гобіт Ігор

У далекому краї галичан гобітів, у норі жив гобіт. Звали його Ігорем. І сьогодні історія буде про нього, тобто про мене.

Вмикаємо гобітський плейліст і читаємо під музику. 

Музика Гобіта (відкриваємо правою клавішою і в сусідньому вікні!)

У мене є затишний дім, де збираються книги, їжа, рослини і спокій. У мене є люлька, яку залишив друг, вирушаючи у свою далеку мандрівку за океан. Я не палю, але цей скарб залишається для мене разом із усіма іншими скарбами від моїх друзів – листівками, листами, картинками, шоколадками та іншими знаками присутності. 

Я люблю пити чай і пити його з кимось – із гостями, які приходять медитувати, відпочивати, поділитися чимось дуже своїм, а часто і без слів.

Одного разу довелося визнати, що я не Арагорн, не нуменорець, не орк, не дворф, не троль і навіть не ельф. Стало набагато легше, довелося скинути обладунки не по розміру, не по росту. Залишився гобіт, який любить життя і захоплюється деревами, лісами, горами, розмовляє із духами і слухає як співають пташки або сміються діти (і дорослі діти теж). Мені подобаються зірки над головою і зірки у калюжах – між ними насправді різниця мізерна, а вимірюється вона хвилями, які йдуть від кинутого каменю. Мені не дуже подобаються гучні компанії. 

Не маю обладунків і меча лицарського. Тому коли ходив до дракона, боровся силою волі, думки і гумору. Мій дракон далі живе у моєму серці, але ми вже слухаємо одне одного. Були і тролі. Були і моргульські клинки, від яких досі відморожені частини тіла, фрагменти грудей, рук, живота і спини. Коли змінюється погода і пролітають у хмарах духи змін, ці частини нагадують про себе болем, щемкою мудрістю.

У мене є смішна шапка, яка дозволяє хорошим думкам залишатися у голові.

Зовсім недавно побачив, що несу перстень Влади – як спокусу бути кимось для когось, але не бути собою – звичайним гобітом. Бути лицарем, бізнесменом, політиком, тим, хто владою живе. А мені воно не дуже цікаво. Підозрюю, що на небесах роблять ставки, скільки ще витримаю бути викладачем, але це така гра, результат якої неможливо передбачити наперед. Ми не маємо влади над багатьма речами, не можемо усього контролювати і точно не можемо бути досконалими.

У моєму житті є Галадріель, від якої нещодавно отримав дарунок для подорожей крізь пітьму. Це книга і не зовсім книга, так і більшість магічних предметів – це не зовсім предмети. Її подарунок як зібране світло зірок, що сяють краще у темряві. 

Мої друзі знають, що несу із собою і як важко це буває, тому я можу бути із ними саме таким – втомленим гобітом, розбитим гобітом, дурником-гобітом, селюком-гобітом, хитрим гобітом. І це найкращий від них подарунок.

У мене є брат близнюк – гобіт Ігор і ми росли разом, з різних утроб, але з одного великого кита і синхронно чуємо зміни у повітрі. Йому болить, коли мені болить, але часто щастить і коли болить мені – йому не болить, а мені не болить, коли йому болить. Тоді ми можемо допомогти одне одному. Коли я впав, він мене ніс на собі. І я ніс його, коли він впав. Ще наливав чаю і їли сочевицю, вирощену галицькими ельфами.

Якщо одного разу побачите мене, спитайтеся про дерева і не питайтеся про політику. Спитайтеся про музику і пташок, а ще про книги і не питайтеся про моргульські клинки, бо їхній смак відчути можна тільки гуляючи з пацанами через Дикий Край. А ще краще випийте зі мною чаю і послухайте тишу або шум, або мелодію, якою живе світ навколо нас.

Хоч як страшно буває відмовитися від не свого сценарію, від не свого образу чи ролі, але це звільняє від тягара. Можливо, це не надто престижний варіант, а книгу про нас не напишуть і не прочитають мільйони - та й фіг з ним. Якщо я можу дивитися на повний місяць і радіти замість планувати завоювання сусідів, то це моє щастя. 

