(10 грудня 1957 року)
Отримуючи відзнаку, якою ваша вільна Академія щедро
нагородила мене, відчув величезну вдячність, тим паче усвідомлюючи – наскільки
ця відзнака переважає мої скромні особисті заслуги. Будь-яка людина, особливо
артист, прагне визнання. І я також. Але я не міг не порівняти ваше рішення щодо
мене і власне сприйняття себе самого.
Чоловік майже молодий, багатий лише своїми сумнівами і
недосконалою, незавершеною творчістю, який звик до життя насамоті або в
усамітнені дружби, чи не відчуватиме він паніки потрапивши із стану
самозануреності у центр сліпучого світла? Із яким відчуттям він прийме почесть
в той час, коли інші письменники Європи, насправді визначні, засуджені на
невідомість; в той самий час, коли його батьківщина переживає нескінченні
злидні?
Я пережив шок і внутрішнє сум’яття. Прагнучи відновити
спокій, я був змушений узгодити себе із щедрим дарунком долі. І оскільки мені
важко зіставити себе із цим дарунком лише за рахунок власних заслуг, не
залишалося нічого, окрім як звернутися до того, що підтримувало мене за різних
обставин: ідея щодо власної творчості і ролі письменника. Дозвольте тепер мені,
сповненому вдячності і дружності,
якнайпростіше пояснити цю ідею.
Для себе вирішив, що не можу жити без творчості. Однак
ніколи не ставив її понад усе. Радше, творчість потрібна мені, щоб не втрачати
зв’язку із близькими людьми і це дає мені можливість жити нарівні із ними. Моя
творчість – це засіб зворушення багатьох людей, шляхом пропонування їм
особливої картини повсякденних радостей та страждань. Це зобов’язує митця
«триматися купи»; це піддає його дії найпростіших і найуніверсальніших істин.
Часто митець, який обирає свій неповторний шлях творця, усвідомлює, що його
творчість, його неповторність неможливі без визнання єдності, нерозривності із
іншими людьми. Митець загартовує себе в постійній взаємодії із іншими,
перебуваючи між красою, без якої не може існувати, та суспільством, з якого не
може вирватися. Ось чому справжні митці нічим не погорджують: вони
зобов’язані розуміти, а не осуджувати. І якщо вони будуть поставлені
перед вибором сторони світу, то обирають сторону суспільства, де, згідно із
Ніцше, панує не доля, але творець, і немає значення, чи це робітник, чи
інтелектуал.
Саме тому роль письменника не вільна від труднощів
обов’язку. За визначенням він не може стати слугою тих, хто робить історію, а
залишається слугою тих, хто від неї страждає. В іншому випадку, він залишиться
самотнім і відлученим від власної творчості. Жодна армія тиранії із мільйонами
солдатів не звільнить його від цього відлучення, тим паче якщо він приєднається
до них. Однак мовчання невідомого в’язня, приреченого на приниження на іншому
кінці світу, достатньо, щоб звільнити письменника із його вигнання, хоча би в
ті миті, коли він, перебуваючи у свободі, пам’ятає про мовчання невідомого і
озвучує його за допомогою мистецтва.
Серед нас немає достатньо великої людини для такого
завдання. Але за усіх обставин життя, у забутті або у тимчасовій славі,
страждаючий у кайданах тиранії або у свободі самовираження, письменник може
виграти серце живого суспільства, яке виправдає його існування за умови, що він
візьме на себе два визначних для власної творчості завдання: служіння істині та
служіння свободі. Оскільки завдання письменника – єднання найбільшої кількості
людей, – його мистецтво не може йти на компроміси із брехнею і рабством, які
повсюдно плодять самотність. Якою б наша особиста слабкість не була,
благородство нашого мистецтва завжди коріниться у двох надважких зобов’язаннях:
не брехати про те, що знаєш і чинити спротив гніту.
