стани

Для цього допису запрошу дух Кузьми зі Скрябіна, щоб він дещо перефразував свою ж пісню:

стани на тоді, коли маєш сили

стани на тоді, коли не маєш сили

стани на тоді, коли маєш час

стани на тоді, коли не маєш часу

Однією із переваг життя є постійна зміна, рух, плавання, хвилювання. Коли це стосується поганих переживань і станів, тоді ця ознака життя очевидна. Щойно нам погано, але за якийсь час буде легше. А потім знову щастя!

І от щастя не хочеться відпускати, не хочеться, щоб мінливість життя торкалася і щастя, радості. Я ХОЧУ, ЩОБ ПРИЄМНІСТЬ БУЛА ЗІ МНОЮ ВІЧНО!

До моменту, коли слід відпустити свою «приємність», «щастя», «екстаз» ми дуже легко приймаємо перевагу мінливості. Однак, щойно наші інтереси зачіпають, а з кишені крадуть приємності, ми стаємо їжаками, маленькими януковичами із золотим батоном або голумом із перснем.

Ми дуже легко стаємо високодуховними істотами, коли тримаємося лише за піднесені стани, легкість, астральність, читання думок інших, проникливість і чуттєвість.

І як важко ми падаємо із тих вершин, коли просто пукаємо або не можемо контролювати усіх процесів у житті. Ми не можемо контролювати поведінки і рішень інших людей! І своїх станів теж. Яким же стає великим наш гнів, наш відчай, наш страх втратити набуте!

Чого ж ми вчимося від життя? Мінливості. Усе приходить і йде. Усе має початок і кінець. У наше життя приходять близькі і згодом йдуть, бо дорога веде в іншу сторону. У нас є домашні улюбленці з іменами і футболки з їхніми мордами, але настає час і ми прощаємося із ними.

Що вже казати, коли навіть день, який щойно розпочався, вже минув – ми розплющуємо очі, щоб за мить їх знову заплющити. Це жахливо! У яких жахливих умовах ми усі мучимося! Більше того, ми ще й мусимо це усвідомлювати і бачити можливості цього наперед. Суцільне коло втечі від неприємного із біганиною за недосяжним приємним.

Мене це дуже мучило, доки не додав до цього навчанню життю творчості. Додав трохи уяви – працює, але не знаходить виходу далі, ніж голова. Потім почалися рисунки – спершу чорні, сірі на білому фоні. Потім додав кольорів і нарешті зумів це поєднати у одному малюнку. Тепер я можу не лише називати свої стани, не лише приймати і відпускати із вдячністю за невеликі чи тривалі пригоди, але й малювати їх, надавати їм втіленого голосу. Це може кожен із нас робити – не лише переживати біль від мінливості усього, але через вдячність сприймати сакральність цієї короткої миті, коли світло із наших очей, із нашого серця, а тепло із нашого тіла взаємодіє із всесвітом, безмежним всесвітом космічного пилу. Я розпізнаю цей світ через себе – хіба не диво? Чую спів пташок – хіба не чудо? Сміюся від радості або усміхаюся тихенько – у цьому весь я! Сумуємо разом – у цьому всі ми!

Можливо іконографія станів, які малюються через мене, не завжди збігається із твоїм сприйняттям, але на якусь коротку мить споглядання, ми можемо разом співчувати одне одному. І в цьому співчутті немає межі між нами.

Подивися на ці стани! Подивися на мене і розпізнай себе. Нехай наша подорож як м’ясних мішків із мріями і гумором, із тривогами і депресивними епізодами буде спільною!

про внутрішню дитину

26 років тому, коли мені було 10 років, від пухлини у мозку помер мій дядько. Цього року я його пережив якраз на рік і трохи більше. Мені не дали із ним попрощатися, бо переймалися за мій стан. І ще багато років мені не вдавалося його відпустити. Не вдавалося і все. Щойно думав, що призабув – він повертався до мене і нагадував про себе, а насправді про дуже важливу мудрість – усе має свій початок і кінець, а потім наступний початок.

