стани

Для цього допису запрошу дух Кузьми зі Скрябіна, щоб він дещо перефразував свою ж пісню:

стани на тоді, коли маєш сили

стани на тоді, коли не маєш сили

стани на тоді, коли маєш час

стани на тоді, коли не маєш часу

Однією із переваг життя є постійна зміна, рух, плавання, хвилювання. Коли це стосується поганих переживань і станів, тоді ця ознака життя очевидна. Щойно нам погано, але за якийсь час буде легше. А потім знову щастя!

І от щастя не хочеться відпускати, не хочеться, щоб мінливість життя торкалася і щастя, радості. Я ХОЧУ, ЩОБ ПРИЄМНІСТЬ БУЛА ЗІ МНОЮ ВІЧНО!

До моменту, коли слід відпустити свою «приємність», «щастя», «екстаз» ми дуже легко приймаємо перевагу мінливості. Однак, щойно наші інтереси зачіпають, а з кишені крадуть приємності, ми стаємо їжаками, маленькими януковичами із золотим батоном або голумом із перснем.

Ми дуже легко стаємо високодуховними істотами, коли тримаємося лише за піднесені стани, легкість, астральність, читання думок інших, проникливість і чуттєвість.

І як важко ми падаємо із тих вершин, коли просто пукаємо або не можемо контролювати усіх процесів у житті. Ми не можемо контролювати поведінки і рішень інших людей! І своїх станів теж. Яким же стає великим наш гнів, наш відчай, наш страх втратити набуте!

Чого ж ми вчимося від життя? Мінливості. Усе приходить і йде. Усе має початок і кінець. У наше життя приходять близькі і згодом йдуть, бо дорога веде в іншу сторону. У нас є домашні улюбленці з іменами і футболки з їхніми мордами, але настає час і ми прощаємося із ними.

Що вже казати, коли навіть день, який щойно розпочався, вже минув – ми розплющуємо очі, щоб за мить їх знову заплющити. Це жахливо! У яких жахливих умовах ми усі мучимося! Більше того, ми ще й мусимо це усвідомлювати і бачити можливості цього наперед. Суцільне коло втечі від неприємного із біганиною за недосяжним приємним.

Мене це дуже мучило, доки не додав до цього навчанню життю творчості. Додав трохи уяви – працює, але не знаходить виходу далі, ніж голова. Потім почалися рисунки – спершу чорні, сірі на білому фоні. Потім додав кольорів і нарешті зумів це поєднати у одному малюнку. Тепер я можу не лише називати свої стани, не лише приймати і відпускати із вдячністю за невеликі чи тривалі пригоди, але й малювати їх, надавати їм втіленого голосу. Це може кожен із нас робити – не лише переживати біль від мінливості усього, але через вдячність сприймати сакральність цієї короткої миті, коли світло із наших очей, із нашого серця, а тепло із нашого тіла взаємодіє із всесвітом, безмежним всесвітом космічного пилу. Я розпізнаю цей світ через себе – хіба не диво? Чую спів пташок – хіба не чудо? Сміюся від радості або усміхаюся тихенько – у цьому весь я! Сумуємо разом – у цьому всі ми!

Можливо іконографія станів, які малюються через мене, не завжди збігається із твоїм сприйняттям, але на якусь коротку мить споглядання, ми можемо разом співчувати одне одному. І в цьому співчутті немає межі між нами.

Подивися на ці стани! Подивися на мене і розпізнай себе. Нехай наша подорож як м’ясних мішків із мріями і гумором, із тривогами і депресивними епізодами буде спільною!