понеділок, 28 грудня 2015 р.

knots

мені здавалося, що розв`язувати вузли - це цікаво. це як варіант науки - розібрати, роздивитися, дати можливість звільнитися певній складеній формі, "подихати" їй.
це могла бути проблема в житті, наукова тема, ідея або їхня сукупність.
але коли йдеться про емоційну сторону, то у ній "вузли" тісно переплітаються із окремими людьми. і саме люди є найважчими для мене - їхня "закрученість", комбінація ніби поширених думок, переконань, почуттів, які у один момент реалізуються в конкретній особі, в її житті, в окремій життєвій ситуації як вібрація різних хаотичних нот.

мене не перестають дивувати люди. я не можу сказати, що спокійно ставлюся до їхньої присутності в моєму житті, але постійно переконуюся - з людьми цікавіше. завдяки хаотичним зустрічам дізнаюся більше про себе самого, бо, як в дзеркалі, прокидаються відображення, проекції, сподівання та мрії.
спільні мрії різних людей.
спільні сновидіння про Землю Обітовану. 

неділю, 29 листопада 2015 р.

Novaya Zemlya

http://www.ex.ua/17703649
іноді медитація може спричинити "бедтріп" - досвід відкриття неприємних проявів минулого, теперішнього і страхів щодо майбутнього.
вони можуть вдягнутися в костюми японських демонів або сусідів, міліціонерів або лікарів, старших людей або маленьких дітей з фільмів жахів.
вони приходять як суцільний жахливий сон, в якому свідомість не заснула. свідомість продовжує сприймати все на рівні чіткості та розуміння. і власне тому образи жахають ще більше, адже сновидіння минає, мозок його видаляє у смітник для наступного дня.
а це переживання свідомість мусить обіймати без фільтрів, без часто підготовки, втрачаючи віру, надію та здатність любити. нібито втрачаючи.
цей досвід багатьох лякає, відштовхує і, якщо долучити тривожну музику, вселяє в нас щось темне, далеке і ледь пригадуване. але ж нічого не може вселитися в нас без нашої волі, ніщо не може затриматися у пам*яті, якщо немає жодного грунту для цього.
все, що відбувається під час такого переживання - це очисна процедура не зовнішнього світу чи якихось "не наших" феноменів, а внутрішнього, забутого за роботою, побутом, поспіхом за грошима/успіхом/славою/визнанням/похвалою. (тільки це втеча від страху бути у програші, зазнати поразку, загубити корону і розчарувати людей у своїй "репутації").
бед-тріп - це правда про нас самих, яка приходить 1) поза сном; 2) без фільтрів; 3) у тривожний момент життя; 4) із метою, незбагненною розумом у момент переживання.
бед-тріп - це ми. зустріч неприємних нас із "пухнастими" нами. щось на зразок інтеграції складових психіки. і мабуть ти помітив, що спаювання частин у ціле - процес із вогнем, болем та криками.
я сумую за бед-тріпами. їх стає все менше із часом, коли приймаєш спогади, жахіття, страхи (оці маленькі страхи, які заражають найсильніше, бо непомітні і важко вловимі), тривогу щодо майбутнього та далеких космічних горизонтів. в якийсь момент практики ці складові втрачають силу, вони трансформуються у інші потоки енергії і глибина стає ближчою.

а так заворожувало, коли дивишся всередину і, здається, дна не видно. і, здається, великий дракон літає у глибинах океану.




пʼятницю, 27 листопада 2015 р.

Life as transformation and death



Перед тим, як зростуться кістки всесвіту, відросте волосся у лісів Амазонії та вкриються вологою пустелі Землі, ми ще встигнемо потанцювати на могилах, що вкривають кожен міліметр нашого життєвого простору.
Хтось може реагувати негативно на факт смертності усього народженого, вбачаючи у філософіях історичні форми некрофілії, а хтось може збагнути, що
філософи говорять про смерть лише для нагадування про важливість життя
смерть лише нагадує - немає чого витрачати той відведений мізер на ненависть, шкоду іншим, страх проживати і дихати на повні груди.
Факт смерті необхідний для життя, щоб не забувалися його тендітність, чутливість до порухів вітрів планетарного масштабу, здатність долати найстрашніші перешкоди, чи це лава, чи мікрометеорити, чи харчі із МакДональдз і засоби для миття посуду.
Мені приємно, коли студенти про це кажуть, розмовляють, цінують короткі миті і прозріння. Навіть якщо вже за хвильку забудуть розмову, легке зворушення всередині і повернуться до власного "цинізму" та "освіченості" в житті. Це дуже важливі кроки самостійних душ, кроки, що зворушують небеса і небеса трусяться.
Бо так ходять (хоч і кілька ударів власного серця) лише титани.
Лише ті титани, що сплять у кожному із нас, пробуджуючись на каву, подивитися у вікно та легко поспівчувати грозі, що розриває небеса: "Бий громовице! Бий блискавко! Наші свідомості покликані нагадувати небесам їхнє місце!".

І з такими думками я сьогодні засинатиму. І мені присниться небо без хмар, бо богоборець забув власне ім`я.







середу, 25 листопада 2015 р.

Junji Itō ^Uzumaki^

Завдяки Олексію я зміг побачити це, відкрити для себе, розсіятися поміж рисунками і потім зібрати себе вже через місяць. Манга «Спіраль» нарисована для живих, для тих, кого крутить життя і хто не здогадується про усю історію закручування у вир.

Кожного серцебиття спіраль все сильніше закручується, вдавлюючи у потік живу тканину особистості. Хтось із читачів скаже, що закручує лише приречених мешканців селища. Хтось скаже, що ця історія – вигадка. Але це ж не зовсім так. Як у випадку будь-якої ідеї, вигаданою людиною, частково це стосується кожного із нас. Не обов’язково у цей момент бути втіленим 


образом на аркуші, поруч із персонажами. Для цього просто можна бути, дихати і битися пульсуючим потоком у інших потоках навколо. Вир, який породжує спіраль у цій манзі, він уже захопив кожного з нас, хоч і не так сильно, але поступово витягує догори, розтягує до небес і зрештою залишить лише тіні, відбитки на асфальті, немов після вибуху атомної бомби.

Відмінність між описаною реальністю у манзі «Спіраль» та нашою – повільність процесу. Нас витягує настільки повільно, що складається враження відсутності ефекту. Наше життя згасає так повільно, що ми думаємо про вічне життя. 
А перспектива лише одна – космічний порох, що викинуто потоками у безмір Всесвіту і цим порохом буде намальовано мангу вже в іншій реальності, за інших обставин та часу. 

четвер, 13 серпня 2015 р.

Інтенсивна релаксація м`язів

Третя вправа у переліку
(http://www.ex.ua/89354257)
ґрунтується на простому принципі «розслабити легше те, що було щойно напруженим». Відповідно, відчути розслаблення можна лише після напруження, а сильніше або інтенсивне напруження може при належному усвідомленні багато розповісти про ситуацію загалом у тілі та його сприйнятті людиною.
Дуже часто у вправах вас просять – «розслабтеся», «відпочиньте», але найчастіше, це не зовсім вдається. Причини можуть бути різні. Наприклад, розслабити важко те, що не було особливо напруженим – немає різкого контрасту відчуттів. Буває, що важко розслабитися через велику кількість думок в голові і вони ніби підсилюють напругу в окремих ділянках тіла, в окремих мязах. Зверніть увагу, що коли ви концентруєтеся або «берете себе в руки», то тіло реагує руками (буквально), щелепою, бровами тощо. Якщо не відпускати думки, не відпочивати мисленням хоча би іноді, то напруження стає хронічним, неправильним і неритмічним для тіла загалом.
Тому ми спочатку напружуємо м’язи окремих ділянок і тоді відпускаємо, щоб тіло закріпило у собі момент розслабленості, випаровування напруження, звільнення енергії назовні. Окрім цього вправа має на меті вироблення хорошої звички помічати напруження у тілі (в цьому вона пов’язана із вправою №1 – на усвідомлення тіла). Приємним бонусом може стати здатність відпочити в кінці заняття, а звільнена енергія напруження просто не дасть мозку впасти у стан сонливості. Фокусування із відчуттів у тілі, нарешті усвідомлюється вами як насамперед фокусування свідомістю.
Все, що відбувається у вашому тілі, відображається у мисленні, у сприйнятті внутрішніх та зовнішніх речей. Тому розвиток здатності схоплювання відчуттів напруження та розслаблення розширює інструментальний набір для роботи із психічним змістом загалом.

