понеділок, 29 серпня 2016 р.

What's your status

Питання: Хто ти? Для себе, для найближчого друга/подруги, з якою хочеш провести життя? Для сусідів? Для соціологів? Хто я? Підтримка чи перешкода, камінь чи мінливий потік? Той, кому хочеться розповісти все найприємніше чи лише про образи щодо невідповідності статусу? Доволі легко сховатися за статус як персону - ви звернулися не до відповідного персонажа. Підпис в іншому відділі. Мене тут немає і сподіваюся, коли відкрию очі, вас не буде поруч. 

Чи може статус і персона бути хорошою? Мабуть. Як варіант - допомога іншим людям. Одягнув персону супергероя і літаєш вночі, перехоплюючи злочини у злочинців. 


Чи можна порятувати від болю іншого? Можна сказати, що ви лікар і все не так погано. Або сказати, що ви викладач і намагатися замість приспати розум, його пробудити. Але набагато простіше за персоною ховатися, як за смс, за мовчанням, за безликістю буття десь у великій інформаційній мережі. Тільки від кого ховаєшся тоді? Від когось чи від себе? Від іншого, який набридає проявами, чи від тої порожнечі в собі, викликаною жорстоким відчуттям закинутості у цей світ. Світ, що неможливо зловити в руку, спогадами протікаючий через непевні пам'яті себе та інших.

Хоча легко збагнути роль персони як холоднокровної або страхітливої форми буття під час ритуалу ініціації - ви готові тоді завдати болю, щоб ініційований пізнав правду життя: щоб статися, слід померти частині природи всередині. Щоб стати учасником Великої Гри, слід віддати частину себе на вході. Немов квиток. Заплати ціну демонам у масках і завтра, можливо, побачиш правду про цих страшних монстрів.

Функція і якість персони визначаються контекстом. Вона може бути автентичною, неавтентичною, декорованою і простою (як шкіра обличчя), із дерева, каменю, фарби, землі, вогняних бліків. 
Персона може бути колекційним об`єктом. Не сумніваюся, що навіть в тих, хто має дві-три персони виникають проблеми із визначенням - добре.. а де моє обличчя? І зранку можна вибрати не ту персону, не той статус одягнути на себе. Оце вже біда. 

Колекції персон, ряд схованок, таємниць і порожнечі за ними. Одного разу виявиться, що за моїм обличчям нічого немає - що робити тоді? 



вівторок, 23 серпня 2016 р.

Репорт по медитації 2015-2016

Нарешті дозрів для підсумків за рік. Зроблю це не в стилі офіційного звіту, а радше як пост про враження від людей, методики і простору, який ми разом створювали. Спонтанний репорт про хороші речі.  

Місце. Насамперед хочу подякувати своєму другу і файному чоловіку – Ігорю Страмику, який дозволив нам займатися вже другий рік поспіль у своєму офісі-приміщенні. Те, що він отак дозволив приходити купі нових людей до себе в офіс, сидіти і займатися медитацією – це не просто подвиг, а великий, неоціненний подарунок нам всім. Моя вдячність йому зростає кожного дня. І це не просто слова, щоб потішити його, а факт. Ми мали стільці, ми мали простір, ми мали колонки для музики і лампи, які спалахували під час практики (ці лампи більше робили для пробудження свідомості, ніж мої інструкції). Не знаю, де ми будемо збиратися наступного року, але цей рік провели достойно.



