так склалося за останні роки (а це вже майже 5 років!), що до купи можу скластися лише завдяки історіям інших людей. ось тут я зберу собі трохи спокою у словах, а тут трохи радості в очах. хитрість історії у тому, що неможливо зібрати собі лише історії добрі, світлі і теплі. ось тут я зібрав трохи смутку, а тут горя, а тут пустки, яка всеохопно пожирає людину ізсередини, навиворіт, виривається назовні, кидається на людей, поглинає кольори, завертає зірки назад, а сонце тримає за небокраєм довше ночі.
спершу думав, що варто шукати нормальність поміж ненормальності. типу, ось ця людина має таку стабільну психіку (бо так виглядає ззовні). людина-скеля йде по вулиці, розганяє хмари, веселить людей піснею! я ж не чую, як тремтить земля під її ногами, коли приходить чергова новина про смерть. я забув на певний час, як це слухати тремтіння землі під ногами, коли помирають мої друзі чи знайомі. чи є різниця між друзями і знайомими, коли вони померли? чи земля під моїми ногами тремтить по-різному?
Камю би сказав, що смерть відбулася, а пташки далі роблять гнізда, літають зі співом у пошуках їжі. хробаки повзають, дерева ростуть, музика у сусідській квартирі грає. у суто фізичному вимірі смерть просто подія, яка відбулася, минула і забулася. стерлася поміж біохімічними процесами розпаду, поглинання, перетворення на наступне життя. можна зачепитися навіть за формат нормальності Камю і дати собі спокій у фізичному світі. можна зачепитися на якийсь час за нормальність телебачення (який парадокс!) або за нормальність алкогольного сп'яніння. дайте мені трохи стабільності, бо об'єктив свідомості не може зазняти реальність!!! я вимагав нормальності від себе, від інших, від рідних, від близьких, від влади, від західних партнерів, від бога чи богів. ця вимога була озвученею і німою, бо навіть промовити це вголос не було сил, бо очі бачили біль інших, до яких всередині був запит щодо нормальності. і звісно поміж нами виростає відстань, дистанція у світових масштабах, коли новини повідомляли про трагедії.
я живу у ненормальних умовах. поміж і в ненормальних станах і тривалих емоційних струсах. не лише мої внутрішні звірі шукають прихистку, а навколишній світ труситься від безсилля, холоду (і не лише фізичного), поміж спалахами страху, жаху, гніву, люті, а потім через злість знову у безсилля. можливо лише боги мають сили гніватися вічно, ненавидіти, мститися. для людей звичайним є прагнення перерви, паузи, щоби вчителька зайшла у клас і сказала: сьогодні у нас день вільних мистецтв, тому можете дати собі спокій та обійняти ближнього свого. тільки школа завершилася, атестати видані, а діти мають по 30-40 років. або й більше, бо залежить.
настала необхідність обжити власну ненормальність. це робити набагато легше, насправді легко, коли бачиш навколо поміж людьми такі ж історії. мої очі відкриті, вуха слухають, пальці дотикаються, язик повернув смак, а ніс запахи. цей наш світ поміж сповнений усіма барвами життя, навіть коли настільки відчутною стає присутність смерті. я не знаю, де саме проходить ця межа у моєму серці. ось тут живе бабця, дідо, Юра, другий Юра, Рома, Павло, ще один Юра, Саша, Марія, Євген. а вже тут живуть мама, сестра, Оленка, Назар, Максим, Ігор, Ярко. у моїх молитвах зі згадками, вони переплітаються, обживають моє серце, хоча у світі фізичному не зі всіма зможу зустрітися (навіть після війни і чергової пандемії). я би напевно здурів, якби лише у мене так було, що живі і мертві обживають серце, нагадуючи про себе у снах або дзвінками. або дзвінками у снах. тут не зрозуміло, як справлятися із почуттями у стосунках із живими, а воно ж несеться і в стосунках з покійними. живі зв'язки поміж нами. ненормально, коли межа зникає? ненормально продовжувати жити, не забуваючи поїсти чи поспати? ненормально мріяти колись про спокійне небо? чи може нарешті варто дати собі й іншим спокій, щоби ми поволі віднаходили спільну ненормальність, яку можна обжити?
я би дуже хотів, щоби всередині не боліло. серйозно, за усією практики медитації, за усіх раціональних аргументів, за усієї пульсуючої жаги до життя, часом хочеться, щоби не боліло. не боліло кожного разу, як розбивається ракетою будинок або гинуть люди. я навіть можу одягнути маску, що не болить, жартувати по-чорному, або просто демонструвати байдужість. але від цього не стає легше. так само як не стає легше від того, щоби оцю біль розносити, посилювати, кричати на інших, що вони недостатньо роблять, недостатньо донатять, недостатньо проявляють сміливість, і не хочуть чомусь помирати героями. мої герої не хотіли помирати героями. вони не хотіли помирати. і бути героями теж не хотіли. я встиг запитатися у кожного, хто зараз приходить на думку. хтось ще живий і вже мав би бути героєм, але не хоче цього. а хтось помер і колись під пивом казав: "герої - це хєрня, нам би людьми стати".
нам би стати людьми поміж інших людей. стояти часом у світлі, часом у темряві. часом сидіти, часом лежати. можна стрибати і бігати разом. нам би поволі повернути собі важливі зв'язки, які на третій рік війни розриваються все сильніше. великий вибух мого маленького всесвіту відбувся, а тепер оці галактики поволі розлітаються і всесвіт холоне. мені аби серце не охололо, доки на одній із планет продовжується життя.
