мотивація

Мабуть настає такий момент, коли усі потоки питань щодо мотивації всередині зливаються нарешті в річку.
Усі мої запитування всередину - для чого я займаюся медитацією? - нарешті знаходять перші форми.

Одна із найсильніших - бо це цікаво. Цікавість робить мене дитиною, яка захоплено бачить світ навколо і себе у ньому як невипадковість. Цікавість дає мені сили дихати на повні груди, роздивлятися те, що втратило сенс для багатьох інших. Нарешті відкрити для себе очі інших людей і перестати закриватися від того, що в них видно.

Відчуття себе дитиною, яка пізнає світ - це дуже сильний досвід. Заради цього досвіду я медитую - він посилюється. Навпаки - саме тому, що дитина в мені прокинулася, медитація - не лише техніка чи вправи. Це буття собою.

Серед моїх мотивацій також є бажання поділитися із іншими. Коли я віддаю від себе щось, мене стає більше. Не можу це виразити у словах точно: чого саме стає в мені більше? як вимірюється оце більше? менше? Але це не має значення, одиниці виміру не мають значення, дефініції тощо. Головне - це те, що в тій напівметафізичній штуці під назвою "серце" відчуваю тепло, яке відчував у найкращі, найсвітліші миті свого життя. В ті миті відчував, що живу на повні груди, не надто інтенсивно, не обов'язково бурхливо, а швидше повнотою джерела, яке спокійно, впевнено протікає крізь землю і скелі.

Серед  мотивацій також були колись бажання полегшити біль іншим, показати комусь, що можна бути щасливішим, але це було надто егоїстично - ніби я можу визначати "щастя" чи "біль" в комусь. Можу сказати точно, що болю в мені стало менше, а щастя - більше. І це сталося завдяки практиці, завдяки вмінню бути зі своїм болем і змиритися із щастям - я теж можу бути щасливим, а також болить усім живим істотам, що нас усіх об'єднує, а не розділяє.

Нарешті, що точно не входить в мою мотивацію - це бажання просвітити. Неможливо просвітити те, що не потребує просвітлення. А якби така претензія в мені була - то хто дав мені право визначати власну просвітленість і непросвітленість інших? Люди як озера - бувають замулені, болотисті, світлі, більші, менші, але в кожному із них своє життя, свій ритм і немає потреби висушувати до дна темніші озера, щоб їх "очистити". Можна перестати викидати сміття, віднайти внутрішнє джерело, яке живить, але висушувати, вбиваючи усе живе в душі озері неправильно. Тому і вирішив давно для себе, що ніколи не зможу претендувати на "просвітницьку" роль, оскільки кожна людина - неповторна, неоднозначна і заслуговує на щастя.
Чого мені дійсно хочеться - це продовжувати процес практики. Свій власний процес, який перетинається із досвідом інших людей, знайомих і незнайомих. І цей процес взаємозбагачення надає сил, енергії, світла, дитячого захвату світом. Дає глибину, завдяки якій усе живе і неживе навколо глибшає також.

Космічна таємна програма Тернополя

Побував із лекцією у Тернополі і відкрив для себе дуже хороше місто. 

Таємний агент, який супроводжував нас по місту, розповів про таємну космічні програму міста Тернополя ще з радянських часів. Виявилося, що окрім дітей із суперздібностями, тут готували також роботів-пілотів. Судячи з вигляду, вони готуються власне до польоту. 

пілот 1 Маруся

пілот 2 Клєєпатра

 пілот 3 Худе

 пілот 4 Капелюх

 пілот 5 Дрищ

Далі ми відвідали космодром, на якому готували колись молодшу генерацію дітей. Ці супер діти - сплячі ланки нового розвитку космічних програм у майбутньому, але ніхто не знає про це, окрім нашого супроводжуючого. 

 робот каже - прівєт!

 каталка у чорну діру

 стартер

 мигалка, яка мигає тільки в дуже екстремальних випадках

рррррракєта!

 тернополехід

 космічна квартіра

 руль

 міні-ррррракєта

станція

 Щось-дуже-корисне

 роботи кажуть - досвіданія

Серед засновників програми можна побачити багато відомих і не дуже відомих персонажів історії. Наприклад: 

 чоловік, якого не бачать містяни

 один із найвідоміших космонавтів України, який запустив у космос також багато із моєї генерації. Передавав привіт "Квітам Погулянки"

 ну і як же ж.

