Фото 1.
Зала порожніє. Люди поволі виходять. Щойно медитували із
останньою вправою «метта-бгавана». Залишається трохи пустки, трохи тиші і весна
за вікнами. У цій залі ми мали 6 зустрічей. На кожній із них були вправи, були
розмови, були спроби наштовхнути себе на стежку, по якій ми всередині йдемо усе
життя. Але зараз у цей момент фотографування свідомістю, залишається тиша,
трохи шумів вітру і запахи приміщення.
Тут в інші дні театральна студія і люди
радіють, потіють, рухаються, танцюють і теж розмовляють.
Такі зали і студії – це палімпсести з людей, де одна
фотографія, один образ чи символ замінюється наступним. Ми переписували собою
це приміщення 6 субот. Так само переписувалося всередині мене – ці люди, їхня
присутність, емоції або відсутність емоцій (чи таке можливо?).
Фото 2.
Зимове фото. Темно за вікном, падає сніг, сльози очищення.
Потім сміх, невпевнений, але вже із полегшенням. Потім трохи спокою. Сніг далі
падає і засвічується вуличним ліхтарем. У такий же спосіб могло би опадати
цвітом або листям. Кожної пори щось опадає. Щось зароджується, проростає,
рясніє і потім опадає. На все свій час. Ми в середині курсу, ми всередині себе,
трохи глибше. Зараз вип’ємо чаю, трохи поговоримо, а потім посидимо в тиші,
поки не настане час розійтися. Це гарний досвід, трохи сумний, бо його хочеться
втримати, сфотографувати найсильнішим розширенням, найчіткішим об’єктивом, а
виходить щось недосконале і живе. Щось незавершене і рухливе. Гарний урок для
мене і за це вдячний, бо між собою міняємося місцями: щойно був учителем, а
зараз став учнем.
Фото 3.
Перший набір. Група із 8 людей. Із сусідньої кімнати чути
запах чаю чи масали. Ароматичні палочки. Усі добігли, усі встигли. Сіли,
медитуємо і чутно як хтось захропів. Хвилею пробігає усмішка. Політала по тілу,
повідбивалася від стінок глечика-тіла і вилетіла у спокій. Хтось нарешті зумів
відпочити, сидячи у кріслі, відпустити втому, довіритися простору і людям. Наразі
несвідомо, наразі лише як наслідок перевтоми, але вже ближче, вже трохи краще.
Пишу тобі листа образами, фотографіями, враженнями, думками
і емоціями. Мої фотографії – відбитки у часі і просторі. Сезон нових вражень і
старих фотографій. Щойно ми завершили курс або почнемо скоро, чи вже посередині
процесу. Щось буде вдаватися, а щось не дуже. Будь із собою чесним – якщо щось
не «вистрілює», це не поразка і не програш. Ми не універсальні люди, не коробки
передач, не фотографії чи книги. Так склалося, що ми – живі люди, з яких
постійно злазить стара шкіра, міняються клітини і течуть різні рідини у пошуках
океану (ну або моря). Не варто сприймати цю мінливість і текучість як ознаку
безсенсовності. Подивися на цей процес як на розростання у просторі у безмежжя.
Відчуй свободу подиху, відчуй відкритість і довіру до себе. Ми живі, ми ходимо,
спимо, їмо, п’ємо, матюкаємося. Ми пукаємо і нам свербить. Ми кашляємо і з носа
іноді течуть соплі. А живіт булькає, течуть сльози недоречно. Іноді ми регочемо.
І ти теж, бо людина усе це може і вміє, і буде робити, доки жива.
Напиши собі листа, пиши частіше, пиши образами, символами,
картинками, текстом, враженнями, емоціями, слізьми і сміхом. Пиши собі листа,
відмічай свою присутність у цьому світі. Ми неповторні завдяки цій можливості –
бути присутніми, бути поруч, бути із кимось/чимось, дихаючи одним повітрям. Навіть
каміння дихає із нами.
Напиши листа і потім можеш надіслати мені, а я відпишу у
відповідь і можливо це переросте у маленьке дерево авокадо із кісточки. А можливо
не переросте, але хоча би одна маленька спроба не зашкодить.
Гарної тобі дороги. Нехай буде трохи легше, а іноді трохи
радісніше.
До зустрічі на горі.