Нехай нас усіх береже світло зірок у найтемніші ночі – чи ви лицарі, чи ельфи, чи гноми, чи орки, чи навіть сам Саурон – нехай буде трохи більше казки у цьому дорослому світі, в якому так мало місця для щирості.

Важкість, напруження, біль (практика моніторингу)

Медитацію плутають постійно із чимось іншим. Хтось приходить шукати безкоштовний кайф, хтось шукає лише задоволення і вихід у астрали. Інші хочуть приємних нових вражень та екстазу. Ще подобається догляд за чакрами, чистка третього ока від нальоту епох та реінкарнацій.

Історія наша така, що ми усі шукаємо свій дім, дорогу додому. Це особливе місце-прихисток, де серце відпочиває, розум спокійний, а тіло може творити. Ми усі мріємо про такий дім, чи ззовні, чи всередині нас. 

І навіть знаючи про цю мрію, уникаємо дороги додому. Чому? Бо там важко, там буває напруження, там буває біль. Там бувають спогади, тривоги щодо втрати близьких, втрати себе і свого здорового глузду. Там бувають фотографії із людьми, яких ми більше не зустрінемо. Там буває запилений альбом із фото колишніх коханців. Альбоми Тома Йорка, Нірвани, Сігур Рос або будь-якої іншої групи, музика якої наповнювала наші серця смутком (резонувала зі смутком?) і рятувала водночас.

Медитація може бути шляхом додому, бо вона – це ми, спрямовані до чогось конкретного, сміливо крокуючі, всупереч страхам і болю. Усі клітини мозку можуть кричати нам – не йди туди, там боляче! Але мудріша частина нас знає, що саме там ховається джерело усіх наших переживань, джерело не лише болю, але й щастя також.

Що ми робимо під час практики? Ми спершу робимо стартовий майданчик, розчищаємо його, долучаємо тіло, дихання, даємо собі фундамент. І додаємо усмішку, бо вона для нас – маленький спогад у тілі, фотографія радості у кутиках губ. Вона буде сповзати знову і знову, але одного разу сама по собі виникне, щойно ми відчуємо переваги її присутності (навіть у найтемніші миті практики!) і залишиться світлом.

Далі ми знайомимося із дихання і не поспішаємо. Читаємо вдих, читаємо видих, додаємо м’якості, не контролюємо цей процес. Це момент довіри до життя, до тіла. І коли тіло відчуває довіру до нього, воно нарешті починає розповідати історії, які так довго тримало для нас. Це історії у відчуттях, які перетікають у почуття, а вже згодом у думки. Однак ми не поспішаємо читати усі оповідання.

Спершу виділяємо важкість. Ось вона у тілі лежить. Тяжіє сізіфовим каменем. Вага може бути різною – залежить від людини. Хтось встигає набрати величезний тягар, а хтось щойно до рук бере зайве.

Потім виділяємо напруження. Руки, ноги, спина, живіт, брови, щелепа – усюди, де є м’язи, можна віднайти напруження у різній силі. Воно гудить, зудить, німіє, тремтить. Дайте назви цим станам, послухайте мову тіла.

Нарешті біль. Візьмемо спершу невеличку кількість, щось для розігріву. Не кидайтеся одразу у ядро болю ближче до серця – дайте собі час. Що відбувається із болем? Пульсує? Пече? Кричить тіло? Нехай проявиться, обрисується, побудьте із ним, вислухайте.

Ми пройшли першу частину історій. А далі – зустріч із легкістю, розслабленням, радістю. У нас це також є у тілі. Тіло радіє життю, тіло дихає, потіє, бігає, надихається мріями. Окрім історій сумних і болючих, у нас є сторінки із простими життєвими радостями. Шкіра пам’ятає дотик вітру, води, тепла. Волосся пам’ятає дотики рідних рук. Очі бачили кольори, від яких серце співало. Хіба не ховається це все у нас?

Наш дім завжди із нами. Він іноді втілюється у камінь, дерево, цемент, але в основному обростає навколо серця, зігріває думки, тішить текстурами тіло. Прислухайтеся, придивіться – ось тут ховаємося ми, сміливі і готові рости далі. А потім тихенько розплющіть очі.

Привіт, Внутрішня Дитино!

