SILVER SHADOWS

У далекому краї галичан гобітів, у норі жив гобіт. Звали його Ігорем. І сьогодні історія буде про нього, тобто про мене. Вмикаємо гобітський плейліст і читаємо під музику.  Музика Гобіта  (відкриваємо правою клавішою і в сусідньому вікні!) У мене є затишний дім, де збираються книги, їжа, рослини і спокій. У мене є люлька, яку залишив друг, вирушаючи у свою далеку мандрівку за океан. Я не палю, але цей скарб залишається для мене разом із усіма іншими скарбами від моїх друзів – листівками, листами, картинками, шоколадками та іншими знаками присутності.  Я люблю пити чай і пити його з кимось – із гостями, які приходять медитувати, відпочивати, поділитися чимось дуже своїм, а часто і без слів. Одного разу довелося визнати, що я не Арагорн, не нуменорець, не орк, не дворф, не троль і навіть не ельф. Стало набагато легше, довелося скинути обладунки не по розміру, не по росту. Залишився гобіт, який любить життя і захоплюється деревами, лісами, горами, роз...

Медитацію плутають постійно із чимось іншим. Хтось приходить шукати безкоштовний кайф, хтось шукає лише задоволення і вихід у астрали. Інші хочуть приємних нових вражень та екстазу. Ще подобається догляд за чакрами, чистка третього ока від нальоту епох та реінкарнацій. Історія наша така, що ми усі шукаємо свій дім, дорогу додому. Це особливе місце-прихисток, де серце відпочиває, розум спокійний, а тіло може творити. Ми усі мріємо про такий дім, чи ззовні, чи всередині нас.  І навіть знаючи про цю мрію, уникаємо дороги додому. Чому? Бо там важко, там буває напруження, там буває біль. Там бувають спогади, тривоги щодо втрати близьких, втрати себе і свого здорового глузду. Там бувають фотографії із людьми, яких ми більше не зустрінемо. Там буває запилений альбом із фото колишніх коханців. Альбоми Тома Йорка, Нірвани, Сігур Рос або будь-якої іншої групи, музика якої наповнювала наші серця смутком (резонувала зі смутком?) і рятувала водночас. Медитація може бути шляхом...

Кожному із нас, живих людей, знайомий досвід повної самотності. Ми покинуті, загублені, розгублені і розбиті, немов корабель, якого викинуто на берег без шансів на порятунок. Кожен із нас хоча би раз у житті вжахнувся ночі, холоду, бідності, хвороби, старості і смерті. Усі ми іноді відчуваємо, коли вже досягли свідомого віку, що захисти усі доволі умовні. Ми можемо відчути себе беззахисними – це жахливий досвід усіх живих істот, бо усі ми пливемо в одному човні під назвою Земля. Практика, яку ми іноді робимо разом онлайн чи наживо – «Внутрішня дитина» – це спроба віднайти у собі сили. Не ті сили, якими наділені супергерої у фільмах, у коміксах, а сили бути собою, всупереч ночі, всупереч (або може із?) беззахисності. 1) Ми починаємо із звичних кроків – сідаємо, дихаємо, готуємося до внутрішньої мандрівки. Тут виконуємо ритуали, які згодом починають працювати на нас – довіряємося поверхні, отримуємо підтримку землі, відчуття її присутності. Згодом додаємо ритуа...

Сьогодні день дописаних листів, складених речей, запакованих конвертів. Завтра ми вирушаємо у дорогу до Океану, щоб там знайти себе, відновити сили і на якийсь час через коріння пізнати новий світ, населений іншими людьми. Сьогодні мене сповнює вдячність і любов, окрім гніву і смутку. Дозволю собі почувати усе без заборони, без фільтрів і трохи додам щирих фотографій у пам'ять. Отже, вдячність – за людей, які дають можливість проявляти любов, які приймають мене таким, яким є. Вдячність за шанс бути тут, у цьому тілі, відчувати біль, приймати його і рухатися далі. Вдячність за пройдені лісові стежки, зимові заметілі, прямі дороги, вигнуті дороги, українські дороги разом із тими, хто довірився мені і ризикнув побути із собою у практиках. Вдячність за їжу і житло; за псів і обійми; за ніжність і турботу; за привітання і подарунки. Вдячність тим, кого знаю і хто лише прийде у моє життя, щоб піти далі своїм шляхом. Я вдячний за здатність мого серця знову почувати і відчув...

Якось читав, що для китайської культури цілком нормально побудувати спершу чайну, потім за років 30 зробити 2 поверх, а ще за 50-60 розширити поволі на вулицю. І тільки згодом, можливо розширити асортимент. Повільно, по сімейному, впевнено і надовго. Черепашиний ритм.  Наша дружба із Ярком – це черепашиний ритм. Одна із перших наших «родинних» мандрівок на Лопату була зовсім на іншій галявині, зовсім із малою сестрою, зовсім із молодими людьми, частина з яких вже має мудрість, а частина щойно нею починає обростати.  Галявина заросла. На ній вже багато дерев, висока трава і майже не вгадаєш місцини, якщо не знаєш напевно, про що саме йдеться. Ще років 20 тому тут випасали отари, заготовляли сіно, збирали усією родиною ягоди, гриби, щоб потім заготувати на життя. Зараз тут туристи, велосипеди, мотоцикли, проторені даунгілами треки, спітнілі гості зі столиці, втрачені легенди та коріння назв навколишніх гір. А ми вже вкотре в черепашиному ритмі піднімаєм...

Фото 1. Зала порожніє. Люди поволі виходять. Щойно медитували із останньою вправою «метта-бгавана». Залишається трохи пустки, трохи тиші і весна за вікнами. У цій залі ми мали 6 зустрічей. На кожній із них були вправи, були розмови, були спроби наштовхнути себе на стежку, по якій ми всередині йдемо усе життя. Але зараз у цей момент фотографування свідомістю, залишається тиша, трохи шумів вітру і запахи приміщення.  Тут в інші дні театральна студія і люди радіють, потіють, рухаються, танцюють і теж розмовляють. Такі зали і студії – це палімпсести з людей, де одна фотографія, один образ чи символ замінюється наступним. Ми переписували собою це приміщення 6 субот. Так само переписувалося всередині мене – ці люди, їхня присутність, емоції або відсутність емоцій (чи таке можливо?).     Фото 2. Зимове фото. Темно за вікном, падає сніг, сльози очищення. Потім сміх, невпевнений, але вже із полегшенням. Потім трохи спокою. Сніг далі падає і засвічує...

Тексти, які до мене приходять – це сув’язь мрій, сновидінь, відчуттів, почуттів і думок. Далеко всередину душі занурені сновидіння, черпаючи сили із ріки буття. Трохи вище будують свої замки відчуття і почуття. Нарешті мрії скеровують ріст цієї живої істоти вище до зірок, до сонця чи до будь-якого світила. Мій текст може рости доволі довго, чіпляючи по дорозі щось незрозуміле або надаючи вже зрозумілому інших значень. Ось і зараз він дозрівав, потім проростав і нарешті з’явився крізь сновидіння. Мені приснилося речення: Життя – це мандрівка часу у вічності, де паливом є тіло, шкіра, волосся, нігті. Цінність мого життя доволі дивна – вона є і її ніби немає. Час протікає крізь мене, тече мною і колись не стане того, хто цей час засвідчує, а також присутність у часі інших таких же мандрівників. Ті, кого я любив, кого люблю. Ті, з ким шляхи розійшлися і з ким зійшлися. Стає доволі складно побачити у мандрівці випадкові витрати сил – усе немов знаходить своє мі...