Ще один вододіл. Зранку прокинувся - вододіл. Чую як голова винирнула з-під води, визирнула в повітря, вдихнула і видихнула.
Бульбашками пройшов день і завтра теж певно бульбашками або потоками. Може й вогнем прогорить, піднімаючись догори, до неба теплом.
Мені вдалося написати листи. Зробити листи до дерев своєї пам'яті. Щойно вийде сонце мого майбутнього, напевно дерева почнуть живитися, розростатися і сповнюватися усіх сил, які можу назвати словами. І ще може трохи сил, які словами не назвеш.
Немає назв птахам, яких я бачив. Немає у птахів назви для мене, коли ми зустрічалися випадково.
Скільки дорогих мені людей не названо у цих листівках, у листах пам'яті. Скільки подій залишилося за кадром і фотошопом. Скільки джерел не змогли торкнутися сторінок і макету.
Я не маю достатньо слів, щоб виразити захват від тих речей, які бачив. Не знаю, що саме на мене чекає, але ось зараз у цю коротку мить, після якої частини мене вже не буде (лише бульбашки), тепло від спогадів розливається по усіх усюдах моєї душі. Чи серця? Десь у цій всій мінливій природі мені вдалося схопити водиці крапельку. І це досі тримає на ногах. Досі засинає зі мною. Мені навіть не треба сподіватися чи надіятися - воно вже тут і зараз зі мною. Бульбашки з відтінком вічності.
Гори, джерела, друзі. Таємні місцини і високі спуски. Катання на дупах по засніжених траверсах, лякання людей вночі у нічних переходах, крики дикунів поміж лісів, втеча від блискавок та потоків води. Чи можна це забути? Та ніколи. І ще тисячу разів бульбашки будуть нести про ці речі пам'ять, бо це справжнє, нерозривне із буттям, закорінене у голові і серці.
Піднімаючись до небес, скільки разів ти чув вітер? Мову дерев? Шелест трави? Гавкіт пса? Бензопиляння бензопилки? По яких звуках ти стрибав догори? З яких звуків було зроблено твій батут?
Найбільшою таємницею для мене стали люди, народжені у мандрівках. Вони як пташенята вилуплювалися із власних шкаралуп, кричали від радості або злості (скільки ще можна пертися в ці гори???), потіли і заспокоєно грілися біля вогнищ. Кожна така людина - як мала таємна книга, трохи щось приховане, щось відкрите, а більша частина - усе в сутінках. І коли прокидався зі світанком, дивився на зародження світла у далині, то відбитки прихованих змістів прокидалися, проспівувалися як священні гімни. Як дивно буде це звучати від скептика - у світлі світанку серця людей співають сакральним змістом життя. Співають як ніколи до того моменту, хіба коли ще народжувалися із мами.
Нехай дерево пам'яті росте. І листя буде побільше, бо кожне листя в результаті забере частку чогось від сонця, щось із собою у темінь над нами, куди усі бульбашки зрештою піднімаються.
До зустрічі.
Бульбашками пройшов день і завтра теж певно бульбашками або потоками. Може й вогнем прогорить, піднімаючись догори, до неба теплом.Мені вдалося написати листи. Зробити листи до дерев своєї пам'яті. Щойно вийде сонце мого майбутнього, напевно дерева почнуть живитися, розростатися і сповнюватися усіх сил, які можу назвати словами. І ще може трохи сил, які словами не назвеш.
Немає назв птахам, яких я бачив. Немає у птахів назви для мене, коли ми зустрічалися випадково.
Скільки дорогих мені людей не названо у цих листівках, у листах пам'яті. Скільки подій залишилося за кадром і фотошопом. Скільки джерел не змогли торкнутися сторінок і макету.
Я не маю достатньо слів, щоб виразити захват від тих речей, які бачив. Не знаю, що саме на мене чекає, але ось зараз у цю коротку мить, після якої частини мене вже не буде (лише бульбашки), тепло від спогадів розливається по усіх усюдах моєї душі. Чи серця? Десь у цій всій мінливій природі мені вдалося схопити водиці крапельку. І це досі тримає на ногах. Досі засинає зі мною. Мені навіть не треба сподіватися чи надіятися - воно вже тут і зараз зі мною. Бульбашки з відтінком вічності.
Гори, джерела, друзі. Таємні місцини і високі спуски. Катання на дупах по засніжених траверсах, лякання людей вночі у нічних переходах, крики дикунів поміж лісів, втеча від блискавок та потоків води. Чи можна це забути? Та ніколи. І ще тисячу разів бульбашки будуть нести про ці речі пам'ять, бо це справжнє, нерозривне із буттям, закорінене у голові і серці.Піднімаючись до небес, скільки разів ти чув вітер? Мову дерев? Шелест трави? Гавкіт пса? Бензопиляння бензопилки? По яких звуках ти стрибав догори? З яких звуків було зроблено твій батут?
Найбільшою таємницею для мене стали люди, народжені у мандрівках. Вони як пташенята вилуплювалися із власних шкаралуп, кричали від радості або злості (скільки ще можна пертися в ці гори???), потіли і заспокоєно грілися біля вогнищ. Кожна така людина - як мала таємна книга, трохи щось приховане, щось відкрите, а більша частина - усе в сутінках. І коли прокидався зі світанком, дивився на зародження світла у далині, то відбитки прихованих змістів прокидалися, проспівувалися як священні гімни. Як дивно буде це звучати від скептика - у світлі світанку серця людей співають сакральним змістом життя. Співають як ніколи до того моменту, хіба коли ще народжувалися із мами.
Нехай дерево пам'яті росте. І листя буде побільше, бо кожне листя в результаті забере частку чогось від сонця, щось із собою у темінь над нами, куди усі бульбашки зрештою піднімаються.
До зустрічі.