Кожному із нас, живих людей, знайомий досвід повної самотності. Ми покинуті, загублені, розгублені і розбиті, немов корабель, якого викинуто на берег без шансів на порятунок.

Кожен із нас хоча би раз у житті вжахнувся ночі, холоду, бідності, хвороби, старості і смерті. Усі ми іноді відчуваємо, коли вже досягли свідомого віку, що захисти усі доволі умовні. Ми можемо відчути себе беззахисними – це жахливий досвід усіх живих істот, бо усі ми пливемо в одному човні під назвою Земля.

Практика, яку ми іноді робимо разом онлайн чи наживо – «Внутрішня дитина» – це спроба віднайти у собі сили. Не ті сили, якими наділені супергерої у фільмах, у коміксах, а сили бути собою, всупереч ночі, всупереч (або може із?) беззахисності.

1) Ми починаємо із звичних кроків – сідаємо, дихаємо, готуємося до внутрішньої мандрівки. Тут виконуємо ритуали, які згодом починають працювати на нас – довіряємося поверхні, отримуємо підтримку землі, відчуття її присутності. Згодом додаємо ритуал росту і тягнемося головою (маківкою) до неба. І нарешті додаємо ще один важливий елемент – усмішку.

2) Коли ми назбирали захисних інструментів, нагадали тілу основи рівноваги, вирушаємо у мандрівку всередину тіла з допомогою двох джерел тепла – кладемо руки на живіт і на серце. Розпалюємо там маленькі вогники, що зігрівають і не обпікають. Важливо, як у казці, довіритися процесу історії.

3) Далі запрошуємо до вогників себе малих – маленьку дитину, яка потребує підтримки, опіки, допомоги, тепла, обіймів. Ця дитина може бути радісною і розгубленою. Ця дитина буде такою, якою вона живе у нас всередині. Нам знайомі її емоції, її тривоги, радості, смуток, прагнення щастя. Нам знайоме бажання знайти прихисток для свого серця, особливе місце, дім, у якому можемо почути себе несамотніми. І беремо дитину на руки, обіймаємо її.

4) Те, чого вам не вистачало у дитинстві, можемо сказати дитині, можемо дати їй це простою присутністю, обіймами, теплими словами спокою. «Я тут, ти не сама/сам». «Якими не були би випробування, ми справимося». «Тобі буде боліти, а потім стане легше і ми разом зможемо посміятися». «Я захищаю тебе, моє серце – твоє». І безсловесно побути, побути, обійняти, вислухати.

5) Останній крок найважчий – тут треба довіритися світу, замість ховатися від нього. Тут слід визнати нарешті, що у нас достатньо сміливості бути собою, відповідальності за себе, певності у землі під ногами. Світ підтримує нас землею, повітрям, вогнем, вітрами. Сонцем і зірками. Морем і лісами. Світ розмовляє із нами випадковими і невипадковими словами людей. Коли нам важко, світ обіймає нас, хоч ми не завжди це помічаємо. Нехай у цій частині вправи ваше серце буде в обіймах світу.

6) Якщо не забудете, подякуйте. Світу, дитині, собі, близьким людям, друзям, нічному небу, повітрю, їжі, житлу, одягу, прасці тощо. Дайте можливість «дякую» знайти свій шлях із серця.

Ми не самі. Навіть у беззахисності своїй, у найважчі миті життя, всередині нас живе стільки всього – стільки різного і мудрого, наївного і глибокого водночас… Але для того, щоб це почути, потрібно бути трохи уважнішою, відкритою до змін людиною. Ми можемо навчитися цьому у внутрішньої дитини. І це той урок, який ми отримуємо від самих себе. 

Нехай у миті беззахисності і самотності наші серця будуть трохи спокійніші. До зустрічі і дякую!

дописані листи

Сьогодні день дописаних листів, складених речей, запакованих конвертів. Завтра ми вирушаємо у дорогу до Океану, щоб там знайти себе, відновити сили і на якийсь час через коріння пізнати новий світ, населений іншими людьми.