Не знаю, скільки ще років буду про нього згадувати. Мабуть він завжди буде зі мною і це дуже тішить, бо опікуватися внутрішньою наляканою дитиною стривоженому дорослому не завжди легко. Не завжди буває легко дозволити цьому великому серцю світла тихенько сказати мені – «Ігорчику, я тебе люблю. Якщо хочеш посидіти і подихати – так і роби. Якщо хочеш поплакати – поплач. Якщо хочеш посміятися з якоїсь дурниці – дай собі таку можливість». Бо любов – це прийняття нас такими, якими ми є – недосконалими, іноді дуже вразливими, згорьованими. А іноді придуркуватими.

Для моєї внутрішньої дитини цей чоловік замінив батька. Він навчив мене терплячості, прийняттю, повазі, любові, безпідставній доброті. Коли я уявляю як світ мене підтримує і захищає, то він у цьому світі є серцем. Він серце мого океану, а також і я сам – оцей мудріший Ігор, якого колись навчили простій людській любові у світі болю і відчуженості. У темряві загалом світло сприймається дуже яскраво.

Мені дуже подобається відчувати підтримку людей, які присутні у цьому світі. Наші шляхи йдуть у різних керунках, паралельно, розходяться і сходяться. Хтось напише випадкове повідомлення, а хтось вислухає. Хтось просто вип’є зі мною, а хтось пожартує і надішле мемчики. Мені подобаються люди, мої люди. Я можу відверто казати, що люблю і вдячний за вашу присутність – знайомих мені і не дуже мандрівників. Для мене підтримка світу – це речі, які зігрівають, малюнки, які годують кольорами і смислами, їжа, яку ми ділимо між собою. Сни, які ми розповідаємо і якими переплітаємося як дерева під землею.

І можливо, хтось скаже – "це ж повна абстракція! Ми насправді самі, покинуті!"

Ми самі, коли неуважні. Ми покинуті, коли кидаємо себе самі. Хто має очі, то бачить. Хто має вуха – чує. А хто має тіло – відчуває. І серце дає можливість переживати цей світ і нас у його руках. Навіть якщо нам би хотілося по-іншому. Навіть якби нам хотілося би це краще, як у інстаграмі знаменитих людей.

Моя внутрішня дитина буває схвильованою. Дорослий Я буває втомленим. Світ буває холодним (особливо по завершенню опалювального сезону). Однак разом ми збираємося і підтримуємося. Досі відчуваю у підтримці усю любов свого дядька і мами. Бачу жарти і буркотіння своєї сестри. Бачу усіх своїх собацюр і котів, які пішли вже у небуття або ще живі. Бачу моїх друзів, яких згадую кожного вечора. Бачу багато любові, жартів, тепла і радості. І моє серце воскресає із усмішкою.

А зараз цей світ ще більше розрісся, бо відкрив для себе ще людей, з якими мандруємо під час наших медитацій. Це люди, які просто дуже світяться, навіть коли розбиті. Це люди, які можуть написати одне-два речення і моя голова знову піднімається, а дихання вирівнюється. Це люди, які назавжди залишаться зі мною, бо через них мені усміхається світ.

Моя внутрішня дитина передає тобі привіт. А щодо олівців, про які ми забуваємо у своїй дорослій зайнятості – то вони не кусаються. І бавитися ніхто не забороняє.

Як і відкривати світ на кожному новому вдисі. Як і дозволяти світу завершувати маленькі історії на видисі. 

не камінь

як часто тобі хотілося бути каменем? Не відчувати нічого, не думати і жити повільно, у геологічних рамках.

Як часто тобі хотілося бути деревом? Рости собі повільно, плавно, розпускати крону, не знати слів і емоцій людини.

Як часто тобі хотілося бути мохом, що вкриває каміння і десь у своїх невідомих межах торкається серця землі? Рости у Ісландії, у прохолодних водах знаходити сили, у чорних ґрунтах шукати собі розраду.

Чи хотілося тобі побути книжкою, яку хтось би прочитав і сказав – це класна книжка? 4/5 рейтинг на Goodreads!

Буває так, що життя людського забагато для однієї людини. Повторю ще раз, трохи по-іншому.. буває так, що мені забагато одного мого життя. І це я не кажу про омріяні, амбітні проекти себе за років 5, 10, 20. Я не кажу про свої мрії створити сім’ю і побудувати простір, у якому міг би рости далі емоційно, проростати у землю будинком, а там далі і до лісу недалеко. Не кажу про Ігоря-ілюстратора, Ігоря-письменника, Ігоря-професора, Ігоря-підкорювача усіх найвищих вершин. Тут немає місця Ігорю-детективу, Ігорю-астронавту, Ігорю-водію-трактора.

