Про тривогу

«Все пропало. Нічого не буде у майбутньому. Усі зусилля марні. Щось має статися – зараз! Щось стається погане десь поруч! ВЖЕ! ВСЕ ПОГАНО!!!»

Вага усього всесвіту лягає на груди і дихати немає чим, думати не вдається, слова розлітаються або забуваються. Немов невидима істота чіпляється до спини, щоб випробовувати знову і знову мою стійкість.

Десь так виглядають періодичні стани моєї психіки. Думаю, що не лише моя історія пов’язана із ними, в когось вони сильніші, а іншим щастить ще більше – вони лише іноді торкаються схожих переживань.

Раніше, коли переживав ці стани тривожності, екзистенційної закинутості у цей світ, то зосереджувався на собі – не тому, що не здогадувався про інших, а через значну інтенсивність переживань. Це неможливо описати повністю у словах, неможливо схопити думками, а ще важко взагалі зберігати хоч якусь функціональність. Так, саме функціональність, коли треба ходити на роботу, виконувати купу обов’язків і не забувати їсти. Важко прокидатися, підніматися з ліжка, дихати новим днем, бути ввічливим.

Однак, мені пощастило висидіти неодноразово ці стани у практиці медитації. Тіло труситься, нервується, психіка витончується і тремтить усе єство – це те, що проходять усі практики, які наважуються зустрітися із цими переживаннями. Але це ще не все. Недостатньо лише техніки зосередженості, здатності багато сидіти. Значно важливішою є здатність у собі побачити звичайну живу людину, яка потребує допомоги, яка заслуговує на підтримку і любов; побачити у собі дихаючу істоту, яка потребує співчуття у світі, де стільки людей перебувають у схожих станах.

Найважливішим для мене стало відкриття не медитації, а факту присутності у світі стількох людей, котрі переживають цей світ у схожий до мого спосіб. Нам буває боляче. Ми усі потребуємо допомоги. Ми можемо попросити про неї. Ми ніколи не самі – навіть у найтемніші дні, ночі, вечори, ранки тощо. Якщо скоротити усю сутність медитації щодо цих важких станів, то вона допомогла мені почути серцебиття і присутність живих істот, чиї життя теж наповнені болем і наше переплетення як факт. І ми дійсно заслуговуємо на любов та повагу, насамперед до себе. Бережіть себе і не бійтеся бути слабкими – хвиля життя завжди зміниться.