Важкість, напруження, біль (практика моніторингу)

Медитацію плутають постійно із чимось іншим. Хтось приходить шукати безкоштовний кайф, хтось шукає лише задоволення і вихід у астрали. Інші хочуть приємних нових вражень та екстазу. Ще подобається догляд за чакрами, чистка третього ока від нальоту епох та реінкарнацій.

Історія наша така, що ми усі шукаємо свій дім, дорогу додому. Це особливе місце-прихисток, де серце відпочиває, розум спокійний, а тіло може творити. Ми усі мріємо про такий дім, чи ззовні, чи всередині нас. 

І навіть знаючи про цю мрію, уникаємо дороги додому. Чому? Бо там важко, там буває напруження, там буває біль. Там бувають спогади, тривоги щодо втрати близьких, втрати себе і свого здорового глузду. Там бувають фотографії із людьми, яких ми більше не зустрінемо. Там буває запилений альбом із фото колишніх коханців. Альбоми Тома Йорка, Нірвани, Сігур Рос або будь-якої іншої групи, музика якої наповнювала наші серця смутком (резонувала зі смутком?) і рятувала водночас.

Медитація може бути шляхом додому, бо вона – це ми, спрямовані до чогось конкретного, сміливо крокуючі, всупереч страхам і болю. Усі клітини мозку можуть кричати нам – не йди туди, там боляче! Але мудріша частина нас знає, що саме там ховається джерело усіх наших переживань, джерело не лише болю, але й щастя також.

Що ми робимо під час практики? Ми спершу робимо стартовий майданчик, розчищаємо його, долучаємо тіло, дихання, даємо собі фундамент. І додаємо усмішку, бо вона для нас – маленький спогад у тілі, фотографія радості у кутиках губ. Вона буде сповзати знову і знову, але одного разу сама по собі виникне, щойно ми відчуємо переваги її присутності (навіть у найтемніші миті практики!) і залишиться світлом.

Далі ми знайомимося із дихання і не поспішаємо. Читаємо вдих, читаємо видих, додаємо м’якості, не контролюємо цей процес. Це момент довіри до життя, до тіла. І коли тіло відчуває довіру до нього, воно нарешті починає розповідати історії, які так довго тримало для нас. Це історії у відчуттях, які перетікають у почуття, а вже згодом у думки. Однак ми не поспішаємо читати усі оповідання.

Спершу виділяємо важкість. Ось вона у тілі лежить. Тяжіє сізіфовим каменем. Вага може бути різною – залежить від людини. Хтось встигає набрати величезний тягар, а хтось щойно до рук бере зайве.

Потім виділяємо напруження. Руки, ноги, спина, живіт, брови, щелепа – усюди, де є м’язи, можна віднайти напруження у різній силі. Воно гудить, зудить, німіє, тремтить. Дайте назви цим станам, послухайте мову тіла.

Нарешті біль. Візьмемо спершу невеличку кількість, щось для розігріву. Не кидайтеся одразу у ядро болю ближче до серця – дайте собі час. Що відбувається із болем? Пульсує? Пече? Кричить тіло? Нехай проявиться, обрисується, побудьте із ним, вислухайте.

Ми пройшли першу частину історій. А далі – зустріч із легкістю, розслабленням, радістю. У нас це також є у тілі. Тіло радіє життю, тіло дихає, потіє, бігає, надихається мріями. Окрім історій сумних і болючих, у нас є сторінки із простими життєвими радостями. Шкіра пам’ятає дотик вітру, води, тепла. Волосся пам’ятає дотики рідних рук. Очі бачили кольори, від яких серце співало. Хіба не ховається це все у нас?

Наш дім завжди із нами. Він іноді втілюється у камінь, дерево, цемент, але в основному обростає навколо серця, зігріває думки, тішить текстурами тіло. Прислухайтеся, придивіться – ось тут ховаємося ми, сміливі і готові рости далі. А потім тихенько розплющіть очі.

Привіт, Внутрішня Дитино!

Кожному із нас, живих людей, знайомий досвід повної самотності. Ми покинуті, загублені, розгублені і розбиті, немов корабель, якого викинуто на берег без шансів на порятунок.

Кожен із нас хоча би раз у житті вжахнувся ночі, холоду, бідності, хвороби, старості і смерті. Усі ми іноді відчуваємо, коли вже досягли свідомого віку, що захисти усі доволі умовні. Ми можемо відчути себе беззахисними – це жахливий досвід усіх живих істот, бо усі ми пливемо в одному човні під назвою Земля.

Практика, яку ми іноді робимо разом онлайн чи наживо – «Внутрішня дитина» – це спроба віднайти у собі сили. Не ті сили, якими наділені супергерої у фільмах, у коміксах, а сили бути собою, всупереч ночі, всупереч (або може із?) беззахисності.

1) Ми починаємо із звичних кроків – сідаємо, дихаємо, готуємося до внутрішньої мандрівки. Тут виконуємо ритуали, які згодом починають працювати на нас – довіряємося поверхні, отримуємо підтримку землі, відчуття її присутності. Згодом додаємо ритуал росту і тягнемося головою (маківкою) до неба. І нарешті додаємо ще один важливий елемент – усмішку.

2) Коли ми назбирали захисних інструментів, нагадали тілу основи рівноваги, вирушаємо у мандрівку всередину тіла з допомогою двох джерел тепла – кладемо руки на живіт і на серце. Розпалюємо там маленькі вогники, що зігрівають і не обпікають. Важливо, як у казці, довіритися процесу історії.

3) Далі запрошуємо до вогників себе малих – маленьку дитину, яка потребує підтримки, опіки, допомоги, тепла, обіймів. Ця дитина може бути радісною і розгубленою. Ця дитина буде такою, якою вона живе у нас всередині. Нам знайомі її емоції, її тривоги, радості, смуток, прагнення щастя. Нам знайоме бажання знайти прихисток для свого серця, особливе місце, дім, у якому можемо почути себе несамотніми. І беремо дитину на руки, обіймаємо її.

4) Те, чого вам не вистачало у дитинстві, можемо сказати дитині, можемо дати їй це простою присутністю, обіймами, теплими словами спокою. «Я тут, ти не сама/сам». «Якими не були би випробування, ми справимося». «Тобі буде боліти, а потім стане легше і ми разом зможемо посміятися». «Я захищаю тебе, моє серце – твоє». І безсловесно побути, побути, обійняти, вислухати.

5) Останній крок найважчий – тут треба довіритися світу, замість ховатися від нього. Тут слід визнати нарешті, що у нас достатньо сміливості бути собою, відповідальності за себе, певності у землі під ногами. Світ підтримує нас землею, повітрям, вогнем, вітрами. Сонцем і зірками. Морем і лісами. Світ розмовляє із нами випадковими і невипадковими словами людей. Коли нам важко, світ обіймає нас, хоч ми не завжди це помічаємо. Нехай у цій частині вправи ваше серце буде в обіймах світу.

6) Якщо не забудете, подякуйте. Світу, дитині, собі, близьким людям, друзям, нічному небу, повітрю, їжі, житлу, одягу, прасці тощо. Дайте можливість «дякую» знайти свій шлях із серця.

Ми не самі. Навіть у беззахисності своїй, у найважчі миті життя, всередині нас живе стільки всього – стільки різного і мудрого, наївного і глибокого водночас… Але для того, щоб це почути, потрібно бути трохи уважнішою, відкритою до змін людиною. Ми можемо навчитися цьому у внутрішньої дитини. І це той урок, який ми отримуємо від самих себе. 

Нехай у миті беззахисності і самотності наші серця будуть трохи спокійніші. До зустрічі і дякую!