Почніть із цієї музики: Древні дерева, які ріжуть, щоб викопувати бурштин. Зрізують пам’ять коріння, вгризаються в ґрунт, дістають тимчасове багатство. З одного боку, люди проявляють тугу за минулим, золотим віком, коли всього було у достатку і все було зрозумілим. З іншого боку, ця туга перекривається жадобою. Зникають свідки, які росли століттями, втягуючи зміни і час у свою шкіру, у кору і стовбур. Нічого особливого в тому, щоб позбутися пам’яті, особливо, коли ми не знаємо, чия вона насправді. Дуже легко зрізати стовбури і виривати коріння, коли зробити їх чужими, незбагненними, а їхню ( нашу ) мову втраченою. Мова природи – це мова жестів, яку важко читати. Для цього треба розібратися зі своїми внутрішніми лісами, пройти крізь них до джерела. І джерело це буде спільним. Але ж набагато простіше занедбати усе, закидати сміттям, а потім звинуватити обставини. Звинуватити природу і дерева ще легше – адже вони мовчать, не розмовляють, не кричать, коли їх ріжу...