Лише мене – звичайного Ігоря буває нестерпно важко витримувати, нести на собі, похнюпивши голову. Не стає сил! Усі ці тривоги, втома, мігрень, булькання і бурчання у животі, миття і догляд за тілом, думки, які не зупиняються. Одяг, який треба одягати, ліжко, з якого треба вставати – так багато всього. Я не витримую! Не витримую себе сам. Час від часу.

А потім тихо кажу собі – та й фіг з ним. Усміхаюся собі і лежу, поки не стане сил піднятися. Їм, коли хочу. Даю собі спокій. Іноді день, іноді кілька днів – але завжди це завершується хвилею легкості, натхнення, спокійного такого крокування далі. І з кожним роком цього стає більше! А ще одне несподіване відкриття – здатність бути із іншими! От що може зробити практика любові до себе, поваги до себе, прийняття, довіри, прощення. Пробачаю собі свою людську природу, недосконалу, неідеальну, мінливу, еклектичну, неоригінальну, нездійсненно-амбітну. Пробачаю просто кожної нагоди і тоді, коли буває легко, і тоді коли буває важко. І можу прийняти тоді себе, а також інших людей, адже люди бувають різні. Так, це важко іноді збагнути, але цінності бувають інші, погляди на життя і майбутнє – інші, ставлення до мене може бути кардинально протилежним до моїх оцінок. Я не можу пізнати людей повністю своїм розумом. Яка біда! Трагедія! Екзистенційна драма мого розуму! Мій розум прагне пізнати все, бо це його місія – розгадування загадок.

Натомість серце приймає. Приймає непізнаваність усього. Приймає відмінності між мною і тобою. Це не робить мене відкритим для маніпуляцій, для експлуатації, зловживання, але проводить гарну, здорову межу – ось я! А ось ти! І я приймаю такий стан речей, навіть якщо тобі це не подобається.

Одного разу, моя близька подруга, моя soulmate сказала, що найсильніша риса у її близьких людях – це прийняття її такою, якою вона є. Не розуміння, а прийняття. І це надихає, дає сили рухатися далі, незалежно від того, куди веде дорога і з якими монстрами у людській подобі нам доведеться ще перетнутися.

Я не камінь. Не дерево. Не мох. Не будинок. Не уявна жирафа і не єнот. Це не означає, що не даю собі можливості уявити буття у їхніх форматах. Ні, у жодному разі – уява має право на свободу.

Йдеться радше про усвідомлення себе у різних форматах. Усвідомлення – це боляче, бо ми відкриваємо власне серце, яке дуже живе і постійно взаємодіє зі світом. Також усвідомлення – велика радість єднання, бо я не сам. Ніколи більше не сам. Навіть зі своїми покійними, хто відійшов із життя, із нашого живого простору у невідомість. Вони зі мною, у моєму серці. І мені до цього слід було йти багато років, доки не почув у хаосі усіх своїх страхів і болю, що є місце, де наші серця перетинаються, пульсують, заповнюють буття маленькими грибницями сітки Індри.

Одного разу мене спиталися: чи медитація робить із нас дерево, овощ, камінь, [вставити свій варіант]? У разі втечі від себе усі засоби можуть бути дієвими: алкоголь, наркотики, трудоголізм, зловживанням довірою, катання по усьому світу, а також медитація. Є таке поняття – spiritual bypassing, яке визначає здатність людини уникати, ховатися і втікати від свого власного життя у позу лотоса, у зал для йоги, на ретритах із дуже healthy food та інстаграм просвітленням.

Дещо із засобів може стати основою для пошуку себе. Навіть пива іноді корисно випити, щоб голова відпочила. А іноді можна побути овочем і подивитися якийсь серіал. Ми дорослі люди і ніхто нам за це оцінок не ставить, окрім нас же.

І я не закликаю вас робити як я – обирати бути людиною, жити щоденним життям Ігоря чи будь-кого іншого. Просто собі нагадую, що день, коли я наважився змінити підхід замість втечі, захисту і уникання на альтернативу – відкритися собі, побути у собі і послухати власний біль живим собою – цей день став моїм другим народженням.

І при цьому мрію побувати Ігорем-мохом у Ісландії.