Evil, why?

Забув, наскільки сильною буває емпатія. Наскільки сильними можуть бути стани сугестії. Мої дзеркальні нейрони просто горять, палають, розриваються між образами в голові і на екрані. Це мабуть одна із причин, чому у більшості випадків моя свідомість закрита, а серце тримається за стінами. Те відчуття або ті відчуття, коли душа наповнена кимось іншим, кимось, хто має риси обличчя, мови, характер, кольористику і звучання. В одну мить моя душа повторює рухи персонажів, відтворюючи їх.

Спалах. Я на кухні і моє обличчя - Міккельсен.

Спалах. Я читаю книгу і моє обличчя - Денсі.

Спалах. Моє обличчя - між ними. Моє обличчя - Гопкінс.

За тиждень розмов із ними у пасивному режимі слухача я перестаю розуміти межу між мною і ними.

Зранку прокидаюся не собою. До вечора збираю кавалки себе. Їм, сплю, читаю. Щоб бути, але не знаю, ким бути.

Здається, що можна збожеволіти, якщо слухати в процесі дослідження Лектера лише класичну музику. Навіть, якщо це віолончель. Якщо Бах, на якого в популярній культурі махають рукою - "ах, цей Бах! Всі ми знаємо його! Що нового можемо почути в його музиці?!" Це зверхнє махання рукою. Ігнорування живої музики, створеної на висоті, де літають або духи добра, або духи зла. Між небом і землею.

Тому комічно виглядає цей помах руки сучасної людини. Це різні рівні буття. Чи може мураха махати лапою на людину і казати їй: твій день вже минув, твоя історія вже написана і завершена (Френсіне, привіт!), ми знаємо тебе вже, бо нічого нового не зможеш зробити!

Чи може? Що може зробити Бах і віолончель із твоєю душею, людино епохи блимаючих екранів, блимаючих так швидко, що око не бачить спалахів, лише здогадується в короткі миті поміж буттям у ФБ і роботою?

Зі мною може. І з тобою також. Так само може зробити щось споглядання Зла, спроба його збагнути, зазирнути всередину, де лише дракони. І там є твій особистий, персональний, неповторний Дракон.

Розриви між

Випадковий запах, звук, інтонація та відтінок. Щойно був у реальності конкретного дня, дати, ранку і відчуттів пробудження у стандартній втомі/енергійності/радості/напівдрімоти, а наступної миті

розрив. 

І зараз душа пронизана настроєм із дитинства, яке ніколи не повернеться повністю, лише уламками. 

Ось ця музика = розрив. 

Уламки. Уламки. Фрагменти мозаїки. Щойно я був у Львові, у настрої першого снігу, а вже за мить: у Норвегії, потім у дитинстві на Волині. Село, зорі, ніч, кучугури снігу і очі вовків у Поліссі  Позамежжі. Очі вовків, яких більше немає. Душа вишивається цими очима, вона наповнена їхнім блиском, страхом і голодом. 

Потім знову Львів. Друзі. Серце відігрілося. 

Потім стрибок у каламутну воду калабані зі хлопцями після великої зливи. Потім стрибок із 2 поверху новобудови у пісок. 

Потім Ісландія. 

Трохи Африки. І я камінь. У воді, де плавають крокодили. І на човні пливе Осіріс. Він співає про свою смерть і воскресіння. 

І я знову сиджу в осінній день на лавці і читаю комікси, які мені подарував дядько. Це Торгал - супергерой майже Конан Варвар. А ще "Битва за планету". Обидва комікси польською мовою і чарують чимось невідомим. Чимось, що згодом втратилося у школі.
Потім мій перший клас і "Гіперболоїд інженера Гаріна". В голові зірки, космос, винаходи і безлюдні планети, а тіло кожного буднього дня потрапляє за парту.

Розрив.
Ще трохи снігу і всі спогади вкриваються музикою. Всі спогади блищать, немов скельця великої сітки, діаманти Індри. І в цій великій сітці моя свідомість відблискує нескінченною перспективою, разом із вовками та сяйвом Осіріса.

Монохромна картинка. Геометрія, що вкриває світ неправильною перспективою і відтінками.
Сонце світить навпаки, висвітлюючи тіні, затемнюючи поверхні.

А десь поміж розривами, поміж шумом хвиль, ударами води о каміння, пережитими розчаруваннями, гнівом, радістю, серцебиттям-не-в-такт, крижаними ногами на снігу, волоссям на вітрі, здоровими легенями, слизькими руками та нігтями по стіні..
Ховається ще не одна загадка, ще не одна відповідь, ще не одна зима і зорі, які падають на поверхню білої перини богів.

Спіть спокійно. Сьогодні особлива ніч. Мільярдний раз ця ніч принесе спокій та тишу аж до самої глибини океану.

Jumping in the river

Почніть із цієї музики: 

Древні дерева, які ріжуть, щоб викопувати бурштин. Зрізують пам’ять коріння, вгризаються в ґрунт, дістають тимчасове багатство. З одного боку, люди проявляють тугу за минулим, золотим віком, коли всього було у достатку і все було зрозумілим. З іншого боку, ця туга перекривається жадобою. Зникають свідки, які росли століттями, втягуючи зміни і час у свою шкіру, у кору і стовбур.