Сподіваюся, цей запис вам допоможе у практиці. Якщо будуть питання – пишіть.

суботу, 8 серпня 2015 р.

blockhouse

Моє серце – панельний будинок, в якому хаотично поселено натовпи істот, людей, музики та книг. Вони живуть поруч одне із одним, спілкуються і влаштовують вечірки. Іноді зранку стає дуже тихо. Це о 5-6, коли замовкають усі голоси. Це о 11-12 ночі, коли сон зачіпає усіх, окрім сов – тоді прокидаються зі сну нічні співрозмовники. Ми разом годину-другу можемо вдивлятися у ніч і чекати приходу Месії. Або чогось іншого, божественного чи демонічного – й те, й інше – величне за своєю природою. Тоді я стаю чимось більшим, ніж панельний будинок.

Стіни будинку тонкі, тому чути усі розмови сусідів та сусідніх сусідів. Влітку тут дуже спекотно, бо воно нагрівається неймовірно швидко. Взимку холодно, бо будинок не тримає тепла. І скільки не паліть вогнища – буде пролітати холод і вигрібати руками усі залишки та рудименти енергії.
Я – рудимент енергії. І хоч усе на своєму місці, а Том Йорк далі прокидається зі мною, коли всі інші вже сплять, будинок крихкий. Як рукавичка з казки. Усі в ньому живуть і стіни так сильно тріщать, що, здається, зуби резонують, кості резонують, кров дрижить, піт вистрибує. Є ще підвал і горище, якщо вдало вибрати час, то там нікого немає і можна зустріти когось не з мешканців. 

Наприклад у підвалі іноді можна побачити мешканців Пекла або Крота із старого мультика. А на горищі – Тому Аквіната чи Платона і виливати воду вниз. Мій будинок ще навіть не добудовано і горище – це просто верхній поверх, який будується. 

Я ставлю драбину і йду туди виливати воду, розмовляти із Платоном та хмарами. На інших поверхах разом мешкають ті, без кого важко уявити собі теперішнього мене – оповідача про будинок-серце. Наприклад там мешкають Радіохед, Найн Інч Нейлз, один із альбомів Мюз, ВанілаСкай, ЧервоніПерці. Там мешкають мої навушники, заклеєні пластиліном, перші 3 курси філософії та касетний плеєр. Це один із каменів, на якому будувався дім.
 А ще можна багато розповідати про Могвай, але це мешканці іншої планети, які прилітають разом із Платоном і так само летять. У цьому будинку є багато місця, бо він нескінченний. Він недовговічний, але жити в ньому можна і навіть непогано проводити час, бо виживання потребує дуже багато внутрішньої енергії.
У цьому будинку живуть мої гори, мої гірські друзі і брати. Іноді ми виймаємо із шафи ці гори, розтягуємо їх, надуваємо і вилазимо стріляти в Платона (коли той надутий і надто серйозний) зі скляних трубок горобиною. Мої губи і пальці кривавлять, а голова сміється очима, ніздрями та ротом.


В самому центрі будинку поселилися Марина і вона зараз там міняє повністю устрій, декорації та вирощує рослини. 
Вона знайшла імена книгам, які розбіглися по поверхах і кожного ранку вони приходять до неї просити їсти. 

Скільки б не було відведено ще простояти моїй панельці, хочу сказати – ви також можете поселитися там, якщо ще не поселилися. Просто не забудьте взяти капці, запаси чаю і книжки. 


вівторок, 4 серпня 2015 р.

Вправа на усвідомлення дихання

щойно після 5-ти денного ретріту зрозумів, наскільки сильним є ефект від цієї вправи. вона може відрізнятися початком, серединою і кінцем, загальною схемою і послідовністю, але головне - це регулярність та поступове збільшення тривалості до 1 год.

важливо знайти ділянку в процесі медитації, яка сприймається найлегше. серед буддійських вчителів поширеною є рекомендація щодо двох ділянок:
1) ніздрі та ніс;
2) стінка живота.

можна звісно спробувати концентруватися на відчуттях у грудях або у шиї, але потік повітря поступово в цих ділянках буде послаблюватися у відчуттях і "згасати". ніздрі слугують "воротами", то там завжди буде повітря і його потоки. живіт - навіть у глибокому розслабленні буде рухатися, ледь відчутно, але цього буде достатньо. груди ж і шия потребують сильнішого потоку повітря, а отже зусиль в дещо іншому напрямі.

наше завдання - вироблення вміння концентруватися. поступово в процесі розслаблення та гальмування основних мисленнєвих процесів, дихання буде "згасати" і перетворюватися та стрічку повітря, а потім нитку. і свідомість також буде витончуватися, набуваючи рис непорушності.
звісно, це вийде не одразу. але результат може дуже сильно здивуватися навіть після тривалого періоду медитацій.

тепер щодо просто "вступної" схеми. рекомендую розпочинати із загального усвідомлення тіла, переводячи процес дихання у автономний режим, лише спостерігаючи цей процес. перший крок - рахунок до 10 (рахувати лише видихи). далі - розділяємо шлях повітря на 4 складових: ніздрі, горло, груди і живіт. на кожній із ділянок рахуємо видихи до 10. занурюючись вниз у живіт. потім ще 10 дихальних циклів - повний шлях повітря всередину і назовні.

під час цієї схеми виділіть для себе "свіжішу ділянку" із запропонованих вище і продовжуйте рахувати до 10. далі лише рахунок повітря, занурення всередину себе, занурення і звільнення від сонливості та витончення дихання разом зі свідомістю.

із загальних рекомендацій: спробуйте відпустити максимально процес дихання - не втручайтеся силою, напруженням у м*язах. просто впускайте і випускайте потоки. розслаблюйте тіло і особливо зверніть увагу на ті м*язи, які спонтанно напружуються - відпустіть і їх. потім відпускаємо все, окрім фіксації вдиху та видиху. приходять думки - відпускаємо; приходить сонливість - занурюємося і відпускаємо (ніби ви пірнаєте у воду і виринаєте); приходять візуальні образи - відпускаємо і далі дихаємо, ніби ви - русло для ріки і ріка - це повітря, яким ви дихаєте.

пам*ятайте, що вправа - це ваша спроба пізнати себе краще. не робіть над собою надто сильного насилля, водночас спробуйте до процесу поставитися відповідально і серйозно, оскільки це досвід зустрічі із собою.

а потім напишіть мені про свій досвід.

суботу, 11 липня 2015 р.

Вправа на усвідомлення тіла


Ця проста вправа була однією із перших, які вдалися мені дуже добре і майже одразу. Усі ці феномени, які переживають практикуючі, схожі на перших порах, а потім починають мінятися в залежності від особливостей характеру, установок, світогляду та сприйняття самого себе.

