про внутрішню дитину

26 років тому, коли мені було 10 років, від пухлини у мозку помер мій дядько. Цього року я його пережив якраз на рік і трохи більше. Мені не дали із ним попрощатися, бо переймалися за мій стан. І ще багато років мені не вдавалося його відпустити. Не вдавалося і все. Щойно думав, що призабув – він повертався до мене і нагадував про себе, а насправді про дуже важливу мудрість – усе має свій початок і кінець, а потім наступний початок.

Не знаю, скільки ще років буду про нього згадувати. Мабуть він завжди буде зі мною і це дуже тішить, бо опікуватися внутрішньою наляканою дитиною стривоженому дорослому не завжди легко. Не завжди буває легко дозволити цьому великому серцю світла тихенько сказати мені – «Ігорчику, я тебе люблю. Якщо хочеш посидіти і подихати – так і роби. Якщо хочеш поплакати – поплач. Якщо хочеш посміятися з якоїсь дурниці – дай собі таку можливість». Бо любов – це прийняття нас такими, якими ми є – недосконалими, іноді дуже вразливими, згорьованими. А іноді придуркуватими.

Для моєї внутрішньої дитини цей чоловік замінив батька. Він навчив мене терплячості, прийняттю, повазі, любові, безпідставній доброті. Коли я уявляю як світ мене підтримує і захищає, то він у цьому світі є серцем. Він серце мого океану, а також і я сам – оцей мудріший Ігор, якого колись навчили простій людській любові у світі болю і відчуженості. У темряві загалом світло сприймається дуже яскраво.

Мені дуже подобається відчувати підтримку людей, які присутні у цьому світі. Наші шляхи йдуть у різних керунках, паралельно, розходяться і сходяться. Хтось напише випадкове повідомлення, а хтось вислухає. Хтось просто вип’є зі мною, а хтось пожартує і надішле мемчики. Мені подобаються люди, мої люди. Я можу відверто казати, що люблю і вдячний за вашу присутність – знайомих мені і не дуже мандрівників. Для мене підтримка світу – це речі, які зігрівають, малюнки, які годують кольорами і смислами, їжа, яку ми ділимо між собою. Сни, які ми розповідаємо і якими переплітаємося як дерева під землею.

І можливо, хтось скаже – "це ж повна абстракція! Ми насправді самі, покинуті!"

Ми самі, коли неуважні. Ми покинуті, коли кидаємо себе самі. Хто має очі, то бачить. Хто має вуха – чує. А хто має тіло – відчуває. І серце дає можливість переживати цей світ і нас у його руках. Навіть якщо нам би хотілося по-іншому. Навіть якби нам хотілося би це краще, як у інстаграмі знаменитих людей.

Моя внутрішня дитина буває схвильованою. Дорослий Я буває втомленим. Світ буває холодним (особливо по завершенню опалювального сезону). Однак разом ми збираємося і підтримуємося. Досі відчуваю у підтримці усю любов свого дядька і мами. Бачу жарти і буркотіння своєї сестри. Бачу усіх своїх собацюр і котів, які пішли вже у небуття або ще живі. Бачу моїх друзів, яких згадую кожного вечора. Бачу багато любові, жартів, тепла і радості. І моє серце воскресає із усмішкою.

А зараз цей світ ще більше розрісся, бо відкрив для себе ще людей, з якими мандруємо під час наших медитацій. Це люди, які просто дуже світяться, навіть коли розбиті. Це люди, які можуть написати одне-два речення і моя голова знову піднімається, а дихання вирівнюється. Це люди, які назавжди залишаться зі мною, бо через них мені усміхається світ.

Моя внутрішня дитина передає тобі привіт. А щодо олівців, про які ми забуваємо у своїй дорослій зайнятості – то вони не кусаються. І бавитися ніхто не забороняє.

Як і відкривати світ на кожному новому вдисі. Як і дозволяти світу завершувати маленькі історії на видисі.