допис, який мав бути на день батька

Привіт, Сергію! Цього року я перетнув межу у віці, якої ти ніколи не перетнеш. Це той досвід, який для тебе залишиться недоступним, бо тебе немає вже посеред живих багато-багато років.

Ми не познайомилися достатньо добре. Ми не набулися достатньо, щоб я зумів відкрити для себе ще більше довіри, добра, гумору і світла. А я тобі не розповів про усі ці філософські експерименти, медитацію, малюнки і людей, які стали мені друзями. Я не зможу при зустрічі розповісти тобі про свої пригоди, біль і випробування, бо більша частина із них відбулися вже після твоєї смерті.

І знаєш, цей допис мав бути про моїх трьох тарганів, але вже другий тиждень не знаходжу слів, просто не йдуть. Ніби чекали черги саме для цього допису, а вже потім і до наступного перейдемо.

Хотів би тобі розповісти про дещо у своєму житті. У нас все більш менш добре. Іноді бувають різні історії та ситуації, але буря минула. Ми втратили свій дім, але здобули інші домівки. У моєї сестри є Арніка – це французька бульдожка, схожа на батончик. Тобі би сподобалася, бо ти любив живих істот. Мама працює далі, багато часу проводить над роботою і робить це добре, але ти її знаєш краще за мене і тому ми можемо не сумніватися у її здатності справлятися із усіма проблемами.

Твоя мама і тато набралися років і досвіду. У їхньому віці (хоча цей вік і в 20 може початися!) стандартний набір хвороб, слабкостей, але це не заважає бабі їздити на город, а потім сваритися з дідом. Які причини сварок? Та яка різниця. Ти чудово знаєш, що у них не обов’язково має бути особлива причина. Ті собаки, яких ти ще застав – їх уже немає. Коти також відійшли у небуття, але ми їх усіх пам’ятаємо. У нас був дуже смішний кіт Мутя – він схожий був на дона Карлеоне, чорний, із характером. Падав кілька разів із 3 поверху, вибив ікло, набив собі грижу, але залишався дуже гордим котом.

У мене все гаразд. Я працюю на роботі, яка відповідає моїм талантам і навичкам, але найголовніше – це місце, де можу відчути себе на своєму місці частіше. Це той же університет, в якому ти працював, але на іншому факультеті. Тобі би сподобалися мої студенти – у кожному і кожній із них є щось своє, особливе. Це такі маленькі історії, які ще не завжди знайшли свого напряму для руху, своїх цінностей, але вони дуже відрізняються від тебе, від мене і від наших поколінь – це люди іншої епохи. У них немає того страху і зашуганості, відбитості та «жорсткості», які були необхідними людям твого і мого поколінь для виживання. Це дуже би тебе потішило, бо у них виражається наша надія.

Мені подобається медитувати далі – те, що ти мені показав, розповів, а ще залишив у книгах, продовжує у мені справу. Це дуже особливі мови, які вчать кожного разу сприймати життя дуже відкритим досвідом. Емоції! Чуття! Тепло і холод! Звуки пташок і дотик дощу до шкіри! Скільки всього чудового відкриває цей світ життя кожного дня. А іноді і вночі. Ох як би ти тішився мабуть кататися по нічному місту, під ліхтарями. Як би ти тішився кататися під дощем, коли вода періщить в обличчя, а усмішка не злазить із губ.

Я тобі дякую за купу гарних речей, які ти мені показав, поки був тут. За довіру, за прощення, за просту людську любов і доброту. Ти не повіриш, але якби не ти, то мабуть Ігорко був би зовсім іншим, зовсім-зовсім. Можливо навіть протилежним до теперішнього. А можливо би вже сидів у тюрмі або вже був би мертвим. Скільки разів я підходив до провалля, але твоя невидима присутність відводили мене. Скільки разів твоє світло у мені, а тепер вже моє власне світло, розганяло темряву! Дякую тобі. До зустрічі. Тут, чи там, чи будь-де. Приймаю тебе, себе. Відпускаю тебе, себе.

лячно

Цей допис мав би називатися «відчуження». Цілком звична ситуація, в якій у нас відчужують нас самих. Ми не можемо нічого змінити, наш голос не має значення, наші зусилля та ініціативи не мають шансів. Все вже давно вирішено. Наші батьки замість нас подумали. Влада знає краще, ніж ми знаємо.

Нас постійно переконують, що ми не знаємо і самих себе, а отже не можна довіряти нам вирішувати власну долю. Нам не можна відповідати за власне життя, бо є хтось розумніший, сильніший, доросліший, хто знає краще. Хтось візьме за нас відповідальність, прийде і скаже, як правильно.

Ми відчужені не лише від світу матеріального, зовнішнього, де багато речей не вдається змінити, контролювати чи навіть збагнути! Ми відчужені від самих себе, від свого внутрішнього світу, бо мудрі дядьки сказали, що там у глибинах кожної пересічної людини мешкають монстри! Без підготовки, без фахової підтримки, без сертифікатів лізти всередину не можна! Вам точно не можна лізти до себе всередину, бо оці нутрощі знищать вас, приплюснуть внутрішні кити, з’їдять зомбі і вампіри вип’ють усю кров. І це ще не згадую про демонів, які чигають у хащах душі, полюючи на наш розум.

Яка безумна епоха! Який жахливий момент переляку і чужості собі. Не дивно, що ми боїмося пізнати себе, бо пізнати себе – йти до себе додому, до свого серця, всередину душі. Пізнавати себе – бути там, де темно, де ми заходили дуже давно і там неприємно пахне. Це місце, звідки йдуть усі жахливі сновидіння.

І це місце – наше серце. Усі риби, які плавають тут, це наші риби. Усі монстри – наша родина, яка за відсутності уваги і турботи, перетворюється на ворогів. І коли ми починаємо наш шлях всередину себе може виявитися, цілком несподівано, що наші монстри не такі страшні. Раптом може виявитися, що всередині нас буває затишно, а втікати від себе немає потреби.

Регулярно чую ці слова: мені лячно! Мені страшно! Я боюся побачити себе справжнього і збожеволіти. Ми ніби застигаємо в очікування на все життя, що хтось знає нас краще, ніж ми самі. Що хтось здатен пізнати нас краще, ніж ми самі. Нас можуть звісно розпізнати, побачити нас, особливих людей і прийняти. Але пізнати себе, побачити себе у дзеркалі світу, здатні лише ми.

Тому коли кажу про практики медитації, ці дивні способи мандрівки всередину серця, наголошую на сміливості як суперсилі кожного із нас. Ми дуже сильні і сміливі насамперед тому, що можемо здійснити мандрівку до себе, пізнати себе, повернути себе собі назад.

Ми немов ті шамани, які вирушають у далеку подорож у міжсвіття, щоби повернути загублену, втрачену душу. Повернути себе. Повернути розуму опору, а думкам гнізда, де вони можуть нарешті заспокоїтися. І десь поміж цими подіями нас чекає внутрішня свобода.