Отож. Ми сидимо і усвідомлюємо тіло, скануємо його і уважніше даємо розгорнутися відчуттям у різних ділянках. Спочатку вдається розглянути лише дуже загальні ділянки – руки, ноги, тулуб, голова. Іноді навіть це важко тримати постійно в увазі. Як правило, у переходах між ними, свідомість починає блукати. Це нормально, адже раніше ви дуже мало уваги приділяли тілесності як вона є. Апріорі нам видається, що тіло наше, воно очевидно існує і його іноді треба годувати, вмивати та доглядати. Це ніби щось таке існуюче як бонус для нашого мозку і голови.
Тіло і наше сприйняття тіла – це доволі розірвані між собою речі. Тіло як таке, тобто у його природній даності переживається зовсім не так очевидно як підказує буденна свідомість. Більша частина його опцій – це механіка, яка виконується несвідомо. Воно функціонує без нашого втручання. Серце б’ється, дихання дихається, кров протікає, лімфа оновлюється, клітини народжуються і вмирають, а шкіра міняється так непомітно, що вже за кілька хвилин перед нами у дзеркалі інша людина.
Але ми цього ніби не помічаємо, оскільки тіло завжди «десь там».
Коли ми починаємо усвідомлювати власну тілесність, то відкриваємо не лише приємні переживання, але й неприємні. Існує багато неприємних, некомфортних переживань, які ми ігноруємо, піддаємо відчуженню та витісненню в окремі ділянки. І ці ділянки хронічно потім нам болять. Розпрацьовуючи власний біль, ми стаємо повнішими, сильнішими, оскільки біль – це наше внутрішнє переживання, а ми як дорослі люди повинні набратися звичайної життєвої мужності, щоб побачити цей факт.
Існують нейтральні переживання, які точно присутні, але через відсутність ставлення до них (плюс або мінус), вони весь час зникають, дрейфують і, знову ж таки, несуть у собі доволі великий зміст або інформацію, необхідну для нашого подальшого розвитку.
І нарешті позитивні переживання – це ті речі, які ми також не розкриваємо до кінця, оскільки звикаємо до певної палітри і вже інших вкраплень не хочемо відчувати. Мозок звикає, свідомість застигає і радість вже не така яскрава, щастя затирається, а тіло стає чимось побічним, чужим, віддаленим.

Усвідомлення власного тіла – це тривалий процес. Якщо не вдається одразу відчути всі тонкощі переживань, то це не страшно. Це природно. Просто прийміть кожного разу той досвід, який отримуєте і продовжуйте бути собою у власному тілі навіть поза межами медитативного часу.
Спочатку тіло буде яскравіше відчуватися у 20-30 хв. медитації. А потім ви будете чути тіло трошки краще у решті часу доби. І тіло, коли ви нарешті його почнете чути як себе самого, почне глибшати у відчуттям, воно стане для вас джерелом мудрості, мужності та спокійної радості. Якщо ви зможете у власному тілі знайти спокій, то за будь-яких обставин і ситуацій свідомість буде стійкішою. Ваша життєва мандрівка неможлива без тіла, тож вчіться із ним спілкуватися власною таємною мовою.

Успіху вам і у разі чого завжди можете мені написати власні зауваження та питання. 

четвер, 25 червня 2015 р.

Нобелівська промова Альбера Камю

 (10 грудня 1957 року)

Отримуючи відзнаку, якою ваша вільна Академія щедро нагородила мене, відчув величезну вдячність, тим паче усвідомлюючи – наскільки ця відзнака переважає мої скромні особисті заслуги. Будь-яка людина, особливо артист, прагне визнання. І я також. Але я не міг не порівняти ваше рішення щодо мене і власне сприйняття себе самого.
Чоловік майже молодий, багатий лише своїми сумнівами і недосконалою, незавершеною творчістю, який звик до життя насамоті або в усамітнені дружби, чи не відчуватиме він паніки потрапивши із стану самозануреності у центр сліпучого світла? Із яким відчуттям він прийме почесть в той час, коли інші письменники Європи, насправді визначні, засуджені на невідомість; в той самий час, коли його батьківщина переживає нескінченні злидні?
Я пережив шок і внутрішнє сум’яття. Прагнучи відновити спокій, я був змушений узгодити себе із щедрим дарунком долі. І оскільки мені важко зіставити себе із цим дарунком лише за рахунок власних заслуг, не залишалося нічого, окрім як звернутися до того, що підтримувало мене за різних обставин: ідея щодо власної творчості і ролі письменника. Дозвольте тепер мені, сповненому вдячності і дружності,  якнайпростіше пояснити цю ідею.
Для себе вирішив, що не можу жити без творчості. Однак ніколи не ставив її понад усе. Радше, творчість потрібна мені, щоб не втрачати зв’язку із близькими людьми і це дає мені можливість жити нарівні із ними. Моя творчість – це засіб зворушення багатьох людей, шляхом пропонування їм особливої картини повсякденних радостей та страждань. Це зобов’язує митця «триматися купи»; це піддає його дії найпростіших і найуніверсальніших істин. Часто митець, який обирає свій неповторний шлях творця, усвідомлює, що його творчість, його неповторність неможливі без визнання єдності, нерозривності із іншими людьми. Митець загартовує себе в постійній взаємодії із іншими, перебуваючи між красою, без якої не може існувати, та суспільством, з якого не може вирватися. Ось чому справжні митці нічим не погорджують: вони зобов’язані розуміти, а не осуджувати. І якщо вони будуть поставлені перед вибором сторони світу, то обирають сторону суспільства, де, згідно із Ніцше, панує не доля, але творець, і немає значення, чи це робітник, чи інтелектуал.
Саме тому роль письменника не вільна від труднощів обов’язку. За визначенням він не може стати слугою тих, хто робить історію, а залишається слугою тих, хто від неї страждає. В іншому випадку, він залишиться самотнім і відлученим від власної творчості. Жодна армія тиранії із мільйонами солдатів не звільнить його від цього відлучення, тим паче якщо він приєднається до них. Однак мовчання невідомого в’язня, приреченого на приниження на іншому кінці світу, достатньо, щоб звільнити письменника із його вигнання, хоча би в ті миті, коли він, перебуваючи у свободі, пам’ятає про мовчання невідомого і озвучує його за допомогою мистецтва.
Серед нас немає достатньо великої людини для такого завдання. Але за усіх обставин життя, у забутті або у тимчасовій славі, страждаючий у кайданах тиранії або у свободі самовираження, письменник може виграти серце живого суспільства, яке виправдає його існування за умови, що він візьме на себе два визначних для власної творчості завдання: служіння істині та служіння свободі. Оскільки завдання письменника – єднання найбільшої кількості людей, – його мистецтво не може йти на компроміси із брехнею і рабством, які повсюдно плодять самотність. Якою б наша особиста слабкість не була, благородство нашого мистецтва завжди коріниться у двох надважких зобов’язаннях: не брехати про те, що знаєш і чинити спротив гніту.
Понад двадцять років божевільної історії, безнадійно загублений у конвульсіях часу як інші люди з моєї генерації, я підтримував себе лише однією річчю: прихованим відчуттям, що писати сьогодні – це честь, оскільки ця діяльність пов’язана із обов’язком і не лише обов’язком писати. У стосунку до мене, це було зобов’язання розділити разом з усіма іншими учасниками історії спільні злидні та надію. Ці люди, які народилися на початку Першої світової війни, яким було двадцять, коли до влади прийшов Гітлер і розпочалися перші революційні процеси; які зазнали освіти на Іспанській громадянській війні, на Другій світовій війні, у світі концентраційних таборів, у Європі катувань та в’язниць. А сьогодні ці ж люди мусять виховувати своїх синів і творити у світі, що перебуває під загрозою ядерного знищення. Ніхто, гадаю, не має права вимагати від них перетворення на оптимістів. І навіть переконаний, що ми повинні збагнути – не припиняючи боротьби – помилку тих, хто піддавшись розпачу, залишаючи за собою право на безчестя, пірнув у нігілізм ери. Але фактично, більшість із нас, у моїй країні та в Європі, відмовилися від нігілізму і робить спроби пошуку нової легітимності життя. Вони змушені були загартувати себе мистецтвом життя у часи катастроф, щоб народитися вдруге і боротися із інстинктом смерті, що функціонує в нашій історії.
Кожна генерація, безсумнівно, відчуває поклик реформувати світ. Моя ж знає, що не зможе реформувати, але її завдання можливо навіть більше. Воно полягає у тому, щоб вберегти світ від саморуйнування. Успадкувавши зіпсовану історію, в якій змішалися невдалі революції, безумна технологія, мертві боги і зношені ідеології, де правителі можуть лише знищувати, але не здатні переконати, де інтелект принизився до прислужування ненависті та пригніченню, ця генерація, засновуючись на власній негації, змушена відновити в собі і навколо себе те, що визначає велич життя і смерті. У світі, якому загрожує знищення, в якому великі інквізитори погрожують створенням вічного царства смерті, зрозумілим є, всупереч руху годинникової стрілки, прагнення відновити мир поміж народів, заснований не на рабстві, помирити працю і культуру, і побудувати із усім людством Ковчег Згоди. Звісно, немає впевненості, що ця генерація буде здатна колись завершити місію, але людина цієї генерації робить у світі подвійний подвиг істини і свободи, і, якщо це буде необхідним, знає як померти заради цього без ненависті. За будь-яких обставин, вона заслуговує привітності та підтримки, особливо там, де вона жертвує собою. Саме цій генерації хочу передати усі почесті, які ви подарували мені сьогодні.
Водночас, окресливши благородство письменницького ремесла, я повинен розмістити його у належному місці. У нього немає жодних винагород, лише ті, які ділить зі своїми товаришами у боротьбі: вразливими, але впертими, несправедливими, але пристрасними до справедливості, котрі творять без сорому чи погорди відкрито для усіх; котрі перебувають поміж печаллю та красою, і покликані вимальовувати творіння із власної дихотомічної екзистенції в процесі руйнівного руху історії. Хто може очікувати від нього остаточних рішень і високої моралі? Істина – таємнича, невловима, її слід постійно завойовувати. Свобода небезпечна, з нею і жити важко, і, водночас, це захоплюючий досвід. Ми повинні прямувати до цих двох цілей, крізь біль, але рішуче, враховуючи усі помилки впродовж шляху. Який же письменник свідомо насмілиться зробити себе проповідником доброчесності? Щодо себе, то я не належу до цього типу. Я ніколи не міг відмовитися від світла, радості буття, від свободи, в якій виріс. Однак ця ностальгія пояснює більшість із моїх помилок і мою провину, вона, безсумнівно, допомогла мені краще збагнути моє ремесло. Вона допомагає мені без зайвих запитань підтримувати усіх людей без права голосу, які стійко витримують життєві випробування завдяки спогадам про щастя.