Сьогодні мене сповнює вдячність і любов, окрім гніву і смутку. Дозволю собі почувати усе без заборони, без фільтрів і трохи додам щирих фотографій у пам'ять. Отже, вдячність – за людей, які дають можливість проявляти любов, які приймають мене таким, яким є. Вдячність за шанс бути тут, у цьому тілі, відчувати біль, приймати його і рухатися далі. Вдячність за пройдені лісові стежки, зимові заметілі, прямі дороги, вигнуті дороги, українські дороги разом із тими, хто довірився мені і ризикнув побути із собою у практиках. Вдячність за їжу і житло; за псів і обійми; за ніжність і турботу; за привітання і подарунки. Вдячність тим, кого знаю і хто лише прийде у моє життя, щоб піти далі своїм шляхом. Я вдячний за здатність мого серця знову почувати і відчувати усю ту палітру кольорів, якими сповнене життя. Хоч це і важко.

Любов спершу сповнює мене, потім її стає забагато і ділюся нею. Раніше було так – щойно вона проявляється, одразу несу ще комусь, бо як же це – любові собі забагато? Треба ділитися!

Тепер все змінилося. Спершу любов наповнює мене, зігріває серце, потім живіт, потім піднімається до голови і вже там запалює світанок. Спершу це ледь відчутний дотик ніжності, як від матері, коли вона будить. Потім тепло як від ковдри, в яку загортається із какао в гамаці. Потім тепло розростається квіткою і вже голова заповнюється візуалами і підсвіткою усього – світ обростає любов’ю через сенсорику.

Нарешті любов починає витікати через очі, через дотики, через вуха і ніс – вона тягнеться до людей і поволі дарується. Це найбільший дарунок, який можу зробити у цьому житті – усі інші подарунки йдуть опісля.

Гнів. Так, це частина мене. Всупереч моєму вихованню (а, по суті, ламанню) батьком, гнів – це здорова емоція. Вона дає силу, дає впертість піднятися навіть у найважчі дні. Гнів дає можливість відстояти свої межі і сказати – стоп, тут тобі немає ходу. Бо люди мають здатність заходити задалеко, прокатуватися по газону, зрізати дерева, робити «порядок». Люди собі дозволяють надто багато, якщо не розрізняти їх, не давати собі право силою виштовхувати їх із себе – нехай живуть своїм життям і роблять такий порядок, який їм пасує у себе на газоні. Гнів – це частина мого порятунку, бо саме ця емоція пробуджувала серед найтемніших днів і ночей, казала впевнено – настав час зміни, рушай і не бійся, на шляху тебе чекає допомога.

Смуток – це ознака зцілення. Якщо довіряти серцю, дозволяти їй проявлятися і заживляти рани, то смуток стає гарним кроком до краси. Усе міняється, усе тече, щойно застиглі речі вже опадають. Але, разом із тим, речі нові ростуть, розкриваються, сміються, бігають, оживають, набувають імен, створюють сім’ї, будують фортеці, а потім знову йдуть на низхідну. Смуток – це тихе джерело мудрості, яке тримає за руку незрілу душу, поки вона йде до дорослості, зрілості, а потім підтримує за руку вже когось іншого. Смуток – це той чарівний стан, коли сльози вже пройшли, гроза відгриміла і настає тиша, бо ані люди, ані звірі, ані птахи небесні, ані дерева ще не встигли зреагувати. Ще не прокинулися від сну, що дощем принесений.

Чого сьогодні немає у моїх листах, у моєму серце – то це сорому за мої емоції. Недосконалим, живим людям немає чого соромитися своїх переживань, якщо вони справжні. Гарного тобі вчування.

У серці лісів

Якось читав, що для китайської культури цілком нормально побудувати спершу чайну, потім за років 30 зробити 2 поверх, а ще за 50-60 розширити поволі на вулицю. І тільки згодом, можливо розширити асортимент.

Повільно, по сімейному, впевнено і надовго. Черепашиний ритм. 

Наша дружба із Ярком – це черепашиний ритм. Одна із перших наших «родинних» мандрівок на Лопату була зовсім на іншій галявині, зовсім із малою сестрою, зовсім із молодими людьми, частина з яких вже має мудрість, а частина щойно нею починає обростати. 