Пригода у місті Тернопіль тривала лише один неповний день, але вражень набралося на цілий місяць. Дякую місту за тишу і за образ Львова до того, як зробили кращі дороги і стало багато туристів. 

Evil, why?

Забув, наскільки сильною буває емпатія. Наскільки сильними можуть бути стани сугестії. Мої дзеркальні нейрони просто горять, палають, розриваються між образами в голові і на екрані. Це мабуть одна із причин, чому у більшості випадків моя свідомість закрита, а серце тримається за стінами. Те відчуття або ті відчуття, коли душа наповнена кимось іншим, кимось, хто має риси обличчя, мови, характер, кольористику і звучання. В одну мить моя душа повторює рухи персонажів, відтворюючи їх.

Спалах. Я на кухні і моє обличчя - Міккельсен.

Спалах. Я читаю книгу і моє обличчя - Денсі.

Спалах. Моє обличчя - між ними. Моє обличчя - Гопкінс.

За тиждень розмов із ними у пасивному режимі слухача я перестаю розуміти межу між мною і ними.

Зранку прокидаюся не собою. До вечора збираю кавалки себе. Їм, сплю, читаю. Щоб бути, але не знаю, ким бути.

Здається, що можна збожеволіти, якщо слухати в процесі дослідження Лектера лише класичну музику. Навіть, якщо це віолончель. Якщо Бах, на якого в популярній культурі махають рукою - "ах, цей Бах! Всі ми знаємо його! Що нового можемо почути в його музиці?!" Це зверхнє махання рукою. Ігнорування живої музики, створеної на висоті, де літають або духи добра, або духи зла. Між небом і землею.

Тому комічно виглядає цей помах руки сучасної людини. Це різні рівні буття. Чи може мураха махати лапою на людину і казати їй: твій день вже минув, твоя історія вже написана і завершена (Френсіне, привіт!), ми знаємо тебе вже, бо нічого нового не зможеш зробити!

Чи може? Що може зробити Бах і віолончель із твоєю душею, людино епохи блимаючих екранів, блимаючих так швидко, що око не бачить спалахів, лише здогадується в короткі миті поміж буттям у ФБ і роботою?

Зі мною може. І з тобою також. Так само може зробити щось споглядання Зла, спроба його збагнути, зазирнути всередину, де лише дракони. І там є твій особистий, персональний, неповторний Дракон.

Розриви між

Випадковий запах, звук, інтонація та відтінок. Щойно був у реальності конкретного дня, дати, ранку і відчуттів пробудження у стандартній втомі/енергійності/радості/напівдрімоти, а наступної миті

розрив. 

І зараз душа пронизана настроєм із дитинства, яке ніколи не повернеться повністю, лише уламками. 

Ось ця музика = розрив. 

Уламки. Уламки. Фрагменти мозаїки. Щойно я був у Львові, у настрої першого снігу, а вже за мить: у Норвегії, потім у дитинстві на Волині. Село, зорі, ніч, кучугури снігу і очі вовків у Поліссі  Позамежжі. Очі вовків, яких більше немає. Душа вишивається цими очима, вона наповнена їхнім блиском, страхом і голодом. 

Потім знову Львів. Друзі. Серце відігрілося. 

Потім стрибок у каламутну воду калабані зі хлопцями після великої зливи. Потім стрибок із 2 поверху новобудови у пісок. 

Потім Ісландія. 

Трохи Африки. І я камінь. У воді, де плавають крокодили. І на човні пливе Осіріс. Він співає про свою смерть і воскресіння. 

І я знову сиджу в осінній день на лавці і читаю комікси, які мені подарував дядько. Це Торгал - супергерой майже Конан Варвар. А ще "Битва за планету". Обидва комікси польською мовою і чарують чимось невідомим. Чимось, що згодом втратилося у школі.
Потім мій перший клас і "Гіперболоїд інженера Гаріна". В голові зірки, космос, винаходи і безлюдні планети, а тіло кожного буднього дня потрапляє за парту.

Розрив.
Ще трохи снігу і всі спогади вкриваються музикою. Всі спогади блищать, немов скельця великої сітки, діаманти Індри. І в цій великій сітці моя свідомість відблискує нескінченною перспективою, разом із вовками та сяйвом Осіріса.

Монохромна картинка. Геометрія, що вкриває світ неправильною перспективою і відтінками.
Сонце світить навпаки, висвітлюючи тіні, затемнюючи поверхні.