Отже, визначивши себе, свої обмеження і борги, згідно зі своєю складною вірою, мені легше у підсумку прокоментувати вам ту повагу, якою ви мене відзначили; легше також сказати, наскільки мені легше прийняти тепер нагороду як пошанування усім тим, хто не має жодних привілеїв, а навпаки – знає лише злидні та переслідування. Мені залишається лише подякувати вам із глибини свого серця і на знак моєї вдячності вам, поклястися у вірності, яку кожен митець повторює щоденно про себе, всередині себе. 

середу, 10 червня 2015 р.

Про оплату

Іноді люди хочуть займатися медитацією окремо, індивідуально, в парах тощо. Так переді мною постало питання – чи за це потрібно платити гроші за заняття, скільки має бути цих грошей тощо. Мені здається не зовсім правильним брати за це гроші. Не тому, що вони погані, брудні чи щось таке, а я затятий антикомерційник. Справа в тому, що індивідуальні заняття потребують трохи уважності, довіри, відповідальності і головне (що для мене особисто є важливим) – регулярності. Якщо людина розглядає такі заняття як форму розваги чи платної послуги – це мені не підходить. Спробую пояснити, чому саме:
1) індивідуальні заняття проводяться лише із людьми, яким я можу довіряти і які можуть довіряти мені. Тобто це не просто послуги за гроші, а спільний процес пізнання певних феноменів іншого характеру. Я відкриваюся людині, людина відкривається мені. Ми обоє збагачуємося і стаємо друзями. Але навіть від друзів хочеться серйозності у вправах;
2) гроші між друзями мають тенденцію до змін у ставленні. Це не обов'язково буде свідомим – просто так виховують багатьох людей: ти платиш, а отже тобі винні; ти даєш гроші, не отримуєш очікуваного «продукту» і можеш розчаровуватися в отриманому, проектувати на «інструктора» невдачу і реагувати негативно не на внутрішню ситуацію (яка породжена дуже часто поспіхом, невпевненістю, страхом, прив’язаністю до ілюзій та образів окремих людей у власній голові).
У психології проблему «проекцій» або «переносу» на людину, яка певним чином допомагає у роботі із внутрішнім змістом психіки, вирішують оплатою – це ніби створює захисну перетинку між двома людьми: пацієнтом та терапевтом. Але оскільки я відмовився від грошей, то слід було придумати щось інше, прийнятне для нормального спілкування та подальшого розвитку. Медитація – це не та річ, яку можна продати. Я не хочу відчувати себе винним комусь. І водночас не хочу, щоб хтось почувався винним мені.
І мені прийшло рішення. Це книги, або фрукти, або солодощі. Книги дають можливість розвиватися і мені, і людині, яка може ці книги брати читати. Фрукти і солодощі ми все одно розділяємо після заняття, коли спілкуємося, п`ючи чай. Не лише я віддаю чи отримую – це пов'язаний процес, дуже інтимний, який на якусь мить дає відчуття радості від присутності у конкретному моменті. Виходить так, що це навіть не оплата, а своєрідний бонус для подальшого розвитку і просто приємного проведення часу. Це ще одна нагода розповісти свою історію і послухати чиюсь.


Тому, у разі якщо ви спробували заняття у групі, вам захотілося далі розвиватися в цьому керунку і для цього достатньо мотивації та переконаності у важливості процесу саморозвитку, готуйте книжки, солодощі і фрукти на наступний семестр. Після літнього відпочинку і різних експериментів, переконаний, що буду мати щось нове для розповіді та експериментування.

зауваження щодо медитації (частина 2)

1. сонливість. під час вправляння часто нападає сонливість - від незвички розслаблене тіло починає просити поспати, вимкнутися і трохи відключитися від реальності. справа в тому, що зазвичай існує два найвідоміших (стереотипних) стани свідомості - сон та діяльний режим. ми прокидаємося і засинаємо. коли працюємо, то утримуємо себе в режимі "активність", а коли десь сядемо в комфортне, тепле місце без конкретного завдання, то може увімкнутися "сплячий режим". це нормально. так само нормально переживати сонливість під час медитації - від неї неможливо втекти, її неможливо вирізати, але з часом свідомість перестане різко поділяти стани на лише 2. і після "розвантаження" ресурсу сонливості (який залежить зокрема від біохімічних факторів) свідомість починає "виринати" із сонливості, стабілізується фокус і тоді вже починається інший етап самопізнання. тому не варто різко засуджувати себе за дрімоту або "вимикання" в процесі дихання чи релаксації.

2. змагальництво. іншим "режимом", який може перешкодити в медитації, є постійна орієнтація на результат. при цьому результат вимальовується абстрактно, як своєрідна бажана мета і мозок запускає процес пошуку найоптимальнішого рішення. а ще краще, якщо поруч будуть люди, з якими можна позмагатися у швидкості пробудження, просвітлення, польотів у астрал тощо. медитація - це не змагання, а самопізнання. якби наш внутрішній пошук був передбачуваний, то не було би в ньому потреби. цей досвід неможливо просто прочитати в книжці, почути від когось і забрати собі. неможливо завантажити на телефон. можна лише пережити. немає фінішної прямої, про яку багато розповідають "вчителі" з різних езотєрічєскіх традицій. є ви, методика і зміни свідомості у своєму природному ритмі.

