замість підсумків цього навчального року

Майже 14 років я викладаю безперервно. Ще кілька місяців не вистачило, щоби зі спокійною душею побачити у трудовій книзі 14 повних років. Однак так склалися обставини, що наступний рік вперше за усі 13 мушу відмовитися від цього. Треба дописати докторську, оформити книгу, доповнити список статтями, можливо довести до ладу підручник із медитації. 

Дуже дивний цей рік видався. Війна, завершення епохи ковіду, втрата кількох близьких людей. Але я хотів розповісти не зовсім про це.. Мабуть у свої майже 40 років я перейшов невидиму межу, де значення спогадів і надрукованих фотографій зростає із кожним вдихом. Хочу поділитися із вами фотографіями, які надруковані або ще надрукую і вони будуть у мене на стіні. Це спільні відбитки мене із близькими, важливими людьми. Я не знаю, що буде за рік і як повернуся до викладання, яким я буду за рік, але ось тут можна побачити щось дуже інтимне: 

1) це мої філософи фантастики. Ми створили тимчасовий простір довіри, але довіра і подальші інсайти лише чекають свого часу. Запам'ятайте цих людей - вони змінять світ. 

2) це перший рочок культурологів у ЛНУ. Так багато енергії, світла і надії. Нам вдалося трохи підхопити оцю всю енергію, виразити її у словах, наділити тілесністю. Разом ми зробили щось схоже до скетчу нової епістемології, але у що продовжиться історія - покаже лише час. Вірю у людей на фотці. 

3) це Оля. Вона була у Львові, хоча вже кілька років радше у Лондоні. Вона повірила у мене колись, як я вірю зараз у своїх студентів і студенток. Якби не вона, то Ігор Колесник, швидш за все, зараз був би десь зовсім у іншій сфері. 

4) то 3 курс культурологів в УКУ - мені виглядають як невеликий реактор ядерної енергії холодного синтезу, бо не потребують особливого простору і складних умов. Ми спробували велику кількість гіпотез, вклалися енергією на повну, але найважливіше для мене - слухали. Я слухав, сміявся, говорив і знову сміявся. Часом було незвично, страшно, сумно. Мені було сумно завершувати курс. Там ще збоку зліва Богдан - то такий чулувік, який невідомо звідки бере ту свою енергію. 

5) Іра, я, пані Зоряна 6) Катруся 7) Марічка

Спільними зусиллями люди на цих фотографіях дійшли до кінця року, притримавши віру у власні сили, витримавши внутрішні і зовнішні шторми. Шкодую, що не робив усі ці роки фотографії зі своїми студентами і студентками, бо то величезна книга історій. Ще один із побічних ефектів викладання - я пам'ятаю багато людей, вони живуть у моїй голові і часом у серці. Що із цим робити наразі не знаю, може вже запізно щось змінювати? 

8) це Оленка і я. Ми разом уже 3 роки. Це доволі багато як для двох людей, які з ковіду перейшли до війни. Вийшов ковідно-воєнний роман. Гумор рятує. Завдяки їй я переглянув "Секс і місто", "Відчайдушні домогосподарки" і почав слухати Тейлор Свіфт/Майлі Сайруз. 

Фотографій більше. Дарунків більше. Людей набагато більше. Так вже склалося, що ці роки забрали багатьох близьких і привели нових близьких людей. Що із цим робити? Коли буде час і можливість осмислити зміни? Що буде завтра? За рік? 

Хочу собі і вам побажати одного - не забувайте дихати. Якщо достатньо довго це робити, то найстрашніший біль перетворюється, а втрата поволі згасає. Якщо достатньо довго це робити, ми стаємо трохи мудрішими, хоча в процесі робимо якісь смішні дурниці. 

Дякую за можливість це написати своїм живим і вже покійним друзям із ЗСУ. Мені вас дуже бракує.