А десь поміж розривами, поміж шумом хвиль, ударами води о каміння, пережитими розчаруваннями, гнівом, радістю, серцебиттям-не-в-такт, крижаними ногами на снігу, волоссям на вітрі, здоровими легенями, слизькими руками та нігтями по стіні..
Ховається ще не одна загадка, ще не одна відповідь, ще не одна зима і зорі, які падають на поверхню білої перини богів.

Спіть спокійно. Сьогодні особлива ніч. Мільярдний раз ця ніч принесе спокій та тишу аж до самої глибини океану.

Jumping in the river

Почніть із цієї музики: 

Древні дерева, які ріжуть, щоб викопувати бурштин. Зрізують пам’ять коріння, вгризаються в ґрунт, дістають тимчасове багатство. З одного боку, люди проявляють тугу за минулим, золотим віком, коли всього було у достатку і все було зрозумілим. З іншого боку, ця туга перекривається жадобою. Зникають свідки, які росли століттями, втягуючи зміни і час у свою шкіру, у кору і стовбур.

Нічого особливого в тому, щоб позбутися пам’яті, особливо, коли ми не знаємо, чия вона насправді. Дуже легко зрізати стовбури і виривати коріння, коли зробити їх чужими, незбагненними, а їхню (нашу) мову втраченою. Мова природи – це мова жестів, яку важко читати. Для цього треба розібратися зі своїми внутрішніми лісами, пройти крізь них до джерела. І джерело це буде спільним.

Але ж набагато простіше занедбати усе, закидати сміттям, а потім звинуватити обставини. Звинуватити природу і дерева ще легше – адже вони мовчать, не розмовляють, не кричать, коли їх ріжуть. Вони тихо спостерігають (та чи можуть ці безокі сліпні бачити?) за тим, як їхніх сусідів вбивають, а кістки використовують для тимчасових засобів. Чи є в цьому сенс – піднімати доверху із душі біль цих істот?

Як добре, що люди не можуть досягти зірок, бо і ці свідки, ці блискучі і слабо видимі крізь смог міста глядачі і носії нашої давньої пам’яті можуть зникнути. Якби люди до них добралися, то і їх би заразили смертельною хворобою безпам’ятства.

Чи можна цю пам'ять повернути? Давню пам'ять долюдської історії, чи її вже неможливо повернути, відтворити, бо ми забули мову символів. Звідси і ненависть, злість, розпач знищення свідків навколо себе. Сьогодні – це ліс. Вчора – це звірі. Завтра – зірки. І була би можливість – навіть Сонце.

Не впевнений, чи пам'ять втягується у єство поколінь. Якщо воно дійсно є таким, як виглядає, то це швидше пісок: його вичерпують із глибин, піднімають доверху і розсипають за вітром. При цьому випалюють землю, затоплюють живність і порох продають. 

Точно знаю одне: після нас життя буде. Після мене життя відновиться. Шкода, що це можливо відбудеться без контакту, без порозуміння, без сердечного досвіду занурення у себе, а отже - всередину всього сущого. Ми побуваємо на цій планеті як гості і не побачимо, що весь цей час найближчі, найсердечніші друзі були завжди поруч. 

Wolf Pack

Одного разу до мене прийшли вовки. Невелика зграя, кілька голів, які зимою пробігалися по стежках, відомим лише їм.
Це було вночі, під світлом місяця і зірок. Вони прийшли побути без слів. Послухати як вітер шелестить піском снігу.
Якщо існує культ місяця, то вовки - його жерці. Якщо існує шлях до мудрості та інтуїтивного пробудження, то він лежить лише на стежках, протоптаних зграєю вовків. І ця зграя має бути твоєю.

grandmas and hunting

деякі бабці виглядають сонячними квітками із пакунками. вони йдуть повільно із базару, бо швидко не виходить, але помітно, що не депресують через біль в тілі, в кістках чи в голові. завжди приємно дивитися на них. старість тоді не виглядає такою страшною.

***

в книгарнях перетворююся на мисливця. доісторичного, прадавнього, який може довго шукати, виманювати, переслідувати і ловити нарешті ціль. сьогодні вполював книгу в диких лісах. взяв її із собою і випустив вже вдома.
а вдома ці книги починають рости, розростатися, наповнювати собою пустку і з них виходять дракони, монахи, демони, боги, герої, злочинці, гори, ліси, запахи, звуки, картини, вірші..
і мене не стає.