3. мозок атакує. так склалося, що наш розум постійно хоче вирішувати проблеми, особливо тоді, коли тіло перебуває у стані спокою та нерухомості. в голові пролітають думки про: роботу, листування, смс, родинні проблеми, вигул домашніх улюбленців, поїздка в інше місто, відпустка, купівля продуктів, політика тощо. це важко зробити, але усі думки і рішення слід просто відпустити. на короткий час вправи усі "фундаментальні проблеми людства і вашого життя" слід відпустити повз і крізь вашу свідомість. не витісняйте, не боріться із цими думками і не засуджуйте невдачі, але відпустіть із видихом - вони просто підуть як потоки води або табуни живих істот, що пробігають через поле вашої свідомості. не годуйте їх, не будуйте дамбу із бажання чи почуттів - і вони зникнуть. спробуйте і потім розкажете мені, які були враження.

ще буде

понеділок, 8 червня 2015 р.

попередні зауваження щодо медитації

1. регулярність. навіть якщо це вправа на 10-15-20 хвилин, то варто її практикувати хоча би раз у день. щоденно. вибрати собі час, місце, можна облаштувати навколо себе приємну атмосферу, вимкнути телефон, компутер і телевізор. це той час, коли ви будете не кимось іншим, а собою. не для когось, а для себе. це як маленький часопростір вашого комфорту та дослідження.

2. не очікуйте надто багато і надто мало. можна прочитати дуже багато книжок і статей про користь медитації для бізнесу, здоровля, стосунків і просто не почати медитувати. бо виявиться, що після перших занять нічого не змінюється. так само важко відмовитися від своїх "шкідливих" звичок, від витрати енергії на різні супровідні "важливіші" справи. і як часто буває у випадку людини - приходить розчарування. медитація - це не сибірський бальзам, рекламу якого можна побачити у всіх "бабулькіних" газетах. це не панацея від хвороб, від соціальних проблем тощо. медитуючи, ви стаєте собою більше, частіше і зрештою власними силами починаєте вирішувати речі, до яких раніше не знали як підійти, оскільки реагували надто емоційно.

3. алкоголь та рекреація. всупереч поширеній думці, медитація - це не лише відпочинок та релаксація. це також дослідження самого себе, яке може принести несподівані і неприємні відкриття для людини. не варто поєднувати практику медитації із алкоголем. якщо ви поїли, то зачекайте хоча би годину до початку вправи. якщо ще не їли, то після медитування зачекайте хоча би 30 хвилин.

4. посадка. одним із факторів, який може відлякати або розчарувати початківця - це вимога сидіти у позі "лотоса" або інших "йогічних" позах. але це зовсім не обов`язково. виглядає ця вимога аналогічною до того, як змусити непідготовлену людину бігати багатокілометровий крос із першого дня. вистарчить крісла, табурету, навіть на дивані можна вмоститися, якщо важко триматися рівно. перші заняття будуть давати ефект загального розслаблення і поступово тіло саме буде допомагати правильно всістися. кілька моментів, які слід враховувати - спина повинна бути рівною, але без зайвого напруження м`язів - не треба вигинатися дугою, але також не варто сутулитися і горбитися. в обох випадках напружуються групи м`язів, які згодом почнуть просити мозок дати їм відпочинок. вагу тіла слід розміщути не на ногах (коли ви сидите), а на тазових кістках. уявіть собі, що тулуб - це стовбур дерева і він логічно має впиратися низом у поверхню крісла або підлоги.

5. некомфортні відчуття. перешкодою можуть стати неприємні, іноді болючі відчуття, які в один момент можуть підштовхнути людину стати і вийти. це можуть також бути відчуття просто незвичні. як будь-які феномени, усе минає і у сфері психічних переживань це правило також працює. просто посидіть, уважніше зосередьтеся на відчуттях і відпустіть їх. вони як живі вередливі істоти, які просто потребували вашої тимчасової уваги. виговорюються і йдуть на відпочинок.

продовження буде.



komikkkkkkkon №1


найкращі речі стаються в житті спонтанно, бо коли готуєшся до чогось, плануєш, то воно ніби проходить і відбувається, але якось "змазано" у плані переживань.
із першим фестивалем коміксів "коміккон" сталося все спонтанно. написала Олександра, що є можливість виступити із лекцією. подав біографію і назву лекції про зомбі. купив квитки і далі про цю подію забув. бо була робота, дипломні, реферати, іспити тощо.

1. дім. в суботу увечері запакувався найнеобхіднішим, взяв ноут (якого ніразу не вмикав), електронну книжку, квитки, паспорт, Маринині приготовані з любовю лаваші і яблуко, і вафлі артек, заліз у поїзд, який їде 13 годин і поїхав.

2. чистилище. можливо це лише моя підозра або плід бурхливої фантазії, але складається враження, що поїзди придумали для психологічного тиску на людину. ці маленькі концтабірні комірки, в яких люди сплять і їдять, і спілкуються. ці комірки, в яких запахи переповнюються, переплітаються і набувають власного життя. можливо тут є свої власні торнадо, які запускаються, коли всі пасажири виходять і тоді провідник боязко ховається в своїй кабіні і чекає завершення катаклізму.
люди сплять - ніби у великій усипальниці, просто розкладені тілами по поличках. якщо не чути храпу - тоді або ти вмер, або усі інші. хтось повинен хропіти, відбивати ритм життя усього вагону. десь обовязково має бути зламане вікно. але в решті вагону стояла страшна духота. така як у склепі. просто бракувало повітря. їхали довго. за цей час можна написати коротке екзистенційне оповідання, спалити його і написати ще одне. при цьому жодним чином не вплинути на загальну літературну культуру. вашу творчість просто не помітять. я не читав усі оповідання бикова із його "потягового" циклу, але "можарово" дуже пасує до "чистилища".
зі мною їхали половина вагону якихось "мєсних" лікарів, які відпочивали у львові неповними родинами. вони розповідали про хвороби, про болєзні, сексуальні девіації, про "відсутність мозгів" у певних ділянках жіночого тіла. при цьому більша половина цієї бурхливої громади були власне жінки аморфного вигляду, подервянського типажу та вимови. це вони пили горілку із 7 ранку в сусідньому купе/комірці. інші люди взагалі не рахуються, вони перебували у стані "декоративна прикраса вистави для лікарів, які їдуть додому".

3. інтермеццо. приїхав до столиці. вийшов ледь живий, пройшовся разом зі всіма такими ж втомленими людьми (мабуть в цьому місті втомлені люди автоматично стають "своїми"). метро і сюрреалізм. метро та наркотичний тріп у космосі, без землі під ногами. потім живий потік вибльовується вагоном і люди у такій дивній побутовій озлобленості (як у обладунках лицарі) вириваються у бій. пробиваємося наверх, до повітря надземя і сонця, яке по усіх головах поливає спеку і таку ж "любов", яку отримує від людей з підземмя.

4. рай. на якусь мить в мене почався напад соціофобії чи агорафобії. чи разом і того, й іншого. там було дуже багато людей, вони такими великими потоками бігали від одного місця в інше, слухали уривками лекції в різних приміщеннях, кантувалися в залах для ігор та купували хаотичні предмети на розкладках. люди одягнуті в костюми персонажів фільмів, коміксів, аніме, мультиків тощо. шкода не зустрів Сплінтера. мав би з ким зробити селфі. бачив Бетмена, але доволі унилого (окрім того, що найближчим часом це буде Бен Афлек - так, я жартую як гік). але загалом ці всі люди були чудовими. вони мрійники, задроти, гіки, ботани, зануди, доходяги, дрищі, блєднолиці, очкаріки, прибацані тощо. але власне цих людей я люблю. і тому себе відчував як вдома на той час, поки заходив усередину. мені вдалося прочитати лекцію про зомбі, розсмішити слухачів, покривлятися і показати кілька трейлерів. зі мною зробили перше в житті селфі як із особою публічною. просили автограф, на що я ввічливо попросив так зі мною не робити і просто написав контакти. були дуже веселі питання і кілька нових моментів від слухачів, яких не знав. були просто хороші усмішки і величезна купа позитиву. шкода не встиг із питаннями-відповідями.
потім була зустріч із чудовою сім`єю Олексія, обід із картоплею та чаєм, комікси, розмова про книжки і комікси, про музику та інструменти. про все на світі. так можна розмовляти тільки із людьми, які дійсно хороші і відкриті. а ще - щасливі. ми ще цілий день із Олексієм ходили разом полювати на лекції фестивалю. знайшлися із Саданом і слухали дві лекції.
- про зоряні війни від доволі еротично-дискурсивного лектора (я ніяк не міг зосередитися на тому, що він говорить);
- про хеллбоя, від якої було дуже багато всього нового.



