Середину життя, згідно зі статистикою в Україні вже давно перейдено. Трохи із запізненням розумію, але планую протриматися кісткою в горлі ще трохи. Років до 80. Ну щоб було справедливо - а потім вже природа забере до себе.
Після переходу річки знову мене знаходить сенс життя. Те, що називають покликанням, що дійсно кличе вночі, удень, зранку і ввечері. Від чого в голові гудить, а в серці щось скрегоче, зудить і запалює вогнище у прихистку. Тут мій світ, повний, сповнений тишею, тінями і шелестінням коріння. І саме тут знайшов собі книгу, яка слід прочитати.
Книга ця пишеться корою, корінням, листям, гілками, цвітом, вітром, водою, грибком, шрамами. Це книга на деревах, які наповнюють світ навколо, але так непомітно, що за декораціями втратили свої імена, царства і престоли.
Мене перетрушує від сцен, коли вбивають тварин. Мені болить, коли рубають дерева чи ріжуть їм кінцівки. Але коли ми не бачимо їх, не знаємо їхніх імен, не чуємо і не розуміємо листів, які вони пишуть нам - то робити їм боляче чи вбивати набагато простіше. Деперсоніфікуйте, заберіть імена, історію, право на вигляд дерева замість вигляду людини і цілі світи зникнуть.
Я хочу вести хроніку дерев. Це все, що мені залишається, що я можу зробити, чим можу поділитися з іншими людьми - листами, які бачу на деревах, які вони пишуть нам і світові, але ми не можемо їх прочитати.
Хочу стати хронікером дерев. Хоча би трохи. Хочу озвучити, надати образу тим листам, посланням і об'явленням, які надсилаються у вічність, від яких за мить не залишиться і сліду.
Ліс помер! Нехай живе Ліс!