Люди. Мені було приємно попрацювати із вами. Не знаю, наскільки вдалося вам пережити ті ж речі, які розвивалися в мені, але робота в групі – це дещо інше, ніж самостійна медитація. І цих моїх неповних 18 років особистих пошуків не дали такого вибуху, як два роки роботи із вами, мої сміливі друзі. Піддати себе експерименту, в незнайомому просторі, із незнайомими людьми, із незнайомим до кінця інструктором (ніхто ж не знає, що в мене робиться в голові) – це дуже сміливий крок. І те, що ви завершили курс свідчить про вас як про впертих людей, які цілеспрямовано шукають чогось більшого, ніж просто розваги. Хоч це і розвага також, екзотика, щось незвичне.. доки не почнеш займатися. Дякую (перепрошую за невпорядкованість) Саші Олинцю, Ігорчику Страмику, Галі Перверзевій, Марії Малярчук, Тоні Вишняковій, Володі Головатому (нам треба просто вдвох сходити нарешті на Лопату і вирішити справу із мандрівками), Павлові Корязі, Дані Ткачук, Галі Коваліско, Миколі Глібовичу, Остапу Калюжному, Дімі Марчуку, Таразу Кендзьору, Свя-то-сла-ву Співаку (тобі окремий респект, бо отак відмовитися від качалки заради медитацій – це взагалі крутяк) і багатьом іншим людям, які приходили на одне-два заняття. Вибачте, я усіх не пам’ятаю і якщо когось забув, то куплю шоколадку. Ми звісно не розмовляли багато про ваш досвід медитації, чого мені звісно дуже би хотілося і не тому, що хочу накопичити більше знання про досвіди, а тому, що з вами мені хотілося познайомитися більше. Це як у фільмі «Піаніст»: I wish I knew you better. Слова, які герой сказав своїй сестрі при останній зустрічі перед відправленням у концтабір. Адже наші зустрічі були для мене дійсно ліками.



Окрема подяка Марині, яка мене підтримувала весь цей час і давала купу корисних порад.

Методика. Вона працює і це найголовніше. Вона не працює в науковому розумінні, бо я не застосовував тестів, МРТ, вибірку, ізольований простір, піддослідних. Мені вже не потрібні результати, які я хочу запрезентувати академічній спільноті і написати ще кілька книг про це для вибраних читачів. Я це відпустив ще позаминулої зими. Виявилося, що життя цікавіше, а методика – це просто набір вправ, які допомагають трохи зняти біль, трохи відпочити, трохи зазирнути крізь каламуть душі на стан всередині, трохи краще спати, трохи більше дихати на повні груди і, звісно ж, бачити більше веселих феноменів. Усі ці вправи, які ми використовували нічого не варті без людей, які приходять і медитують. Вся методика не варта без моїх власних зусиль. Розуміння цього дуже сильно вплинуло на зміни, які відбулися за цей рік у сприйнятті усіх зусиль. Мені дійсно цікава не методика, а люди, які її застосовують. Якщо вдається хоча би трохи допомогти учасникам курсу, то це змінює світ, бо світ – це кожен із нас.


Я зі спокійним серцем відпускаю попередній наш рік занять. Сподіваюся, що вам сподобалося практикувати і за можливості ми продовжимо.

Із вдячністю та готовністю прийняти будь-яку критику та поради з боку учасників, Ігор.

P.S. Скринька для електронних листів: dharmadhatu.ua@gmail.com
Пишіть, чекатиму листів і завжди радий допомогти, чим зможу.  

понеділок, 22 серпня 2016 р.

будинки садити, дерева будувати

Мій кумир Карл Юнг колись вирішив кризу творчості, пригадавши як в дитинстві будував будинки із каміння та інших предметів. У моєму випадку це було би вирощування дерев, цілого саду, розпочинаючи від вазонків. Бачити як життя радісно проростає, прагне сонця, життя, енергії (давати і приймати) - це невелика амбіція. Спостерігати як росте свідомість і пропускає крізь себе весь внутрішній космос - це невелика амбіція, в масштабі усесвіту. Радіти успіхам тих, хто прагне росту - не складно. Як не складно побажати трохи спокою, радості і успіху на Шляху кожній живій істоті.

Нехай сьогодні завершиться побажанням миру усім. Виявляється, це легко.

суботу, 20 серпня 2016 р.

22

Привіт, Сергію. Тебе немає з нами вже 22 роки. За цей час вийшло багато гарних альбомів, було побудовано багато нових будинків і народилося ще більше людей. За цей час я став майже як ти - такий же 30-ти літній молодий і перспективний для життя.
це я

Минуло стільки років, а здається ніби вчора зранку дзвонили і сказали, що тебе немає. І ця пам`ять дає знати мені про мої 10 років, про 90-ті, про холодну потім осінь і ще багато років відчуття відсутності тебе. Тоді ти мене підштовхнув до нових горизонтів. За цей час я встиг зробити багато, багато не зробити, але вже не шкодую.
Хотів тобі подякувати за те, що ти вклав у мене і за те, що пробачив мені знищення колись кількох твоїх цінних марок в процесі наукового дослідження. Ти не повіриш, але це зробило більше для мого виховання, ніж крики і биття, якого не бракувало.
Знаю, що іноді ми з тобою і так балакаємо, і ти радиш мені багато різних речей, але мені стільки хочеться тобі розповісти.. І, знаєш, буде той час, коли ми нарешті поговоримо про все, наговоримося і ще встигнемо набриднути одне одному.
Привіт тобі від живих.