Нічого особливого в тому, щоб позбутися пам’яті, особливо, коли ми не знаємо, чия вона насправді. Дуже легко зрізати стовбури і виривати коріння, коли зробити їх чужими, незбагненними, а їхню (нашу) мову втраченою. Мова природи – це мова жестів, яку важко читати. Для цього треба розібратися зі своїми внутрішніми лісами, пройти крізь них до джерела. І джерело це буде спільним.

Але ж набагато простіше занедбати усе, закидати сміттям, а потім звинуватити обставини. Звинуватити природу і дерева ще легше – адже вони мовчать, не розмовляють, не кричать, коли їх ріжуть. Вони тихо спостерігають (та чи можуть ці безокі сліпні бачити?) за тим, як їхніх сусідів вбивають, а кістки використовують для тимчасових засобів. Чи є в цьому сенс – піднімати доверху із душі біль цих істот?

Як добре, що люди не можуть досягти зірок, бо і ці свідки, ці блискучі і слабо видимі крізь смог міста глядачі і носії нашої давньої пам’яті можуть зникнути. Якби люди до них добралися, то і їх би заразили смертельною хворобою безпам’ятства.

Чи можна цю пам'ять повернути? Давню пам'ять долюдської історії, чи її вже неможливо повернути, відтворити, бо ми забули мову символів. Звідси і ненависть, злість, розпач знищення свідків навколо себе. Сьогодні – це ліс. Вчора – це звірі. Завтра – зірки. І була би можливість – навіть Сонце.

Не впевнений, чи пам'ять втягується у єство поколінь. Якщо воно дійсно є таким, як виглядає, то це швидше пісок: його вичерпують із глибин, піднімають доверху і розсипають за вітром. При цьому випалюють землю, затоплюють живність і порох продають. 

Точно знаю одне: після нас життя буде. Після мене життя відновиться. Шкода, що це можливо відбудеться без контакту, без порозуміння, без сердечного досвіду занурення у себе, а отже - всередину всього сущого. Ми побуваємо на цій планеті як гості і не побачимо, що весь цей час найближчі, найсердечніші друзі були завжди поруч. 

Wolf Pack

Одного разу до мене прийшли вовки. Невелика зграя, кілька голів, які зимою пробігалися по стежках, відомим лише їм.
Це було вночі, під світлом місяця і зірок. Вони прийшли побути без слів. Послухати як вітер шелестить піском снігу.
Якщо існує культ місяця, то вовки - його жерці. Якщо існує шлях до мудрості та інтуїтивного пробудження, то він лежить лише на стежках, протоптаних зграєю вовків. І ця зграя має бути твоєю.

grandmas and hunting

деякі бабці виглядають сонячними квітками із пакунками. вони йдуть повільно із базару, бо швидко не виходить, але помітно, що не депресують через біль в тілі, в кістках чи в голові. завжди приємно дивитися на них. старість тоді не виглядає такою страшною.

***

в книгарнях перетворююся на мисливця. доісторичного, прадавнього, який може довго шукати, виманювати, переслідувати і ловити нарешті ціль. сьогодні вполював книгу в диких лісах. взяв її із собою і випустив вже вдома.
а вдома ці книги починають рости, розростатися, наповнювати собою пустку і з них виходять дракони, монахи, демони, боги, герої, злочинці, гори, ліси, запахи, звуки, картини, вірші..
і мене не стає.

What's your status

Питання: Хто ти? Для себе, для найближчого друга/подруги, з якою хочеш провести життя? Для сусідів? Для соціологів? Хто я? Підтримка чи перешкода, камінь чи мінливий потік? Той, кому хочеться розповісти все найприємніше чи лише про образи щодо невідповідності статусу? Доволі легко сховатися за статус як персону - ви звернулися не до відповідного персонажа. Підпис в іншому відділі. Мене тут немає і сподіваюся, коли відкрию очі, вас не буде поруч. 

Чи може статус і персона бути хорошою? Мабуть. Як варіант - допомога іншим людям. Одягнув персону супергероя і літаєш вночі, перехоплюючи злочини у злочинців. 

Чи можна порятувати від болю іншого? Можна сказати, що ви лікар і все не так погано. Або сказати, що ви викладач і намагатися замість приспати розум, його пробудити. Але набагато простіше за персоною ховатися, як за смс, за мовчанням, за безликістю буття десь у великій інформаційній мережі. Тільки від кого ховаєшся тоді? Від когось чи від себе? Від іншого, який набридає проявами, чи від тої порожнечі в собі, викликаною жорстоким відчуттям закинутості у цей світ. Світ, що неможливо зловити в руку, спогадами протікаючий через непевні пам'яті себе та інших.

Хоча легко збагнути роль персони як холоднокровної або страхітливої форми буття під час ритуалу ініціації - ви готові тоді завдати болю, щоб ініційований пізнав правду життя: щоб статися, слід померти частині природи всередині. Щоб стати учасником Великої Гри, слід віддати частину себе на вході. Немов квиток. Заплати ціну демонам у масках і завтра, можливо, побачиш правду про цих страшних монстрів.

