Вмикай:
Всередині мене сидить суддя. Він каже: ти робиш це погано, тому не роби взагалі. Він каже: поводься
як усі, бо це запорука щастя. Він каже: у тебе нічого завтра не вийде, лягай і
помри. Не вставай з ліжка взагалі. Продай нирку, щоб хоч якось виправдати своє
існування, але й нирка у тебе що ліва, що права – сміття.
Цей суддя дуже любить
творчу сторону мене. Він дивиться на рисунки, малюнки, спроби, ескізи,
ілюстрації, картинки, ліпнину і штампи поглядом страшенно снобістського
критика. Усе, чого торкається увага судді, перетворюється на порох або перегній.
Не знаю, з котрої години і року він оселився у моїй свідомості, зробивши собі
там кабінет.
Мабуть у тебе теж
такий суддя сидить? Що він тобі каже? Ти не так їси, ходиш, одягаєшся? Думаєш,
читаєш, взаємодієш? Дихаєш, напружуєш живіт, вирівнюєш спину? Не так дивишся на
дощ, сонце, траву і дерева? Усі рейтинги своїх можливостей на нулях? А потім
вже, коли критика проходить і усі мрії зруйновано, суддя приходить із блаженною
усмішкою покровителя і каже – я ж казав? Хіба не бажав я тобі добра? Щастя? Хіба
не хотів я зробити тебе ЩАСЛИВИМ? Чого ти опираєшся? Хіба не цього хочуть усі
люди – бути щасливими згідно із готовим рецептом?
І для себе я знайшов
спосіб співпраці із цим суддею. Я кажу йому – пішов на хрін. Серйозно, щойно
він починає мені зудіти десь у голові, так і кажу. Іноді додаю купу матюків і
приймаю себе таким, яким є. Це доволі веселий акт – прийняти себе самого перед
обличчям цього судді. Я такий, який є. Кожного ранку прокидаюся, іноді буває
важче, іноді буває легше. Важче ввечері, коли загалом втомлений. Тоді суддя
піднімає голову знову – ти нічого не вартий, хіба не казав? Це дійсно важке
випробування – вечірня розмова із суддею. Бо він дійсно каже правду – світ складний,
навичок не вистачає, люди люблять бути мудаками, навіть улюблений кіт ігнорує.
Хіба суддя не правий?
Він правий доти, доки
ми не даємо собі можливості бути щасливими просто так, без рецепту, без
вказівок, без інструкцій та соціальних штампів. Ось мій перелік причин для
щастя і радості кожного дня чи вечора: вдих і видих, одноокий кіт, мама,
сестра, дім, дерево за вікном, гори, музика, усі можливі знаряддя для рисунку,
трохи води і їжі, велосипед, усмішки дітей, спів пташок і крики білок, дощ, злива,
запахи скошеної трави, книги, запахи книг, світлі люди, можливість ходити на
своїх ногах, користуватися руками, торкатися асфальту і кори, пес-який-облизує-мені-щоки,
уявні друзі, реальні друзі, мертві друзі, рожевий єдинорог, Більбо і Фродо,
фрукти, ось ця дурнувата шишка або пеньок, без якого не можу піти додому,
акварельки, ось цей скетчбук із чорними листами, листівка з Києва, листочок із
теплими словами, картопляне пюре, сіль землі, звуки скрипу Ігдрасіла, внутрішні
дракони, гумор, холодна вода, ковдра. Це лише сьогодні. Це лише один день і
один вечір. Коли хочеться впасти і не вставати, бо кістки і серце говорять
відлунням внутрішнього судді, згадую ці речі і мені стає легше, достатньо
легше, щоб завтра знову піднятися і кинути виклик небесам.
Мої улюблені гасла
останніх півроку – «дай си спокій» і «пора працювати, лінива дупо». Це улюблені
гасла, які дають сил. І повір, я знаю, що таке божественний рівень
прокрастинації, ліні, зневіри і розпачу. Знаю, що таке, коли руки опускаються,
а голову гне донизу тягар спогадів і думок. Знаю, що таке відчувати себе
гімном. Але навіть гімно має значення. Усі квіточки і дерева, і картопелька
потребують цих добрив. Все, що росте у мені чи у тобі, потребує добрив,
потребує минулих поразок і суддівських зауважень. Кидай виклик у небеса, бо без
цього виклику, без цього звичайного людського акту свободи всередині себе,
життя буде лише копією. Кидай виклик у небеса своїми речами – речами щастя і
радості, стріляй у хмари і грози ракетами із кошенятами та словами без
значення. Завтра зранку буде нова історія, яку колись розповіси.
Немає коментарів:
Дописати коментар