Понад двадцять років божевільної історії, безнадійно
загублений у конвульсіях часу як інші люди з моєї генерації, я підтримував себе
лише однією річчю: прихованим відчуттям, що писати сьогодні – це честь,
оскільки ця діяльність пов’язана із обов’язком і не лише обов’язком писати. У
стосунку до мене, це було зобов’язання розділити разом з усіма іншими
учасниками історії спільні злидні та надію. Ці люди, які народилися на початку
Першої світової війни, яким було двадцять, коли до влади прийшов Гітлер і
розпочалися перші революційні процеси; які зазнали освіти на Іспанській
громадянській війні, на Другій світовій війні, у світі концентраційних таборів,
у Європі катувань та в’язниць. А сьогодні ці ж люди мусять виховувати своїх
синів і творити у світі, що перебуває під загрозою ядерного знищення. Ніхто,
гадаю, не має права вимагати від них перетворення на оптимістів. І навіть
переконаний, що ми повинні збагнути – не припиняючи боротьби – помилку тих, хто
піддавшись розпачу, залишаючи за собою право на безчестя, пірнув у нігілізм
ери. Але фактично, більшість із нас, у моїй країні та в Європі, відмовилися від
нігілізму і робить спроби пошуку нової легітимності життя. Вони змушені були
загартувати себе мистецтвом життя у часи катастроф, щоб народитися вдруге і
боротися із інстинктом смерті, що функціонує в нашій історії.
Кожна генерація, безсумнівно, відчуває поклик реформувати
світ. Моя ж знає, що не зможе реформувати, але її завдання можливо навіть
більше. Воно полягає у тому, щоб вберегти світ від саморуйнування. Успадкувавши
зіпсовану історію, в якій змішалися невдалі революції, безумна технологія,
мертві боги і зношені ідеології, де правителі можуть лише знищувати, але не
здатні переконати, де інтелект принизився до прислужування ненависті та
пригніченню, ця генерація, засновуючись на власній негації, змушена відновити в
собі і навколо себе те, що визначає велич життя і смерті. У світі, якому
загрожує знищення, в якому великі інквізитори погрожують створенням вічного
царства смерті, зрозумілим є, всупереч руху годинникової стрілки, прагнення відновити
мир поміж народів, заснований не на рабстві, помирити працю і культуру, і
побудувати із усім людством Ковчег Згоди. Звісно, немає впевненості, що ця
генерація буде здатна колись завершити місію, але людина цієї генерації робить
у світі подвійний подвиг істини і свободи, і, якщо це буде необхідним, знає як
померти заради цього без ненависті. За будь-яких обставин, вона заслуговує
привітності та підтримки, особливо там, де вона жертвує собою. Саме цій
генерації хочу передати усі почесті, які ви подарували мені сьогодні.
Водночас, окресливши благородство письменницького ремесла, я
повинен розмістити його у належному місці. У нього немає жодних винагород, лише
ті, які ділить зі своїми товаришами у боротьбі: вразливими, але впертими,
несправедливими, але пристрасними до справедливості, котрі творять без сорому
чи погорди відкрито для усіх; котрі перебувають поміж печаллю та красою, і
покликані вимальовувати творіння із власної дихотомічної екзистенції в процесі
руйнівного руху історії. Хто може очікувати від нього остаточних рішень і
високої моралі? Істина – таємнича, невловима, її слід постійно завойовувати.
Свобода небезпечна, з нею і жити важко, і, водночас, це захоплюючий досвід. Ми
повинні прямувати до цих двох цілей, крізь біль, але рішуче, враховуючи усі
помилки впродовж шляху. Який же письменник свідомо насмілиться зробити себе
проповідником доброчесності? Щодо себе, то я не належу до цього типу. Я ніколи
не міг відмовитися від світла, радості буття, від свободи, в якій виріс. Однак
ця ностальгія пояснює більшість із моїх помилок і мою провину, вона,
безсумнівно, допомогла мені краще збагнути моє ремесло. Вона допомагає мені без
зайвих запитань підтримувати усіх людей без права голосу, які стійко витримують
життєві випробування завдяки спогадам про щастя.
Отже, визначивши себе, свої обмеження і борги, згідно зі
своєю складною вірою, мені легше у підсумку прокоментувати вам ту повагу, якою
ви мене відзначили; легше також сказати, наскільки мені легше прийняти тепер
нагороду як пошанування усім тим, хто не має жодних привілеїв, а навпаки – знає
лише злидні та переслідування. Мені залишається лише подякувати вам із глибини
свого серця і на знак моєї вдячності вам, поклястися у вірності, яку кожен
митець повторює щоденно про себе, всередині себе.
Немає коментарів:
Дописати коментар