Під час навчання на філософському, наша група мала пари на хімічному. Тоді загальний курс хімії нам читав дуже харизматичний викладач, дуже хімік, такий типовий науковець із лабораторії: розгублений погляд, волосся дибки, ніби в іншій паралельній реальності.
Пам'ятаючи, що мій покійний дядько колись вчився в аспірантурі на цьому факультеті, я підійшов якось до цього старшого викладача (прикинув, що мабуть він десь застав хронологічно) і спитався про дядька, шось типу "чи пам'ятаєте колись на кафедрі у вас працював К.С." Викладач, який за весь курс ніколи не був сумним, раптом зсунувся, заговорив набагато тихіше і сказав: "Так, це був дуже світлий, добрий чоловік, але він помер, давно вже помер". Так я дізнався, що немає значення, скільки статусів, документів, звань, дипломів ти маєш, люди пам'ятають твоє світло, доброту і здатність проявляти любов. Це був дуже потрібний урок, бо на місці покійного дядька на той час була величезна пустка.
Кілька днів тому не стало Роми. Він був дуже світлим чудіком. Я усіх студентів тихо називаю чудіками, бо кожен і кожна із них потенційно несуть маленьке чудо у собі, щось із цього та й відкриється, а щось просто чекає свого часу. Рома був дуже світлим, добрим, довірливим до людей, дещо розгубленим і часом знудженим чудіком, який ніс багато любові у цей світ. Не знаю особисто його батьків і його сім'ю, але ця любов - їхнє продовження, це великий дарунок усім тим, хто мав нагоду познайомитися із Романом. Велика їм дяка.
Ми познайомилися в університеті, були у Словаччині, жартували багато, ділилися якимись побутовими історіями, грали у баскетбол (і я програвав, бо не встигав бігати за ним), а перед загибеллю за кілька днів зустрілися біля парку. Він як завжди щось усміхався, а я розповів про хіп-хопера, який носить на баскетбольний майданчик колонку і слухає олд-скул музику, лякаючи бабусь, жіночок із калясками. Ми як завжди, домовилися піти якось туди покидати м'яча і розбіглися далі. Він далі біг швидше, як і на майданчику. Кудись поспішав весь час.
Коли ми були у Словаччині на програмі, то познайомилися ближче і якось склалися до купи живими людьми, а не "викладач"-"студент", десь там виникло щось схоже до дружби. Десь тоді виникло відчуття, що то така людина, яка як далекий родич, із яким хочеться десь частіше бачитися, розмовляти і дуркувати, але доля не так склалася. Доля дійсно не так склалася, але що вже тут зробиш?
Хочу тут зафіксувати історію з буддизму про горе, втрату і мудрість, яка мені дуже резонує і повертається доволі часто у часи ковіду/війни (бо втрат вже багато, а часу на горе ніяк не знайти). Це історія про гірчичне зерня. Якось у матері померла дитина. Ще маленьке тіло вони тримала на руках, не відпускаючи ходила і у відчаї та горі шукала розради, ліків від болю. Ніхто звісно не знав про такі ліки і порадили сходити до Будди, який десь у той час тусив біля лісу. Вона підійшла до нього із дитиною на руках, почала просити про допомогу і про ліки від болю. Він вислухав, що було рідкістю навіть тоді і попросив її зібрати гірчичні зернята у односельчан: заходити до них і просити про зерня, чию хату, чий дім не відвідала смерть. Із цих зернят він пообіцяв зробити ліки. Вона пройшлася по усіх хатах селища і в усіх хатах їй сказали, що смерть тут гостювала і покійних тут числиться більше, ніж живих. Із порожніми руками вона повернулася, оплакала дитину, поховала і продовжила жити. У буддизмі кажуть, що це про "мудрість мінливості усього" - це типово для буддистів нагадувати про "усе змінюється, усе тече, нічого немає вічного під сонцем чи місяцем". Хтось скаже, що це історія про знецінення особистого горя, про ігнорування факту втрати дитини. Я ж бачу тут інше: смерть близької людини нагадує нам про нерозривну єдність усіх живих людей. Ми усі відчуваємо пустку там, де була любов. Відчуваємо втрату, де була людина, життя якої ми засвідчили. Особливо болить там, де людина була джерелом світла і якоїсь дивної надії на можливість хороших змін. Ми єдині у цьому, у втраті і прийнятті. Лише любов - сильніший зв'язок між нами, між живими і тими, хто пішов тінь. Лише любов сильніша смерті, як світло сильніше за темряву.
І слова, які я хотів би сказати Ромку, але вже хіба напишу: Ти прийшов у цей світ у любові, проніс її впродовж своєї яскравої мандрівки тут і нікуди від любові не дінешся, бо саме вона сплітає світи, тримає це все купи. Де би ти не був, це полотно із любові буде із тобою, зустріне тебе на твоїй новій частині шляху.
Па-па, Рома, і до зустрічі. Нехай тобі буде легше, де би ти не був зараз. Радий був знатися.
Немає коментарів:
Дописати коментар