спогад №1 (немов із іншого життя)
я розмовляю зі студентами на семінарі про наш травматичний спадок. тішуся як вони відкрито і по іншому думають, як довіряють і мають багато енергії та ініціативи. тішуся, бо бачу, що є зміни, яких чекав багато років свого свідомого життя - зміни покоління, яке не буде вже пам'ятати рабства і пострадянського спадку. це інші люди, молоді, дуже емоційні і здорові психічно. вони не розуміють фрази "не висовуйся - довше житимеш" або інші фрази на зразок "ініціатіва *бьот ініціатора". у мені щось зсовується, якась ледь помітна зміна у баченні, бо це не одна група студентів, а, по-суті цілі потоки молодих людей, які вже зайняті у багатьох сферах.
спогад №2 (вчорашній)
зустрівся із дуже хорошою подругою і ми нарешті вживу поговорили, пройшлися по Львову у часи війни. у нас війна тривала з 2014 року, навіть якщо хтось забув про це. ми розмовляємо про всякі різні штуки, про почуття провини, яке влазить в душу, коли і робиш багато, і на своєму місці чи місцях, але всеодно є оцей такий мерзкий відтінок емоцій - "провина", "сором". ми говоримо про баланс цієї штуки усередині - ми можемо балансувати, усвідомлювати і не заперечувати - так, нам соромно буває за "недовиконаність", але є також за що гордитися собою і людьми поруч, бо саме зараз у ці страшні часи ми поруч із найкращити людьми планети. навіть якщо у різних містах, в різних укриттях. хтось зі зброєю, хтось волонтерить, а хтось здійснює кібер-атаки. усі ми зараз найкращі люди на планеті - це наш час. у нашій розмові ми дійшли випадково до спогаду про мого батька і те, як я вийшов із пастки ненависті, злості і безсилля. потім я їхав додому, зупинився в укритті, прочитав новину про ЄС і Україну, що ми тепер будемо кандидатами і розплакався.
спогад №3 (багаторічної давності)
я сижу на кухні. вже кілька років кочую між домівкою, до якої не повернуся більше жити і домівкою, у якій знайшов прихисток на час втечі з дому. там моя мама готує їсти на кухні, заходить батько і починає говорити через неї, немов мене немає на кухні. говорити, що блудний син має повернутися додому, що я неправий і це гріх йти проти батька. говорити багато різних речей, у яких він не розбирається. і в цей момент у мені щось змінюється, щось зсувається. весь цей гнів, уся ненависть, яка мене їла і підтримувала сили жити багато років, немов випарувалася. я подивився йому в очі і сказав - "говори до мене, я тут". і далі розповів усе, що думаю про нього, про його розуміння християнської віри і догматів. він міг мене вбити - саме цього я багато років боявся і боялися мої мама і сестра. він міг вбити мене як вбивав багато років на війнах, які пройшов і звідки не повернувся (десь там його свідома, людська частина залишилася мабуть, можливо в афганістані, можливо у карабасі, а може у придністров'ї). уся ненависть випарувалася і пара ця дала мені сили пройти випробовування мого життя зі спокоєм у серці і холодом розуму. він вклонився мені, ляснув мене по щосі рукою ледь відчутно і вийшов. моя мама у цей час ридала біля плити.
спогад №4 (ще багаторічніший)
ми стоїми посеред ночі у коридорі. це чергове і непередбачуване "построєніє" нашої сімї перед батьком. виховна година із ножем у руці і погрозами, що ми неправильні і треба вести праведне життя. ми маємо його слухатися. у мене була злість, ненависть, але саме тут сталося щось ще - щось зсунулося у мені і я став перед ним на колінах, наставляючи шию. він злякався і протверезів. а в мені якась частинка водночас померла і водночас народилася.
Зараз у нас час війни і ті речі, які зі мною тривали багато років, бачу у своїх друзів, знайомих, приятелів, колег, студентів, чоловіків, жінок, дітей. це світ, який мені зрозумілий, бо війна до мене прийшла дуже і дуже рано. вона лише нещодавно вийшла з моїх снів. у мене було багато ненависті. я знаю відтінки безпорадної злості, палкого гніву, дикої люті, розїдаючої ненависті. усі ці відтінки довгий час мали одну рису - вони йшли всередину мене і їли мене. усі ці емоції - звичайна сторона кожної людини, це частина палітри наших внутрішніх кольорів, але чомусь так сталося, що нормальної, здорової форми вираження ніхто не навчав. тому ми маємо багато гніву, ненависті, образ, які знищують нас і наших рідних, бо боїмося бути поганими дітками, поганими дорослими, бути "псіхами" і щоб нас сприймали так. це теж частина травми - ось такий підхід до злості/гніву/ненависті, нашої колективної травми у всіх пострадянських людей, яких поколіннями привчали гасити у собі це все і природну потребу захистити себе, свої кордони, своїх рідних. не висовуйся зі своєю ненависті - будеш покараний і вбитий. будь хорошою радянською людинкою і терпи насилля із його насильником, чи навпаки.
те, що я бачу зараз - це щось інше, немов зсув у людях, які звикли десь там ненавидіти москалів, але слухати російський реп, прислухатися до "лібералів", симпатичних нам говорящіх голів, які "нєтвойнє", купувати російську продукцію, книги тощо. зрештою робити вигляд, що у нас немає війни з 2014 і взагалі росія не окупувала великі частини нашої землі (це ж не одноразово було чути - днр і лнр - то кримінал і наркомани, зачєм вони нам? або крим - може він нам і не дуже треба). це ж було. і це теж частина тої травми, з якою ми усі, народжені в радянський час або неподалік від нього, ходили так довго.
ненависть, яку ми почуваємо зараз - це нормальна реакція на ворога, насильника, який вирішив, що ми як шматок деревини будемо лежати і терпіти насилля. це нормальна природна потреба захистити себе і своїх рідних, бо прикладом своїм ми допомагаємо дітям і іншим побачити - ТАК ТЕЖ МОЖНА БУЛО. це чудово, коли злість, гнів, ненависть і навіть лють стають частиною нашого життя під час війни, бомбардування населених пунктів. як ми вже реалізуємо цей гнів - це питання інше, бо будь-які емоції вони потребують способу реалізації. чи ви гнівно повстанете проти ворога зі зброєю в руках, чи будете допомагати і волонтерити, чи будете своїм прикладом давати можливість відчути безпеку тими, кого розносить страх і паніка. це здорові форми емоційності, яка знайде вираження і піде далі. зараз час саме для цього і маю велику підставну надію, що нарешті у такий болючий спосіб наш народ позбудеться комплексу жертви, одужає від травми минулого і для наступних поколінь буде шанс жити інакше. навіть якщо це буде тік-ток, смузі, спінери, попапи, чи яку там штуку придумають у майбутньому.
бережіть себе і своїх рідних. перепрошую, що такий довгий текст вийшов - але світ дуже змінився, то вже так склалося.
