про поліклініку, колообіг життя, людські історії

Ми маємо часті зустрічі із поліклінікою. Я і поліклініка кожного ранку бачимося на її території. Звісно це не з будівлею в мене справи, але сама локація - вона як живий великий кит чи кита, в яку кожного дня заходять люди зі своїми історіями, залишають частину себе у стінках і перегородках, вухах та шкірі. 

Якщо бути уважним і вслухатися, то можна почути історії короткі, довгі, фрагментарні, а ще - філософські. Кожна розмова в чомусь філософська, а ті, що розповідаються у місці, пов'язаному із неприємними епізодами життя - ще й екзистенційні. 

(Боги ходять до поліклініки? Ходили?)

Щойно матір понесла малу дівчинку на руках. Мала плакала після здачі крові на аналізи. Згадую мить, коли це відбувалося зі мною. І запах цей - такий характерний запах спогадів про "спирт, сльози, біль, маму, втіху, солодке". Моя історія переплелася з їхньою, яка відбувається зараз. В мене засвербів безіменний палець на лівій руці - він теж пригадав. 

(От колись діти були сильнішими.. не то шо січас..)

Одразу на наступному поверсі пробігають два пацана - біжать кудись по коридору, їх ніхто не зупиняє, регочуть і вносять трохи життєвості у це царство черг. 

Трохи далі - черги на флюорографію, черги до невропатолога, черги до кардіолога, черги до терапевта. А внизу - черги до довідкової, до попереднього запису, до "миттєвого запису". 

Хтось скаже, що це дуже песимістичне місце - поліклініка, немов велика хвора кита, в шлунку якої оселилися паразити. Хтось скаже, що тут люди "мучаться". А мені видається, що це радше місце очищення - сюди приносять найсокровенніше - власний біль, тривогу, невпевненість, хвороби. Не сумніваюся, що десь на одній із цих лавок було знайомство двох людей, яке переросло у спільне щастя - адже болячки їх об'єднали. І вони завжди мають про що поговорити вечорами, переглядаючи нову статтю або допис на форумі, де "диванні експерти" радять рецепти із подорожника. Або вони збирають медичні енциклопедії різних епох і вкладають туди діагнози різних спеціалістів. 

Наступної миті сиджу на вулиці, на лавці. За спиною в кущах порожні пляшки з-під горілки. Слава. Будинок поліклініки - справжній пізній радянський ампір. Тут ще відчувається настрій епохи, в якій людина мала три різні людини всередині себе - одна публічна, інша внутрішня, третя - налякана. Триєдиність радянської людини. Трирозділеність радянської істоти. 

Неподалік бабця продає зелень - помідори, салату і ще щось - щось таке натуральне, "з городу". Поруч із нею проходить жіночка, яка веде старшу жіночку, ймовірно свою маму, яка вже нагадує дитинку, до лікаря/в гості/в чергу. Старша жіночка усміхається, молодша жіночка терпляче йде поруч, тримаючи за руку. Вони мовчать і якось так по-літньому йдуть до входу у киту. 

Тут тепло, сонячно і вирує життя. Воно своєрідне, має багато голосів, смаків, відтінків. Тут - зменшена копія великого суспільства. Хтось - негідник, який йде поза чергою, а хтось - маленький епізодичний герой, який допомагає ще комусь, окрім себе. 

Тут можна почути про найінтимніші речі, історії про любов, а ще про Садового-сміття-сина Порошенка. Думаю, антропологам у нашій поліклініці не було би нудно - тут такі практики відбуваються, що жодна книга не зможе ніколи їх вмістити. Ціла епоха історій, казок, легенд і гіркої правди. 

І солодкої брехні. Або ще - пісної напівправди.