іноді

Іноді болить. Зранку. Ввечері. На вихідних. У будні.

Буває, що роблю різні речі, а вони виглядають не зовсім звично. Іноді малюю, але не художник. Іноді пишу листи і отримую листи, хоча не прагну нічого отримати у відповідь. Мене з підозрою запитують – що ж ти хочеш від цієї людини? Можливо влади? Любові? Грошей?

Але що як нічого не хочу? І моя поведінка – це «іноді» незвично, не зазвичай. А ще те ж можна сказати про «поважати іншу людину», яка дихає і відчуває. «Бути відвертим із собою», коли хочеться збрехати і сказати – та все ок. Бо так зазвичай.

Зазвичай ми не дозволяємо собі сумувати, оплакувати минуле. «Бо так не нормально». «Усміхайся». «Життя прекрасне». Іноді я собі дозволяю і сумувати і оплакувати. І радіти, і усміхатися простим речам. Це ненормально, саме так – ненормально робити будь-що, бо завжди знайдеться «зазвичай», «нормальний», «так не годиться», «ганьба», «сором». Іноді це можна відпустити і стати собою – реготати недоречно, злитися на людей, ходити набурмосеним або голодним.

Чому ні? Якщо це роблю усвідомлено, то кожен із вчинків, думок та слів стають чимось дуже живим, стають самим життям із усіма дивними змінами і ненормальностями. Щойно моє серце плакало, а вже сміється. Щойно торкався кори дерева і вже за мить згадував як лазив на дерева. Стаю на одну гілку, потім на іншу і вже дорослим лізу догори. Це чудове відчуття. Це кілька почуттів одразу.

Іноді життя нас влаштовує. Не все було краще колись у минулому. І завтра не буде гірше, ніж сьогодні. Мої вуха відкриті, а очі бачать – сонце прокидається і потім засинає. Хіба є на цій землі людина, яка у дорослому віці хоча би раз не хотіла, щоб іноді сонце не піднімалося? І дуже багато таких, хто хотів би, щоб воно не засинало?

Я буваю щасливим. Не кожного дня, не кожної миті, але буваю щасливим частіше. І знаю, що теперішній щасливий я – найщасливіший із усіх попередніх. Все доволі просто – я живу. Інші «я» у минулому і розпалися на порох.

Іноді мені хочеться, щоб минуле було сильнішим, ніж пісок. Але частіше – ні.

Моя душа далі тече по світу, думки продовжують роїтися у голові, серце болить або вкривається радісними хвилями. Іноді чую себе дуже живим і з кожним днем сильніше.

Бути живим – чудо. Інших чудес можливо і не треба. Іноді.

одна щаслива людина

Жила була одна людина. Вона шукала щастя. І вона не була оригінальною у цьому пошуку. Поряд щастя шукали інші люди.

Одного разу їй сказали – метою життя може бути ще одна щаслива людина. Якщо вдається ощасливити когось, цього вже достатньо для зміни світу у кращу сторону.

Є одна людина, яку ми можемо ощасливити. Таку людину має кожен із нас. Це ми самі. Я можу ощасливити себе. Можу прийняти себе, полюбити, обійняти, пробачити, почути, послухати, нагодувати, напоїти, довести до ліжка і створити спокійний простір на кілька годин. Якщо вдається себе зранку підняти з ліжка трохи щасливішим – світ стає вже кращим.

  

Це – найважче. Історія із щастям для себе виявляється дуже важкою. Легко вірити у щастя для когось, окрім себе. Ми хочемо зробити когось щасливою людиною, іноді не питаючись на це дозволу. Доводимо до нещастя і горя, відчаю і розпачу, гніву, образи і самотності. А починалося все зі шляхетної амбіції – зробити ось цю конкретну людину щасливою! Радісною, усміхненою, реалізованою, сміливішою, енергійнішою, гарнішою, кольоровішою тощо. І найчастіше – без згоди цієї людини.

Легко піддатися спокусі «знання краще за цю особу, що їй потрібно насправді». І дуже важко полюбити себе, ощасливити себе. Що вже казати про можливі наслідки важкого катка «щастя», яким ми хочемо пройтися бо близьких і не дуже хочемо застосовувати до себе.

Ось чому важливо побачити цей каток перед собою, скерованого на себе. І збагнути – зовсім не обов'язково його запускати по собі. Тим паче, не обов'язково запускати цей каток по інших людях.

Бути живою людиною, що починає любити себе, ощасливлювати себе і радіти диханню. Нам достатньо цілком однієї щасливої людини в житті, а далі – це вже дійсно чудо.