середу, 17 серпня 2016 р.

Dune

На хлібі, воді та приправах виростає тіло. 
На звуках і запахах - душа і плекається пам`ять. 
На книгах виростає дух і характер. 

"Дюна" - це одна із книг, на якій формувався мій дух. Не душа, не емоції, не почуттєва сфера, а дух - свідомість. Той ум, який не просто перебирає думки і сортує їх, попередньо сплутавши у хаос, а той ум, що заглядає вглиб, що інтуїтивно пронизує Мікрокосм, визираючи у закономірності Макрокосму. 
Той голос, що допомагає ставати на ноги, коли виплеканий камінь безсенсовності придавлює донизу, - це голос, що торкається тонких ліній епосу Герберта. Це він навчив мене не боятися, або відкриватися страху і використовувати його енергію для зростання у темряві. Це той голос підказує, коли гордо піднімати голову до неба і коли схиляти її перед горами. 

Це та книга, яка читалася під Стінга і його старі пісні. І звідти, з того прошарку минулого виринають слова "russians love their children too". Або "how fragile we are".
 
Мені точно бракує мудрості жити, мені бракує сил прийняти дароване долею, але ось цей період мого життя, ця частина духу - це те, що дає мені прості мудрості і буде давати далі: у снах, чи у випадково почутих словах людей навколо. 

Дякую потокам піску пустельної планети, що зародили життя мого духу. І нехай біль далі триває, але я бачу світло вдалині. Значить я є. 


вівторок, 16 серпня 2016 р.

Native spirit

Ідея рисунків на шкірі людини мені була цікавою ще у школі. Не просто малюнок фарбою, щоб можна було змити після уроків, а постійні. Пам'ятаю смуток із яким спостерігав зникнення рисунків кульковою ручкою - і ця текстура не є вічною. Напевно мені ніколи не вистачало картини світу, в якій виховували моє покоління. І спрага вічності досі мене штовхає у пошуку.
Десь там, де ілюзії розсіюються як ніч на світанку, чекає на мене спокій.
Татуювання з'явилися в житті невипадково і шкіра - теж дуже цікава площина для краси.

неділю, 14 серпня 2016 р.

vibrations

несподіване відчуття світу як потоку. щось тече повільніше (скло, камінь, земля), щось швидше (вода, вогонь, кров). усе суще дихає цим потоком, пронизується одне одним, проникає вглиб, не залишаючи шансів на самотність, ізольованість та загубленість. 

середу, 3 серпня 2016 р.

просто сидіти

Мені 32. Лише зараз розумію, наскільки правдивими словами є «просто сиди». В цих простих словах істини більше, ніж в усіх прочитаних мною книжок. Усі прочитані знаки на кістках дерев просочувалися крізь мою свідомість, немов вода крізь пісок. Я звинувачував книжки, авторів, світ, людей – окремих і загалом. Мене наповнювала нудота щодо буття, бо здавався цей стан єдино можливим. Він і зараз заповнює частини мого тіла і психіки. Саме так – екзистенційна нудота буття заповнює свідомість і надає нудотності силу вражати усе, що протікає разом із рікою часу у мені і крізь мене.
Тому втомився від книг. Втомився від філософії. Від буття, від світу, від робіння чогось (хоча, і це жахливо, робити не доводилося чогось важкого). Мене втомив буддизм в якийсь момент і я не міг відкрити книги чи слухати аудіозаписи. В цьому дуже важко зізнатися не комусь зовні, а собі самому.


І ось в 32 роки, починаю вчитися сидіти. Просто сидіти, дихати і сидіти, боліти окремими ділянками і сидіти, знуджуватися і сидіти, хотіти встати і піти (щось важливіше чекає на мене!) і продовжувати сидіти.
Можу із впевненістю і щирістю сказати, що навіть початки ще в школі практики медитації та інших речей, лише зараз починають дійсно проявлятися у часі. Бо саме тут і зараз, в цей важливий і такий рідкісний момент теперішнього я почав сидіти.


Світ обертається навколо ноги, яка затікає і за годину перетворюється із точки опору в точку опори.