скарби охороняє змій

Well, once there was only dark.

If you ask me, the light's winning.

Rust Cohle

Кімната, в якій проходило моє дитинство, була завжди темною. Скільки пам'ятаю, сонце майже не потрапляло туди, хіба західне і вже повністю обійшовши багатоповерхівку по сусідству. Це була кімната тіней, із написами та рисунками на стінах. Там була моя перша репродукція від руки одного із китайських графіків. Зроблена кульковою ручкою. Чоловік полює з луком.

Це була кімната, в якій відкрилася здатність свідомості малювати на тінях. Світло потрапляє, розбивається у темряві, розбавляє щось, щось розбавляє світло і вимальовується цілий всесвіт подій. Мозок домальовував, психіка прикріплювала значення і почуття. Шматки ліпилися у образи істот, дерев, далеких планет.

Іноді мені кажуть, що надмірна уява веде до ескапізму, втечі від реальності. Це можуть сказати лише ті люди, кому не треба було прихистку від оцієї реальності, місця, де вони можуть зберегти своє серце і душу, а ще й розум від втрати, загибелі, знищення. Це можуть сказати лише ті люди, чий світ був спокійним, безпечним і їм не була потрібна ані фантастика, ані фентезі, ані космічні мандрівки, щоби залишитися собою.

Візуалізація – це шлях до себе, у ті кімнатки, ті світи психіки, де ховаються монстри і герої. Це можливість почути, побачити, розпізнати серед мільйонів інших образів саме ті, без яких неможливо уявити щастя справжньості, наповненості істиною і усвідомленості вічного моменту (моменту вічності?). Це мандрівка у Лабіринт, де нитка Аріадни рятує, захищає і виводить із глибин, де пульсує велике серце життя.

Для мене це одна із найважчих і, водночас, найсильніших практик. Далеко не все хочеться бачити, чути, сприймати. У кожному існують речі, які хочеться сховати якнайдалі. Для психіки ж ці речі як скарби – з часом вони перетворюються на діаманти, чарівні предмети і зброю давніх королів. І з часом я набрався сил, набрався усіх можливих обладунків, всівся на коня, щоби зустрітися зі змієм і перемогти його нарешті. Занурився у пекельні кола Данте, розібрав завали з каміння, почистив джерела і відновив воду, а коли прийшов до змія, то виявилося, що він з моїм обличчям. Весь цей час змієм, драконом і сторожем усіх скарбів був лише я сам.

У чому важливість цієї мандрівки? Можливо у зустрічі зі змієм? Перемога над ним? Підняття стягу над його трупом, щоб усі побачили і почули сурми тріумфу добра над злом? Для мене важливою була мандрівка, приготування, розчищання доріг, джерел і розмова зі звірями, які зустрічалися. Для мене важливими стали друзі серед дерев, тіней і живих людей. І з кожним кроком, з кожним новим колом пекла або підземного світу, на мені ставало менше обладунків, менше зброї, менше злості і справедливого гніву. Саме тому змій виявився не таким роздутим, розгніваним, справедливо розгніваним на людство – зрештою ми з ним просто обійнялися і стали одним.

Ти теж напишеш свою історію. Вона буде іншою, неповторною, у космосі або підземеллі. Там будуть інопланетяни або дракони. Там буде океан і квітка, гори і дерева, вогонь і друзі, і люди, яких ми можемо зустріти лише у нашій уяві, лише у нашому внутрішньому світі. Приходь. Залишилося не багато часу. 

be yourself a hero

Вмикай: 

Всередині мене сидить суддя. Він каже: ти робиш це погано, тому не роби взагалі. Він каже: поводься як усі, бо це запорука щастя. Він каже: у тебе нічого завтра не вийде, лягай і помри. Не вставай з ліжка взагалі. Продай нирку, щоб хоч якось виправдати своє існування, але й нирка у тебе що ліва, що права – сміття.

Цей суддя дуже любить творчу сторону мене. Він дивиться на рисунки, малюнки, спроби, ескізи, ілюстрації, картинки, ліпнину і штампи поглядом страшенно снобістського критика. Усе, чого торкається увага судді, перетворюється на порох або перегній. Не знаю, з котрої години і року він оселився у моїй свідомості, зробивши собі там кабінет.

Мабуть у тебе теж такий суддя сидить? Що він тобі каже? Ти не так їси, ходиш, одягаєшся? Думаєш, читаєш, взаємодієш? Дихаєш, напружуєш живіт, вирівнюєш спину? Не так дивишся на дощ, сонце, траву і дерева? Усі рейтинги своїх можливостей на нулях? А потім вже, коли критика проходить і усі мрії зруйновано, суддя приходить із блаженною усмішкою покровителя і каже – я ж казав? Хіба не бажав я тобі добра? Щастя? Хіба не хотів я зробити тебе ЩАСЛИВИМ? Чого ти опираєшся? Хіба не цього хочуть усі люди – бути щасливими згідно із готовим рецептом?

І для себе я знайшов спосіб співпраці із цим суддею. Я кажу йому – пішов на хрін. Серйозно, щойно він починає мені зудіти десь у голові, так і кажу. Іноді додаю купу матюків і приймаю себе таким, яким є. Це доволі веселий акт – прийняти себе самого перед обличчям цього судді. Я такий, який є. Кожного ранку прокидаюся, іноді буває важче, іноді буває легше. Важче ввечері, коли загалом втомлений. Тоді суддя піднімає голову знову – ти нічого не вартий, хіба не казав? Це дійсно важке випробування – вечірня розмова із суддею. Бо він дійсно каже правду – світ складний, навичок не вистачає, люди люблять бути мудаками, навіть улюблений кіт ігнорує. Хіба суддя не правий?

