Привіт, Внутрішня Дитино!

Кожному із нас, живих людей, знайомий досвід повної самотності. Ми покинуті, загублені, розгублені і розбиті, немов корабель, якого викинуто на берег без шансів на порятунок.

Кожен із нас хоча би раз у житті вжахнувся ночі, холоду, бідності, хвороби, старості і смерті. Усі ми іноді відчуваємо, коли вже досягли свідомого віку, що захисти усі доволі умовні. Ми можемо відчути себе беззахисними – це жахливий досвід усіх живих істот, бо усі ми пливемо в одному човні під назвою Земля.

Практика, яку ми іноді робимо разом онлайн чи наживо – «Внутрішня дитина» – це спроба віднайти у собі сили. Не ті сили, якими наділені супергерої у фільмах, у коміксах, а сили бути собою, всупереч ночі, всупереч (або може із?) беззахисності.

1) Ми починаємо із звичних кроків – сідаємо, дихаємо, готуємося до внутрішньої мандрівки. Тут виконуємо ритуали, які згодом починають працювати на нас – довіряємося поверхні, отримуємо підтримку землі, відчуття її присутності. Згодом додаємо ритуал росту і тягнемося головою (маківкою) до неба. І нарешті додаємо ще один важливий елемент – усмішку.

2) Коли ми назбирали захисних інструментів, нагадали тілу основи рівноваги, вирушаємо у мандрівку всередину тіла з допомогою двох джерел тепла – кладемо руки на живіт і на серце. Розпалюємо там маленькі вогники, що зігрівають і не обпікають. Важливо, як у казці, довіритися процесу історії.

3) Далі запрошуємо до вогників себе малих – маленьку дитину, яка потребує підтримки, опіки, допомоги, тепла, обіймів. Ця дитина може бути радісною і розгубленою. Ця дитина буде такою, якою вона живе у нас всередині. Нам знайомі її емоції, її тривоги, радості, смуток, прагнення щастя. Нам знайоме бажання знайти прихисток для свого серця, особливе місце, дім, у якому можемо почути себе несамотніми. І беремо дитину на руки, обіймаємо її.

4) Те, чого вам не вистачало у дитинстві, можемо сказати дитині, можемо дати їй це простою присутністю, обіймами, теплими словами спокою. «Я тут, ти не сама/сам». «Якими не були би випробування, ми справимося». «Тобі буде боліти, а потім стане легше і ми разом зможемо посміятися». «Я захищаю тебе, моє серце – твоє». І безсловесно побути, побути, обійняти, вислухати.

5) Останній крок найважчий – тут треба довіритися світу, замість ховатися від нього. Тут слід визнати нарешті, що у нас достатньо сміливості бути собою, відповідальності за себе, певності у землі під ногами. Світ підтримує нас землею, повітрям, вогнем, вітрами. Сонцем і зірками. Морем і лісами. Світ розмовляє із нами випадковими і невипадковими словами людей. Коли нам важко, світ обіймає нас, хоч ми не завжди це помічаємо. Нехай у цій частині вправи ваше серце буде в обіймах світу.

6) Якщо не забудете, подякуйте. Світу, дитині, собі, близьким людям, друзям, нічному небу, повітрю, їжі, житлу, одягу, прасці тощо. Дайте можливість «дякую» знайти свій шлях із серця.

Ми не самі. Навіть у беззахисності своїй, у найважчі миті життя, всередині нас живе стільки всього – стільки різного і мудрого, наївного і глибокого водночас… Але для того, щоб це почути, потрібно бути трохи уважнішою, відкритою до змін людиною. Ми можемо навчитися цьому у внутрішньої дитини. І це той урок, який ми отримуємо від самих себе. 

Нехай у миті беззахисності і самотності наші серця будуть трохи спокійніші. До зустрічі і дякую!