5. інтермеццо-рай. потім була зустріч із Сашею та Галею. це той випадок, коли в один день ти бачиш стільки різних людей, з якими міг би жити у великому одному будинку і не відчувати жодного дискомфорту. я їх замучив ходіннями, розмовами і емоціями. ми медитували і слухали як співають пташки за вікном. дивилися як заходить сонце. і потім ще були розмови про метафізичне, еволюцію людини та все інше. в той день я пив найсмачніші чаї за останніх кілька місяців.

6. пекло. плацкарт додому. це коли заходиш всередину гори, щоб кинути перстень у лаву і врятувати світ. тільки це вагон, в якому вже напакувалися люди, вони вже розстелилися і надихАли вагон новим пекельним життям. тіло одразу вкрилося озерами та океанами води, в якій за кілька мільйонів років таких же умов могло народитися щось нове, типу одноклітинних організмів, з яких виростають найстрашніші монстри. після людства нове життя еволюціонуватиме саме у закинутих поїздах Укрзалізниці. це будуть одноногі карлики із великими носами та аеромобільними вухами. я виліз на поличку, нарешті почув голос Марини, закрив очі і заснув під музику. до сходу сонця мене не було у реальності, де спало і потіло тіло. тавтологічно виділяло воду в океан еволюції. і ще я зїв яблуко із великою радістю.

7. дім. кока-кола. прибиральники. двері. вода. ліжко.

дякую усім, хто був зі мною там. це була дуже комплексна пригода на один день. і мені навіть не потрібно було нічого вигадувати. Олексій, Олена, Садан, Саша, Галя - многая літа!









пʼятницю, 5 червня 2015 р.

перелік вправ

впродовж року ми спробували вправи із цього переліку:
1) усвідомлення тіла – перша вправа для кращого сприйняття тіла і спостереження процесів заспокоєння внаслідок «аналізу»;
2) усвідомлення дихання – спостереження дихання і засвоєння «дихального» фундаменту будь-якої медитації в буддизмі. Взаємозв’язок дихання і станів свідомості;
3) посилена релаксація – інтенсивне розслаблення і сприйняття свідомістю контрасту напруження і звільненої енергії;
4) візуалізація і робота із образами – підключення образного мислення і творчого потенціалу для аналізу символів психіки;
5) усвідомлення музики – спостереження впливу музики на процеси мислення і можливостей «ширшого» діапазону;
6) поглиблення фокусу і ефект «блискавок» - перенесення досвіду інтенсивної релаксації всередину свідомості і спостереження ефекту зануреного фокусу;
7) усвідомлення приємного і плекання щастя – побачити в собі джерело приємного і розкрити його потенціал у самореалізації;

8) основи метта-бгавани і плекання доброзичливості – розкриття потенціалу любові та використання енергії, яка витрачається на переживання негативних емоцій (інтеграція відчуженого змісту).

четвер, 4 червня 2015 р.

медитація і для чого вона

мабуть варто трохи про це написати, бо завдяки величезній хаотичній кількості літератури, складається враження, що медитація - це всьо і одразу або щось дуже таємниче і езотєрічєскє.

саме слово "медитація" - не дуже вдале слово, яким позначають усю палітру методик для роботи із тілесним, психічним, психосоматичним та духовним рівнями всередині людини. не вдале слово тому, що воно етимологічно походить від латинського "meditatio" - роздумувати, планувати, вправлятися тощо. не всі методики мають на меті "роздумувати", "планувати" чи "вправлятися". власне навпаки - переважна більшість із них, особливо індійського, буддійського та далекосхідного походження, мають на меті вийти за потік думок, припинити його, пригасити і таким чином звільнитися на коротку мить від "конвенційного" світосприйняття, в якому планування та змагання у вдосконаленні себе є необхідними пунктами.
але оскільки це слово вже прижилося, його вживають всюди, то можемо і ми взяти його на озброєння. просто памятати - це недосконале слово. як і будь-які інші слова та поняття.

під час медитації людина не змагається. якщо це дійсно медитування, то людина не повинна відштовхуватися від будь-яких зовнішніх факторів - уявних чи фактичних конкурентів (фактор змагальництва), повільності чи зашвидкості чогось діяння у житті (фактор вчасності), успіху в бізнесі чи будь-якій прикладній діяльності (фактор карєризму та амбітності) тощо.

медитація, в моєму розумінні, - це буття собою. в собі. в обраний короткий проміжок часу повністю буття, присвячене власному буттю і його спо-гля-да-нню. це зовсім не легко. хто спробував відключитися від усіх думок хоча би на кілька хвилин, той помітив мабуть наскільки це важко зробити.
ще одна річ, яку зробити дуже важко - це прийняти факт, що ми фактично не впливаємо на більшість автономних процесів всередині себе. ми не можемо відростити третю руку. ми не можемо змусити мозок мовчати. ми не можемо припинити дихання і серцебиття. кажуть, що йоги можуть це зробити десь у далеких гімалаях, але ми всі - звичайні люди, а не олімпійські чемпіони у йогічній категорії. звичайні люди, які раптом можуть зясувати факт - моє "Я" не є насправді контролюючою інстанцією. це не бос, який роздає накази, а швидше "прохідний двір" для феноменів, які протікають автономно.

якщо вам подобається співати мантри, присвячені богам - це справа ваша особиста і в певному розумінні - це також медитування. але для медитації не потрібні ані божества, ані релігійні ритуали, ані культова практика чи биття поклонів. є ваша свідомість, є методика, є час і простір, відведені для цього (і за це можна подякувати, наприклад, своїм батькам). у багатьох людей немає можливості медитувати і шукати сенс буття. можливо це один із факторів, про які згадував Будда, коли казав, що народитися людиною - це велика можливість і лише людина може усвідомити цю можливість. боги живуть надто довго і їм байдуже. тварини - надто мало і не встигають усвідомити. і лише людина має можливість зробити зі свідомості лабораторію, в якій досліджує внутрішній світ.
коли я кажу про медитацію, то маю на увазі близьку до буддійської методику дослідження самого себе безвідносно щодо авторитетів, приписів, законів та релігійного віровчення. будь-які висновки можна грунтувати лише на власному досвіді. якщо досвід каже вам - це не працює, отже це не працює саме у вашому випадку і не треба собі відрізати частину мозку, щоб стати кимось іншим.

бути собою впродовж певного часу, поступово набуваючи сміливості бути собою частіше, повніше і постійніше. хіба це не круто як чак норіс?

неділю, 15 березня 2015 р.

І потвори успадкують Землю (And The Monsters Inherit The Earth)

http://beinart.org/chet-zar-monsters-inherit-earth-2/

Автор - Carrie Ann Baade
Взято із - “Black Magick: The Art of Chet Zar” by beinArt Publishing.