Галявина заросла. На ній вже багато дерев, висока трава і майже не вгадаєш місцини, якщо не знаєш напевно, про що саме йдеться. Ще років 20 тому тут випасали отари, заготовляли сіно, збирали усією родиною ягоди, гриби, щоб потім заготувати на життя. Зараз тут туристи, велосипеди, мотоцикли, проторені даунгілами треки, спітнілі гості зі столиці, втрачені легенди та коріння назв навколишніх гір.

А ми вже вкотре в черепашиному ритмі піднімаємося на нашу дивну прощу в гори, на хресну ходу вдячності небесам, Богу, духам, лісам і горах за можливість розділити хліб, кашу, чай і вогонь. Цього разу кроки донесли до гори Широкої, до таємного місця, де люди бувають рідко, за винятком хіба сусідніх чорних лісорубів. Але якщо офіційно їх не існує, тоді ми були самі.

Чи бачив ти як засинає сонце, витікає крізь хмару як жовток яйця? Чи бачив як хмари стають гірськими хребтами, а потім хвилями величезного океану догори дригом? Чи бачив ти як на деревах старих вирисовуються обличчя, немов натякаючи на свою історію? Чи чув як шепоче каміння, коли нарешті може перепочити від світла і дати трохи тепла землі, що поливалася кров’ю у людських війнах? 

Багато думаю, що магія зникає, її майже немає, бо люди забули, загубили найважливіші її складові. Однак у горах все інакше. Тут віра повертається, магія пульсує, а старі Ялиці Бабці кажуть своїми глибокими голосами – все минає. Минає смуток, розгубленість, страх, біль, печаль всесвітня за всіх істот, які страждають. Минає радість, сміх друзів, смачна їжа, ягоди, горіхи, запахи цвіту, дотики кори до пальців. 

Минає все, залишаючи нам можливість рухатися іноді у ритмі черепахи, крок за кроком, долаючи дистанції швидше за усіх Ахіллів. Щойно ми були молодими і мудрими, а вже зріліші і мудрі. А ще трохи і будемо дуже дозрілі і мудрі, правда ж?

Все минає красиво. Нехай у тебе все минає красиво.

напиши собі листа

Фото 1.

Зала порожніє. Люди поволі виходять. Щойно медитували із останньою вправою «метта-бгавана». Залишається трохи пустки, трохи тиші і весна за вікнами. У цій залі ми мали 6 зустрічей. На кожній із них були вправи, були розмови, були спроби наштовхнути себе на стежку, по якій ми всередині йдемо усе життя. Але зараз у цей момент фотографування свідомістю, залишається тиша, трохи шумів вітру і запахи приміщення. 

Тут в інші дні театральна студія і люди радіють, потіють, рухаються, танцюють і теж розмовляють.

Такі зали і студії – це палімпсести з людей, де одна фотографія, один образ чи символ замінюється наступним. Ми переписували собою це приміщення 6 субот. Так само переписувалося всередині мене – ці люди, їхня присутність, емоції або відсутність емоцій (чи таке можливо?).

  

Фото 2.

Зимове фото. Темно за вікном, падає сніг, сльози очищення. Потім сміх, невпевнений, але вже із полегшенням. Потім трохи спокою. Сніг далі падає і засвічується вуличним ліхтарем. У такий же спосіб могло би опадати цвітом або листям. Кожної пори щось опадає. Щось зароджується, проростає, рясніє і потім опадає. На все свій час. Ми в середині курсу, ми всередині себе, трохи глибше. Зараз вип’ємо чаю, трохи поговоримо, а потім посидимо в тиші, поки не настане час розійтися. Це гарний досвід, трохи сумний, бо його хочеться втримати, сфотографувати найсильнішим розширенням, найчіткішим об’єктивом, а виходить щось недосконале і живе. Щось незавершене і рухливе. Гарний урок для мене і за це вдячний, бо між собою міняємося місцями: щойно був учителем, а зараз став учнем.

Фото 3.

Перший набір. Група із 8 людей. Із сусідньої кімнати чути запах чаю чи масали. Ароматичні палочки. Усі добігли, усі встигли. Сіли, медитуємо і чутно як хтось захропів. Хвилею пробігає усмішка. Політала по тілу, повідбивалася від стінок глечика-тіла і вилетіла у спокій. Хтось нарешті зумів відпочити, сидячи у кріслі, відпустити втому, довіритися простору і людям. Наразі несвідомо, наразі лише як наслідок перевтоми, але вже ближче, вже трохи краще.