Функція і якість персони визначаються контекстом. Вона може бути автентичною, неавтентичною, декорованою і простою (як шкіра обличчя), із дерева, каменю, фарби, землі, вогняних бліків. 

Персона може бути колекційним об`єктом. Не сумніваюся, що навіть в тих, хто має дві-три персони виникають проблеми із визначенням - добре.. а де моє обличчя? І зранку можна вибрати не ту персону, не той статус одягнути на себе. Оце вже біда. 

Колекції персон, ряд схованок, таємниць і порожнечі за ними. Одного разу виявиться, що за моїм обличчям нічого немає - що робити тоді? 

Репорт по медитації 2015-2016

Нарешті дозрів для підсумків за рік. Зроблю це не в стилі офіційного звіту, а радше як пост про враження від людей, методики і простору, який ми разом створювали. Спонтанний репорт про хороші речі.  

Місце. Насамперед хочу подякувати своєму другу і файному чоловіку – Ігорю Страмику, який дозволив нам займатися вже другий рік поспіль у своєму офісі-приміщенні. Те, що він отак дозволив приходити купі нових людей до себе в офіс, сидіти і займатися медитацією – це не просто подвиг, а великий, неоціненний подарунок нам всім. Моя вдячність йому зростає кожного дня. І це не просто слова, щоб потішити його, а факт. Ми мали стільці, ми мали простір, ми мали колонки для музики і лампи, які спалахували під час практики (ці лампи більше робили для пробудження свідомості, ніж мої інструкції). Не знаю, де ми будемо збиратися наступного року, але цей рік провели достойно.

Люди. Мені було приємно попрацювати із вами. Не знаю, наскільки вдалося вам пережити ті ж речі, які розвивалися в мені, але робота в групі – це дещо інше, ніж самостійна медитація. І цих моїх неповних 18 років особистих пошуків не дали такого вибуху, як два роки роботи із вами, мої сміливі друзі. Піддати себе експерименту, в незнайомому просторі, із незнайомими людьми, із незнайомим до кінця інструктором (ніхто ж не знає, що в мене робиться в голові) – це дуже сміливий крок. І те, що ви завершили курс свідчить про вас як про впертих людей, які цілеспрямовано шукають чогось більшого, ніж просто розваги. Хоч це і розвага також, екзотика, щось незвичне.. доки не почнеш займатися. Дякую (перепрошую за невпорядкованість) Саші Олинцю, Ігорчику Страмику, Галі Перверзевій, Марії Малярчук, Тоні Вишняковій, Володі Головатому (нам треба просто вдвох сходити нарешті на Лопату і вирішити справу із мандрівками), Павлові Корязі, Дані Ткачук, Галі Коваліско, Миколі Глібовичу, Остапу Калюжному, Дімі Марчуку, Таразу Кендзьору, Свя-то-сла-ву Співаку (тобі окремий респект, бо отак відмовитися від качалки заради медитацій – це взагалі крутяк) і багатьом іншим людям, які приходили на одне-два заняття. Вибачте, я усіх не пам’ятаю і якщо когось забув, то куплю шоколадку. Ми звісно не розмовляли багато про ваш досвід медитації, чого мені звісно дуже би хотілося і не тому, що хочу накопичити більше знання про досвіди, а тому, що з вами мені хотілося познайомитися більше. Це як у фільмі «Піаніст»: I wish I knew you better. Слова, які герой сказав своїй сестрі при останній зустрічі перед відправленням у концтабір. Адже наші зустрічі були для мене дійсно ліками.

Окрема подяка Марині, яка мене підтримувала весь цей час і давала купу корисних порад.

Методика. Вона працює і це найголовніше. Вона не працює в науковому розумінні, бо я не застосовував тестів, МРТ, вибірку, ізольований простір, піддослідних. Мені вже не потрібні результати, які я хочу запрезентувати академічній спільноті і написати ще кілька книг про це для вибраних читачів. Я це відпустив ще позаминулої зими. Виявилося, що життя цікавіше, а методика – це просто набір вправ, які допомагають трохи зняти біль, трохи відпочити, трохи зазирнути крізь каламуть душі на стан всередині, трохи краще спати, трохи більше дихати на повні груди і, звісно ж, бачити більше веселих феноменів. Усі ці вправи, які ми використовували нічого не варті без людей, які приходять і медитують. Вся методика не варта без моїх власних зусиль. Розуміння цього дуже сильно вплинуло на зміни, які відбулися за цей рік у сприйнятті усіх зусиль. Мені дійсно цікава не методика, а люди, які її застосовують. Якщо вдається хоча би трохи допомогти учасникам курсу, то це змінює світ, бо світ – це кожен із нас.

Я зі спокійним серцем відпускаю попередній наш рік занять. Сподіваюся, що вам сподобалося практикувати і за можливості ми продовжимо.

Із вдячністю та готовністю прийняти будь-яку критику та поради з боку учасників, Ігор.

P.S. Скринька для електронних листів: dharmadhatu.ua@gmail.com
Пишіть, чекатиму листів і завжди радий допомогти, чим зможу.