Чи заплющували ви очі під час перегляду жахіть? Чи вмикаєте на повтор вжахаючу сцену знову і знову, вішаєте постер із невимовним жахіттям у своїй спальні і живете із ним? Якщо ви вслухаєтеся у дзенькіт кігтів і крапання отрути і не заплющуєте очей, коли зазвичай людина сахається, то отримуєте можливість досліджувати феноменальне. Улюбленими суб’єктами Чета Зара є ті, котрих ми уникаємо. Його роботи поєднують усвідомлення аутсайдера і уміння традиційного митця. Пробуджуючи глядача для польоту і захвату, Зар віддає верховенство власному несвідомому у малюванні нешаблонних портретів монстрів.
Історично склалося, що функцією портрету було підкреслити статус зображуваної людини і максимально вшанувати її. Зар розвиває цей старий формат для підкреслення статусу тих, хто з’являється в кульмінації фільму жахів, виводячи цих потвор на новий рівень ієрархічної важливості. Джоана Вудал пояснює довготривалу роль портретів: raison d’etre цих картин була репрезентація сидячих перед художником як достойних любові, честі, поваги і авторитету. Це робилося не для контрасту між реальністю і ідеальним, але для втілення священної цінності в якості остаточної, постійної дійсності.

То що ж стається, коли симетрія, гладка шкіра і блискуче волосся усуваються із зображуваного і редукуються до жил? Коли усі ознаки людського класу, раси і краси відмиваються, чи є це більш автентичною чистотою у потворності? Навіть із порожніми очницями, ми можемо вловлювати порухи емоцій. У спробах збагнути, що саме він малює, Зар запитує, чи ці портрети були людьми без масок, чи вони були частинками його власної особистості. Він пояснює, «Вони потворні і страшні, однак вони мають у собі й певний сорт невинності. І це є тим дійсно нашим людським. Ви є потворними, смердючими, жорстокими тваринами, і водночас маємо у собі цю невинність, пов’язану із фактом усвідомлення власної смертності».
Це очевидна істина, відображена у Дивному Рибаку (The Strange Fisherman), чиї очі зосереджені на нанизаному на гачок хробаку: його обличчя скривлене страхом втрати найменшого життя.
Одним із наймиліших картин є М’яке Місце (Soft Spot).



Тепла освітленість суб’єкта крізь напівпрозору імпріматуру, яка перетікає у тихий сміх. Його сором’язлива освітленість змушує вас запитуватися щодо хихикання, прихованого за рукою.
У картині Зара, ми бачимо нашу людяність, маніфестовану завдяки прояву ніжності всупереч наявним виразкам, доведеним до висихання. Він не малює неживі маски для Хеловіну. Він малює обличчя за нашими масками, що відображають внутрішню істину щодо нас самих. Ці потвори – наші, оскільки створені в глибинах нашої душі або є тим людським, що залишається після знищення знайомого нам життя.

В портретах персоніфіковано наші найглибші культурні страхи: війна, хаос і руйнування – пост апокаліптична реальність, якою вона буде після «кінця» світу. Зар схоплює розпад нашої цивілізації: «Расизм, фанатизм, ненависть, релігійний страх, стальний кулак прямолінійного (спрощеного) мислення сприяють розпаду нашого суспільства. Смерть наших негативних і страхітливих «я» несе позитивний меседж»



Лиходії Зара виникають після кризи для життя у пустелях, непридатних для існування добре зачесаних, міських споживачів. Новий вид живих істот з’являється в «Чорній Магії» та «Подвійному ударі» (Double Whammy); це портрети темних убивць у газових масках із пістолетами, з яких ще виходить дим. Ці персонажі вже зіткнулися із невблаганністю нового способу життя. Їхні обличчя поєднані газовими масками, які захищають носіїв від токсичних газів чи небезпечних речовин. Маски замінюють шкіру обличчя, а засклені віконця – очі. Ці фігури репрезентують месників, тих, хто залишився живим, або убивць. Вони втілюють собою нагадування про закинутість та важке життя на Старому Заході, про давно вигорілий пейзаж, який належить Америці тих днів, коли щойно поставала її доля.
Найпомітнішим у цій групі картин є зображення Батька Апокаліпсиса (Father Apocalypse). Якщо Мати Природа «фокусується на плеканні життя і підтримуючих аспектів природи», то Батько є її протилежністю: безсмертний, озброєний головоріз із постапокаліптичного світу темних вестернів. Порівняйте це із нашою відповідальністю за нашу планету і з нашим здоров’ям… якої шкоди ми завдаємо нашій планеті, коли заповнюємо наші автівки? Коли прокинеться рак через паління цигарок? Це втілення наших найгірших рішень, що ховаються у тінях. В есе Джефрі Джерома Коена «Культура Потвор (Сім тез)» висловлюється думка, що потвори є похідним продуктом культури, який є відображає нас, лякає і змушує уникати. Саме слово «потвора» (лат. Monstrum) означає прикмету або ознаку і походить від дієслова «monere» - попереджувати. Потвори Зара – це виведена назовні криза нашого культурного декадансу. Вони є показниками нашої майбутньої розплати. Хтось може спекулювати з приводу того, що справжніми потворами є люди, однак ці істоти є виразниками нашого внутрішньої занепокоєності.

Потвори тут не для того, щоб знищити цивілізацію; вони попереджують нас як симптоми кризи культури. Картини Зара змушують не лише поглянути всередину нас, але також переоцінити наше ставлення до навколишнього світу. Вони просять нас переосмислити наше сприйняття не лише самих себе, але й інших людей – тих, які також схильні до війни, жадоби, спраги, несправедливості і тиранії. У темряві була фантазія… потенціал створення чогось невідомого, що перемістить терор сновидінь у раціональні страхи у світлі дня. Люди витрачають так багато часу витісняючи свою темряву, що втрачають можливість інтеграції розуміння власної природи. Як добре, що Зар допомагає нам дістати потвор із шафи. 

Неділя березня місяця

Люблю свою роботу. Викладати. Кожного дня ходжу на заняття зі спокійною душею і пробудженим розумом. Зустрічаю нових людей, розмовляю, ділюся, розвиваюся. За що вдячний студентам і колегам.
Іноді буває важко. Одна якась річ може раптово вибити із доволі щасливого ритму у кафкіанський. Так склалося, що мені завжди було важко із людьми, точніше із тим, що у несвідомому сприймається як організація людей, система, як безособове утворення, в якому існують лише папірці, а не люди.
Цього разу мене вибили із колії.. перспективи нових вимог майбутніх доцентів. Все, що залишилося зробити за старими вимогами – це доробити текст посібника для студентів, щоб полегшити їм навчання і розважитися із купою літератури. І на все достатньо часу. Але оця перспектива знову мати справи із бюрократичною системою за новими правилами, які нереально виконати за півроку без грошей, перетворюється на страшний сон – підписи, документи, рішення, витяги тощо. Поодинці із цими потворами можна справитися, але не тоді, коли вони всі в уяві об’єднуються в нерозмиту пляму, хмару, хмарищу.

Звісно розум каже – спокійно, все встигається, все буде добре. Але ж несвідоме таке.. воно загострює, вимиває рештки спокою саме в цьому питанні і все. І мене немає. Лише оголена точка, яка зникає у вирі паперових териконів. 

четвер, 12 березня 2015 р.