Він правий доти, доки ми не даємо собі можливості бути щасливими просто так, без рецепту, без вказівок, без інструкцій та соціальних штампів. Ось мій перелік причин для щастя і радості кожного дня чи вечора: вдих і видих, одноокий кіт, мама, сестра, дім, дерево за вікном, гори, музика, усі можливі знаряддя для рисунку, трохи води і їжі, велосипед, усмішки дітей, спів пташок і крики білок, дощ, злива, запахи скошеної трави, книги, запахи книг, світлі люди, можливість ходити на своїх ногах, користуватися руками, торкатися асфальту і кори, пес-який-облизує-мені-щоки, уявні друзі, реальні друзі, мертві друзі, рожевий єдинорог, Більбо і Фродо, фрукти, ось ця дурнувата шишка або пеньок, без якого не можу піти додому, акварельки, ось цей скетчбук із чорними листами, листівка з Києва, листочок із теплими словами, картопляне пюре, сіль землі, звуки скрипу Ігдрасіла, внутрішні дракони, гумор, холодна вода, ковдра. Це лише сьогодні. Це лише один день і один вечір. Коли хочеться впасти і не вставати, бо кістки і серце говорять відлунням внутрішнього судді, згадую ці речі і мені стає легше, достатньо легше, щоб завтра знову піднятися і кинути виклик небесам.

Мої улюблені гасла останніх півроку – «дай си спокій» і «пора працювати, лінива дупо». Це улюблені гасла, які дають сил. І повір, я знаю, що таке божественний рівень прокрастинації, ліні, зневіри і розпачу. Знаю, що таке, коли руки опускаються, а голову гне донизу тягар спогадів і думок. Знаю, що таке відчувати себе гімном. Але навіть гімно має значення. Усі квіточки і дерева, і картопелька потребують цих добрив. Все, що росте у мені чи у тобі, потребує добрив, потребує минулих поразок і суддівських зауважень. Кидай виклик у небеса, бо без цього виклику, без цього звичайного людського акту свободи всередині себе, життя буде лише копією. Кидай виклик у небеса своїми речами – речами щастя і радості, стріляй у хмари і грози ракетами із кошенятами та словами без значення. Завтра зранку буде нова історія, яку колись розповіси.

А я ще розповім тобі, як літав із драконами, ловив рибу і відпускав ельфів назад до лісу. Розповім як мольфарив і виганяв духів. Розповім як дихав, коли бракувало повітря, бо це зі мною стається також. 

історія написана у тілі

Одного разу моя свідомість вирушила у мандрівку. Йшла довго, занурювалася, знайомилася із різними істотами. Іноді траплялися гілки всесвітнього дерева і вдавалося подмухати на вуха Оленю, Вовку, Ведмедю.

Іноді траплялася нагода торкнутися океану, прикласти до нього вухо і чути як б’ється серце. Велике серце, що гукає, кличе до себе у гості. Чи це землетрус? Чи це буркотіння у животі?

Мандрівка зводила мене із різними людьми, тваринами і рослинами. Навіть комахи деякі нагадували про своє існування, потираючи лапками. Коли свідомість поверталася із мандрівки, залишала у тілі шрами або радісні спалахи. Бували важкі моменти, коли свідомість змушена була боротися за життя – кидалася у прірву між буттям та небуттям. Бували миті, коли любов зникала взагалі, а розпач висушував усі ріки. І це все записалося у тілі.

Моменти радості і щастя, сліз прозріння і регіт задоволення – це заклалося у тілі. Невеличкі вірші і прозові новели. Не знаю, чи свідомість вже готова до книги у клітинах тіла, м’язах та крові, але достатньо невеличких історій, щоб відчувати себе.. справжнім.

Це так важливо – відчувати себе справжнім, відкритим, щирим хоча би зі собою, для себе. Свідомість не може жити у брехні. Ми можемо придумати собі пам'ять, зануритися у неї із усіма наслідками, триматися і в одну мить вона вислизне – зіслизне свідомість із брехні. Тіло не може жити так.

Тоді ми йдемо до джерела правди. Всередину себе, де стає трохи темно, сонячне проміння губиться поміж листя та гілок величних дерев розуму. Душа заповнюється сутінками і десь у цій тиші можна почути джерело.

Кожна клітина пам’ятає, звідки падають дощі. Куди ми усі йдемо і, можливо, звідки прийшли. Свідомість згадує запахи і дотики вітру. Свідомість згадує воду, землю, вогонь, повітря. Кожна клітина тіла записує щось, немов маленький писар, який продовжує далі свою важку щоденну роботу.

Але їхні, свідомості та тіла, зусилля потребують щось від мене. Уважності, читання, занурення та знайомства із собою. Усі ці записи – це історія, яку треба почути, прочитати, посмакувати. Це історія, яка виплакується, наповнює радістю, бринить спалахами і раптовими потрапляннями до людей чи подій, яких вже немає. Моє тіло і свідомість – це.. час і можливість побути собою. Побудь зі мною і ти. Розкажи свою історію без слів. Намалюй книжку без тексту.

Послухай тіло і свідомість поблизу вогнища, яке ми розпалюємо, щоб дати собі трохи тепла, розігнати пітьму, почути голоси на наступній стежці.