вибір червоного і синього

дуже багато виборів. чим більшає усвідомлення, тим ширшою стає палітра виборів - слова, поведінки, наслідків. ніби із тіні виходить кольорова картина, раніше схована і наповнюється усіма можливими варіаціями.
перспектива варіантів вибору та комбінацій усіх подій та випадкових переплетінь долі може і захоплювати, і лякати. до вжахання.

у всій цій сукупності варіантів можна загубити голову, зїхати із глузду, втратити себе, оскільки себе як такого не залишається. те "я" - лише плетиво із випадкових елементів, слів, суджень, характерних рис. коли розвязуєш вузлики особистості, то в якийсь момент сприймається факт нескінченності, відсутності дна, верхівки. в який бік не рушиш - всюди перспектива розростається як сукупність величезної кількості гілок дерев.
можливо свідомість - це лише точка, яка умовно існує і її існування обмежується функцією - мандрівкою по лініях долі, лініях переплетінь, які належать до одного великого тіла.
можу із певністю сказати, що основний негатив переживань цієї правди вже пройдено. психіка якось переварилася, переборолася, змучилася. зараз просто невпевненість і пауза перед наступним етапом.

хочеться більше практикувати, частіше, з різними людьми. але це бажання є хибним, оскільки не можна вимагати від світу того, що світ не передбачає як нормальну ситуацію. світ може гарантувати нам норму, людей норми, ситуації норми, але жодним чином не зобовязаний реагувати на ненормальні сценарії розвитку. наприклад на самореалізацію, дорослішання, відкриття потенціалу і практику глибшого рівня. однак цей світ може відкрити згодом нові форми нормальності. як наприклад - співрадість, милосердя, доброта, любов. це ненормальні речі для світу і природи. вони еволюційно суперечать поведінці норми. гнів, озлобленість, заздрість, жага - це нормально. запустіть одну із цих емоцій по соціальній структурі і вона буде реагувати звично - вона знає ці емоції.
однак вона не знає як реагувати на любов.

хм. це все сказане вище, має стосунок до практики як вірусної атаки - загальна система просто не справляється із свідомістю, засади функціонування якої нарешті усвідомлюються і змінюються.

sacrum et profanum

Якось повз вуха проходили повідомлення ображеного характеру стосовно порошенка-януковича-ющенка-кучму-кравчука. Ну добре, стосовно кравчука буду мовчати, бо тоді ще (у міфічний золотий вік української незалежності) моя свідомість була зайнята школою і приставкою денді. Але стосовно інших президентів і отців засновників нової міфології в мене сталося осяяння. Людям не потрібен фактичний персонаж на престолі – це їх не турбує, звісно характер відіграє роль у медіа, акцент, впевненість, але ці риси можна моделювати за допомогою медіа-тежнологій, імідж-мейкерам тощо.

Інша справа – традиційне сприйняття президента як посаду символічну, яка втілює собою світовий устрій і магічну силу «Ян», на якій тримається плоска земля Україна і навколо якої обертається сонце, місяць, усі інші країни і острівці реальностей. Якщо світ навколо людини традиційного світогляду починає руйнуватися, то виникає бажання поміняти очільника престолу, бо він в цій ситуації не людина, а власне втілення принципу. Якщо принцип порядку не може проявитися – це не провина самого Порядку, а людини, яка сидить на престолі і не здатна (або втратила таку здатність) нести на собі тягар сакрального.

Українці – це традиційність. Це світ міфу, який щойно формується із усіма вічними міфологічними сюжетами царя і теократії. Останні події навколо нерукотворного образу засвідчують власне традиційність українців. А тому логічними стають діаметрально протилежні фейсбуківські нарізки думок (саме нарізки, а не думки) – порох зливає (я даю далі хабарі, але винуватий він!), янукович-овощ (його смерть спасе нас усіх!), ющенко-бджоляр (нездара, не може сказати сильного слова магічної сили!)… і тут раптом мене просто розсмішила недавно почута фраза про кучму (а це власне підтверджує мою тезу про міфологічність сприйняття пересічного українця), що «за його часів так не було!». 

Ми, по-суті, вже маємо сформований простір «золотого часу»: батько мафіозі, але свій, який сидить на престолі і рішає усі діла, дарує хліб, спокій і стабільний курс долара. Пам'ять викидає факти вбивств, олігаргічності устрою, суцільної вертикалі корумпованості, розробки системи смотрящіх і чистки через судову систему конкурентів. І звісно – виведення інтересів великого капіталу понад інтересу народу.

Це все може виглядати веселою грою в тези і гіпотези. Щойно ми виходимо в актуальну дійсність за логікою тексту вище. Якщо народ традиційний (а українці за невеликим винятком саме такі), тоді будь-які нетрадиційні рухи, новаторство, реформи, зміни завтрашнього дня, плаваючий курс гривні, визнання маргінальних груп як рівних собі – це знаки Апокаліпсису. Платна парковка, високі ціни на комуналку, платне навчання, медицина (йдеться про оподатковану практику, а не тіньову), відмова від Міцних Яєць Архетипів Колективного Несвідомого Українця заради раціонального і логічного впорядкування простору навколо себе, що є не стільки європейською нормою, скільки ознакою уваги до інших людей як присутніх у спільному просторі навколо (не смітити під собою, бо за це буде штраф, не ставити машину на тротуарі, бо за це штраф, не кататися на велосипеді п’яним, бо за це штраф, а не прощення в церкві чи даїшника за відповідне жертвопринесення).

Згідно із логікою, хаотично викладеною вище, українці повинні будуть повалити не Леніна назовні, а Царя-Богодержця у собі, а, вибачте, в короткочасній перспективі неможливо без страшних мук і хаосу. А хаос – це стихія політтехнологів, окозамилювачів та спецслужб.

Читайте книжки, а сакральні сили самі собі дадуть раду.