скажи пароль або християнські футбольні клуби

Коли мені було років 8, я прочитав біблію. То був такий період в житті, коли психіка хотіла знайти сенс у цій книзі, а отже пояснити людям моменти, яких вони хотіли уникнути. Весь цей «період» дуже дратував бабцю, яка себе досі вважає католиком, не забуваючи про поклоніння сталіну і його епосі. Виявляється, що вона розуміла біблію назагал, у загальному сенсі, як втілення надземного порядку і приписувала цій книзі багато речей, яких там не було. А моя дитяча голова була схильна до сприйняття деталей, завдяки попередньо прочитаним книгам про Шерлока Холмса. в результаті рідня отримала купу міні-конфліктів, коли висловлювання і вчинки не збігалися із ідентичністю «Християнин», а суперечності не загладжувалися. Маю на увазі речі, які у старому і новому заповітах між собою не співпадають – в житті виявилося, що логіка тут нідочого.
А згодом, коли мій інтерес до цієї книги і релігії пройшов стадію захвату і дійшов до стадії критичного сприйняття (на філософському факультеті), зрозумів, що основним аргументом людей, які не читають біблію є не логічність чи алогічність самого тексту, а віра. Причому кожен розуміє цю віру по-своєму. Наприклад хтось вірить по неділях. Хтось у будні або по ранкових кавах.
Це спричинило наступну коротку стадію відторгнення біблії і християнства, яка наклалася із купою проблем і розчаруванням в людстві. А насправді була просто реакцією на дорослішання тіла, душі, мислення. Це був час, коли нормальне мене викидало у зону розгубленості.
І нарешті настала стадію умиротворення. Я збагнув, що для багатьох людей, які ідентифікують себе із християнством, важливою є власне футболка із улюбленим клубом. Для когось це – баварія, для когось - динамо, для когось – біблія і християнство, для когось – коран й іслам. Люди просто відчувають себе самотніми, їм потрібна ідентифікація і симулякри, які в їхньому житті майже не відіграють жодної ролі. Як етика нагірної проповіді. Люди бояться, що прокинуться і всі їхні атрибути зникнуть. І я боюсь, що одного ранку прокинуся без книжок, без мозку, без здатності пам’ятати й іноді хочеться просто заради відчуття спокою зануритися із головою в пісок якоїсь вже існуючої системи цінностей, поверхнево так зануритися і щоб голова, вкрита цим піском була для усіх свідченням моєї несамоти, причетності до чогось більшого…
Але що може бути більшим за життя? Наприклад смерть. Що може бути більшим за глибину пізнання, а не поверхневість? І зрештою.. чи може проміняти на внутрішній комфорт та ілюзію спокою той, хто звик до напівадреналінового споглядання світу широко розплющеними очима?

Може звісно. В будь-який момент. Бо ми люди і всі пливемо у човні.

А біблію я більше не відкривав. Скажу таємницю – її і не потрібно знати, щоб розмовляти про високі богословські проблеми, адже всі проблеми – із голови, яка і так встановлена на тілі від народження. Питання чи пропатчена і чи користується нею це тіло. 

середу, 11 березня 2015 р.

(не)мій телефон

Мій мобільний телефон не найкрутіший. Він навіть не смартфон. Він навіть не мій, насправді. Як і багато інших речей, які мені хтось дарує або віддає. Як і багато інших речей, які дарую або віддаю. Просто комусь в якийсь момент ця річ стає потрібнішою. Як шапки, картини, листи, добрі слова, обнімашки, поради, чай та багато чого іншого, за винятком хіба білизни.
Мій телефон від сестри. На ньому досі є наклейка «Ты можешь помочь собакам». Не впевнений чи ця теза правдива. Завжди здавалося, що найкращим рішенням стосовно собак буде просто залишити їх в спокої і розбиратися самотужки. Годувати звісно, доглядати. Але емоційно і етично дати собакам і котам спокій. Як і решті планети.
Ще він зелений і якби не сіра обгортка, то видавався зовсім несумісним зі мною у життєрадісності.

Мій телефон робить фотографії і деякі з них просяться сюди, розповісти про себе, про когось, про моменти.. отож коротка історія шкіри фотоапарату на телефоні моєї сестри. 
1) це арніка. французький бульдог, ім*я якої мінялося багато разів. наприклад - баракуда, хропун, пердюлька, кряказябра і булька.
вона дуже любить спати, гуляти і Іру, з якою в неї схожий характер і рівень няшності-мімішності.




2) це Марина. я її люблю. вона вперта, така ж як я, але набагато добріша людина і тепер магістр. (на фото ще ні)
хоча магістр-немагістр, їй досі не видали диплом, що симптоматичне для нашої вищої освіти. вищої цікаво над чим..








3) це селфі. для того, щоб розуміти, наскільки важко буває прокидатися і жити. якщо потрібна ілюстрація вислову "жизнь - боль" - це якраз здається.










4) це Панда. вона не буде мамою. в неї оригінальний характер і ще з неї поганий артилерист-наводчік. в цьому фото зафіксовано її любов до оптимістичного печива.









5) це Машка. кицька, яка також вже не буде мамою. вона багато кричить, їсть і гуляє. ще іноді її можна знайти на капоті машини, де вона настроюється на вай-фай мережі, вилизуючи лапи.








6) це небо над білою церквою. гарнішого неба я ще не бачив. воно мабуть як у монголії, судячи зі слів моєї бабулі. низько, багато, широко і всеохопно. під таким небом відчуваєш себе на хмарах, чи в них. а зовсім не під.








7) на цій фото - мій старий пенал, який також не мій, а сестри. ну і ще квіти на столі.













мабуть на сьогодні досить, бо можливо комусь захочеться позичити ті моменти, які зафіксовані на інших фото.
а я ще не готовий.





вівторок, 10 березня 2015 р.

b-i-g b-o-t-h-e-r

Де мій старший брат, де мій батько? Де вчитель, який залишить після себе одяг, велосипед і книжки? Він вже був? Був. Просто забуваю. Хочеться не речей (які час забирає), не книг (які прочитуються) і навіть не велосипед (який згодом вкрали з підвалу), а живої людини. Хочеться прийти до живої людини, яка міняється, оновлюється, постить життя, буває впертою і проявляє характер. Жива людина, яка не поводиться як штучний інтелект – це первісна жага і жахіття кожного з нас.

Скільки емоцій може сколихнути пісня, кілька пісень, що написані проникливо і проникливо діють. Я народився в країні, якої вже не існує. Прожив у ній 6 років і відпустив. Чи ні? Куди ділися 6 років? Немов у Нарнії побував, але такій страшній, іншій, гіршій, де персонажів замінили поліклініки, вчительки і виховательки. Де події навколишнього світу дуже дивно перепліталися із світом уяви і вірилося у все.



Наприклад у свою здатність співпереживати іншим. Іншому. Комусь ще, із живим серцем, хто думає, розмовляє, ходить по вулицях так само як і я. просто по інших лініях долі, трохи в іншій реальності, наповненій іншими словами і думками.
І людьми. Як мало ми насправді знаємо про людей, про їхні можливості і про перетини долі. Щойно болітце голови заспокоїлося і почало гноїтися як пробуджується інша енергія, інша людина втручається в цей процес і вибиває. «ти лова!» або «кантакт». І ти бігаєш із цеглиною, щоб передати кантакт комусь іншому, віддати комусь центрування навколо «я», стати як інші – невиділені долею, невиділені соціумом. Відійти в тінь буття, поза межі подіуму дитячого простору. А є хтось, хто так тільки жити і хоче – під світлом трубоскопів, дискокульок, на екрані шустера.
Хочеться прожити життя, щоб остаточно стати невловимим як хмарина – вона може бути навіть дуже велика, але по суті, залишатиметься лише повітрям, парою. Чи може варто запитатися…
То ким я став? Ким я є? Ким здійснююся? Якими людськими позначками наповнений мій внутрішній світ і чому досі не відчуваю себе вільним від усіх цих речей, які мене гнітять і дусять?
Чому навіть відсутність потреби щось пояснювати комусь, слова самі просяться – щоб пояснити самому собі. Стати свобідним. Бідним і убогим за власним бажанням, переконанням, всупереч кредитній лінії та репутації 80 рівня. 15. 20. 3. 1. Ельф 1 рівня. Гном 13. Львів`янин 90. Я – 31. Прокачаюся до певного рівня, стану пугалом для середнього класу і вийду з гри, вимкну вай-фай і можливо, спокійно засну, після усіх хвиль травматичного досвіду, після відкатів інформації з великої мережі поєднаних душ.