Мабуть настає такий момент, коли усі потоки питань щодо мотивації всередині зливаються нарешті в річку.
Усі мої запитування всередину - для чого я займаюся медитацією? - нарешті знаходять перші форми.
Одна із найсильніших - бо це цікаво. Цікавість робить мене дитиною, яка захоплено бачить світ навколо і себе у ньому як невипадковість. Цікавість дає мені сили дихати на повні груди, роздивлятися те, що втратило сенс для багатьох інших. Нарешті відкрити для себе очі інших людей і перестати закриватися від того, що в них видно.
Відчуття себе дитиною, яка пізнає світ - це дуже сильний досвід. Заради цього досвіду я медитую - він посилюється. Навпаки - саме тому, що дитина в мені прокинулася, медитація - не лише техніка чи вправи. Це буття собою.
Серед моїх мотивацій також є бажання поділитися із іншими. Коли я віддаю від себе щось, мене стає більше. Не можу це виразити у словах точно: чого саме стає в мені більше? як вимірюється оце більше? менше? Але це не має значення, одиниці виміру не мають значення, дефініції тощо. Головне - це те, що в тій напівметафізичній штуці під назвою "серце" відчуваю тепло, яке відчував у найкращі, найсвітліші миті свого життя. В ті миті відчував, що живу на повні груди, не надто інтенсивно, не обов'язково бурхливо, а швидше повнотою джерела, яке спокійно, впевнено протікає крізь землю і скелі.
Серед мотивацій також були колись бажання полегшити біль іншим, показати комусь, що можна бути щасливішим, але це було надто егоїстично - ніби я можу визначати "щастя" чи "біль" в комусь. Можу сказати точно, що болю в мені стало менше, а щастя - більше. І це сталося завдяки практиці, завдяки вмінню бути зі своїм болем і змиритися із щастям - я теж можу бути щасливим, а також болить усім живим істотам, що нас усіх об'єднує, а не розділяє.
Нарешті, що точно не входить в мою мотивацію - це бажання просвітити. Неможливо просвітити те, що не потребує просвітлення. А якби така претензія в мені була - то хто дав мені право визначати власну просвітленість і непросвітленість інших? Люди як озера - бувають замулені, болотисті, світлі, більші, менші, але в кожному із них своє життя, свій ритм і немає потреби висушувати до дна темніші озера, щоб їх "очистити". Можна перестати викидати сміття, віднайти внутрішнє джерело, яке живить, але висушувати, вбиваючи усе живе вдуші озері неправильно. Тому і вирішив давно для себе, що ніколи не зможу претендувати на "просвітницьку" роль, оскільки кожна людина - неповторна, неоднозначна і заслуговує на щастя.
Чого мені дійсно хочеться - це продовжувати процес практики. Свій власний процес, який перетинається із досвідом інших людей, знайомих і незнайомих. І цей процес взаємозбагачення надає сил, енергії, світла, дитячого захвату світом. Дає глибину, завдяки якій усе живе і неживе навколо глибшає також.
Усі мої запитування всередину - для чого я займаюся медитацією? - нарешті знаходять перші форми.
Одна із найсильніших - бо це цікаво. Цікавість робить мене дитиною, яка захоплено бачить світ навколо і себе у ньому як невипадковість. Цікавість дає мені сили дихати на повні груди, роздивлятися те, що втратило сенс для багатьох інших. Нарешті відкрити для себе очі інших людей і перестати закриватися від того, що в них видно.
Відчуття себе дитиною, яка пізнає світ - це дуже сильний досвід. Заради цього досвіду я медитую - він посилюється. Навпаки - саме тому, що дитина в мені прокинулася, медитація - не лише техніка чи вправи. Це буття собою.
Серед моїх мотивацій також є бажання поділитися із іншими. Коли я віддаю від себе щось, мене стає більше. Не можу це виразити у словах точно: чого саме стає в мені більше? як вимірюється оце більше? менше? Але це не має значення, одиниці виміру не мають значення, дефініції тощо. Головне - це те, що в тій напівметафізичній штуці під назвою "серце" відчуваю тепло, яке відчував у найкращі, найсвітліші миті свого життя. В ті миті відчував, що живу на повні груди, не надто інтенсивно, не обов'язково бурхливо, а швидше повнотою джерела, яке спокійно, впевнено протікає крізь землю і скелі.
Серед мотивацій також були колись бажання полегшити біль іншим, показати комусь, що можна бути щасливішим, але це було надто егоїстично - ніби я можу визначати "щастя" чи "біль" в комусь. Можу сказати точно, що болю в мені стало менше, а щастя - більше. І це сталося завдяки практиці, завдяки вмінню бути зі своїм болем і змиритися із щастям - я теж можу бути щасливим, а також болить усім живим істотам, що нас усіх об'єднує, а не розділяє.
Нарешті, що точно не входить в мою мотивацію - це бажання просвітити. Неможливо просвітити те, що не потребує просвітлення. А якби така претензія в мені була - то хто дав мені право визначати власну просвітленість і непросвітленість інших? Люди як озера - бувають замулені, болотисті, світлі, більші, менші, але в кожному із них своє життя, свій ритм і немає потреби висушувати до дна темніші озера, щоб їх "очистити". Можна перестати викидати сміття, віднайти внутрішнє джерело, яке живить, але висушувати, вбиваючи усе живе в
Чого мені дійсно хочеться - це продовжувати процес практики. Свій власний процес, який перетинається із досвідом інших людей, знайомих і незнайомих. І цей процес взаємозбагачення надає сил, енергії, світла, дитячого захвату світом. Дає глибину, завдяки якій усе живе і неживе навколо глибшає також.
