не бути тінню
себе, стати ще одним мертвим деревом, яке не дочекалося дощу. Так важливо бути
почутим і побаченим ще однією парою очей, вух. Бути обійнятим парою рук. Так важливо
бути.
Коли почуєте як дощ падає краплями дерев на листя поруч із
вашим вікном або будинком, попросіть у молитві за ті дерева, які не пізнали
цього року вологи життя. Коли почуєте голоси живих під вікнами вашого будинку,
помоліться за тих, хто не має з ким поговорити, кого почути, кого обійняти. Коли
прийдуть до вас жахіття у снах, дайте їм можливість виплакатися і потруситися у
спазмах народження – бо усі ми і реальні, і нереальні потребуємо буття,
здійснення, присутності і несамотності.
Нехай море забере ваш сум. Нехай море заспокоїть ваше серце
і хвилі шторму. Нехай море подарує вам їжу для роздумів і тишу для зцілення.
Передаю привіт морю чи океану через ваші очі і вуха, через руки і ноги –
можливо саме у цю мить ви десь там – на межі між ґрунтом та свободою.
Немає коментарів:
Дописати коментар