ніч

коли дивлюся в око, що рисую кожного разу на початку картини, відчуваю як ніч заповнює душу.
відчуваю як ніч вже заповнила душу і лише моя думка наздоганяє цей факт. свідомість лише каже: ніч настала, око проковтнуло нас. мене і мою свідомість.
в якийсь момент після занурення всередину, вглиб того ока ночі, яке є нічим іншим як глибиною душі, емоції стають зовсім іншими. це немов ледьвідчутне тремтіння повітря у печері, і за цим тремтінням можна здогадатися, що десь вище є ще дихаючі легені та спляча свідомість світла. мої емоції стають настільки тонкими, немов життя майже обірване зависає уривками над океаном ночі.

у цю мить я живу у світі ганібала та грехема. це світ ластморда та бексінскі. це також мій світ, де ніч панує повністю, занурюючи головою усіх закатованих пошукачів істини та правди. немає тут правди, бо ніколи не було брехні. немає тут добра, бо зла не було, воно ще не народилося і змій підводний лише клітина у пітьмі, клітина життя, що вибухнути не встигло.

у цій ночі душа моя відпочиває. тут немає шкрябання стінок черепу страхітливими емоціями зовнішнього світу, де кров жертовна проливається вже відкрито, а натовп нехотячи скидає маски пристойності та здорового глузду.
ціна здорового глузду в цей час земного граду - 0.
там, де в нулі моєму починається ніч, в нулі натовпу зароджується день. новий день загодованого чудовиська, яке спокійно споглядає зусилля випадкових персонажів щодо нової порції плоті та крові.
ганібал мені симпатичний. грехем мені симпатичний. їхня битва прадавня. георгій та змій. змій та георгій. змій, що зашіптує, шукає шляхи стання людиною, чуттєвості шкіри та тонкості емоцій, лише у йому доступний спосіб - поїдання улюблених. георгій, який гордо вривається у ворота підземного царства і там, вбиваючи змія, тріумфує.
але є ще одна історія про георгія, який стає змієм, бо звідки ще взятися змієві, драконові, як не із плоті та душі переможця?
світ, в якому триває війна ганібала та грехема - це мій світ, який справжніший. це дотики ночі, це відсутність певності та твердої матерії під ногами. це відсутність певності у афектиному батуті, який викидає при світлі дня до людей гнівом, любовю, радістю, злістю.


коли чутно мені подих ледь-живого нічного мене, то змій зовсім близько. душа моя прослизує крізь батут емоцій, не стрибаючи, а поглинаючись. і ще зовсім трохи, лише один крок.
до чого?