Пишу тобі листа образами, фотографіями, враженнями, думками і емоціями. Мої фотографії – відбитки у часі і просторі. Сезон нових вражень і старих фотографій. Щойно ми завершили курс або почнемо скоро, чи вже посередині процесу. Щось буде вдаватися, а щось не дуже. Будь із собою чесним – якщо щось не «вистрілює», це не поразка і не програш. Ми не універсальні люди, не коробки передач, не фотографії чи книги. Так склалося, що ми – живі люди, з яких постійно злазить стара шкіра, міняються клітини і течуть різні рідини у пошуках океану (ну або моря). Не варто сприймати цю мінливість і текучість як ознаку безсенсовності. Подивися на цей процес як на розростання у просторі у безмежжя. Відчуй свободу подиху, відчуй відкритість і довіру до себе. Ми живі, ми ходимо, спимо, їмо, п’ємо, матюкаємося. Ми пукаємо і нам свербить. Ми кашляємо і з носа іноді течуть соплі. А живіт булькає, течуть сльози недоречно. Іноді ми регочемо. І ти теж, бо людина усе це може і вміє, і буде робити, доки жива.

Напиши собі листа, пиши частіше, пиши образами, символами, картинками, текстом, враженнями, емоціями, слізьми і сміхом. Пиши собі листа, відмічай свою присутність у цьому світі. Ми неповторні завдяки цій можливості – бути присутніми, бути поруч, бути із кимось/чимось, дихаючи одним повітрям. Навіть каміння дихає із нами.

Напиши листа і потім можеш надіслати мені, а я відпишу у відповідь і можливо це переросте у маленьке дерево авокадо із кісточки. А можливо не переросте, але хоча би одна маленька спроба не зашкодить.

Гарної тобі дороги. Нехай буде трохи легше, а іноді трохи радісніше.

До зустрічі на горі.

Час у вічності

Тексти, які до мене приходять – це сув’язь мрій, сновидінь, відчуттів, почуттів і думок. Далеко всередину душі занурені сновидіння, черпаючи сили із ріки буття. Трохи вище будують свої замки відчуття і почуття. Нарешті мрії скеровують ріст цієї живої істоти вище до зірок, до сонця чи до будь-якого світила.

Мій текст може рости доволі довго, чіпляючи по дорозі щось незрозуміле або надаючи вже зрозумілому інших значень. Ось і зараз він дозрівав, потім проростав і нарешті з’явився крізь сновидіння. Мені приснилося речення:

Життя – це мандрівка часу у вічності, де паливом є тіло, шкіра, волосся, нігті.

Цінність мого життя доволі дивна – вона є і її ніби немає. Час протікає крізь мене, тече мною і колись не стане того, хто цей час засвідчує, а також присутність у часі інших таких же мандрівників. Ті, кого я любив, кого люблю. Ті, з ким шляхи розійшлися і з ким зійшлися. Стає доволі складно побачити у мандрівці випадкові витрати сил – усе немов знаходить своє місце. І це все дивним чином співпало із моральним актом всередині мене – відкриття щедрості прощення. Не як теорію, цінність поза життям, а факт всередині серця – у психіці, де як в океані бурлять ненароджені ідеї.

Що ж то за щедрість така? Це коли переживається необхідність, так, саме не-обхід-ність відкритості до світу, але насамперед до себе. Важко бути щедрим на прощення себе/собі, особливо за тренованості до іншої моделі – бути винним у всьому. Коли виховується саме така модель поведінки щодо себе, то важко повірити у ймовірність чогось іншого.

І ось мені 35 років. Три дні тому в обідню пору, споглядаючи як рухаються в мені голодні емоції, збагнув усім своїм єством – слід собі пробачати частіше. Щойно це відбулося всередині мене, почалися зміни щодо інших людей – просто їхні відтінки почали мінятися всередині. І стало трохи більше любові. Спокій наповнив серце. Моє тіло, розум і душа – це космічний корабель часу, який летить у вічності, тягнучись до світла. І поруч або неподалік зі мною летять інші люди. І навіть ти, хто читає цей текст.

Дякую.