Час у вічності

Тексти, які до мене приходять – це сув’язь мрій, сновидінь, відчуттів, почуттів і думок. Далеко всередину душі занурені сновидіння, черпаючи сили із ріки буття. Трохи вище будують свої замки відчуття і почуття. Нарешті мрії скеровують ріст цієї живої істоти вище до зірок, до сонця чи до будь-якого світила.

Мій текст може рости доволі довго, чіпляючи по дорозі щось незрозуміле або надаючи вже зрозумілому інших значень. Ось і зараз він дозрівав, потім проростав і нарешті з’явився крізь сновидіння. Мені приснилося речення:

Життя – це мандрівка часу у вічності, де паливом є тіло, шкіра, волосся, нігті.

Цінність мого життя доволі дивна – вона є і її ніби немає. Час протікає крізь мене, тече мною і колись не стане того, хто цей час засвідчує, а також присутність у часі інших таких же мандрівників. Ті, кого я любив, кого люблю. Ті, з ким шляхи розійшлися і з ким зійшлися. Стає доволі складно побачити у мандрівці випадкові витрати сил – усе немов знаходить своє місце. І це все дивним чином співпало із моральним актом всередині мене – відкриття щедрості прощення. Не як теорію, цінність поза життям, а факт всередині серця – у психіці, де як в океані бурлять ненароджені ідеї.

Що ж то за щедрість така? Це коли переживається необхідність, так, саме не-обхід-ність відкритості до світу, але насамперед до себе. Важко бути щедрим на прощення себе/собі, особливо за тренованості до іншої моделі – бути винним у всьому. Коли виховується саме така модель поведінки щодо себе, то важко повірити у ймовірність чогось іншого.

І ось мені 35 років. Три дні тому в обідню пору, споглядаючи як рухаються в мені голодні емоції, збагнув усім своїм єством – слід собі пробачати частіше. Щойно це відбулося всередині мене, почалися зміни щодо інших людей – просто їхні відтінки почали мінятися всередині. І стало трохи більше любові. Спокій наповнив серце. Моє тіло, розум і душа – це космічний корабель часу, який летить у вічності, тягнучись до світла. І поруч або неподалік зі мною летять інші люди. І навіть ти, хто читає цей текст.

Дякую.

Про тривогу

«Все пропало. Нічого не буде у майбутньому. Усі зусилля марні. Щось має статися – зараз! Щось стається погане десь поруч! ВЖЕ! ВСЕ ПОГАНО!!!»

Вага усього всесвіту лягає на груди і дихати немає чим, думати не вдається, слова розлітаються або забуваються. Немов невидима істота чіпляється до спини, щоб випробовувати знову і знову мою стійкість.

Десь так виглядають періодичні стани моєї психіки. Думаю, що не лише моя історія пов’язана із ними, в когось вони сильніші, а іншим щастить ще більше – вони лише іноді торкаються схожих переживань.

Раніше, коли переживав ці стани тривожності, екзистенційної закинутості у цей світ, то зосереджувався на собі – не тому, що не здогадувався про інших, а через значну інтенсивність переживань. Це неможливо описати повністю у словах, неможливо схопити думками, а ще важко взагалі зберігати хоч якусь функціональність. Так, саме функціональність, коли треба ходити на роботу, виконувати купу обов’язків і не забувати їсти. Важко прокидатися, підніматися з ліжка, дихати новим днем, бути ввічливим.

Однак, мені пощастило висидіти неодноразово ці стани у практиці медитації. Тіло труситься, нервується, психіка витончується і тремтить усе єство – це те, що проходять усі практики, які наважуються зустрітися із цими переживаннями. Але це ще не все. Недостатньо лише техніки зосередженості, здатності багато сидіти. Значно важливішою є здатність у собі побачити звичайну живу людину, яка потребує допомоги, яка заслуговує на підтримку і любов; побачити у собі дихаючу істоту, яка потребує співчуття у світі, де стільки людей перебувають у схожих станах.

Найважливішим для мене стало відкриття не медитації, а факту присутності у світі стількох людей, котрі переживають цей світ у схожий до мого спосіб. Нам буває боляче. Ми усі потребуємо допомоги. Ми можемо попросити про неї. Ми ніколи не самі – навіть у найтемніші дні, ночі, вечори, ранки тощо. Якщо скоротити усю сутність медитації щодо цих важких станів, то вона допомогла мені почути серцебиття і присутність живих істот, чиї життя теж наповнені болем і наше переплетення як факт. І ми дійсно заслуговуємо на любов та повагу, насамперед до себе. Бережіть себе і не бійтеся бути слабкими – хвиля життя завжди зміниться.