не зламайся, будь ласка

чуєш як світ шумить? продовжує грати свою мелодію у звуках, уривках тиші, аритмічною емоційністю, ритмічною ходою перехожого? 

чуєш як минає час? як тече крізь нас, крізь тіло і вуха, крізь очі і ніздрі? як наповнює легені, тече по судинах і виходить пуками-газами у всесвіт? чуєш як лоскоче всесвіт маленьких пилинок шкіру?

чуєш як ростуть спогади? їх стає трохи більше, вони розширюють будинок пам'яті добудованими кімнатами, де можна знайти усе необхідне для повнометражних фільмів різного жанру. 

чуєш як кожного разу, коли наближається важлива дата чи відмічена у календарі барвистим кольором подія, серце рухається швидше? як надія проростає безупинно - надія, що саме сьогодні чи завтра станеться чудо і щастя наповнить повністю? по вінця? 

бувало цього року, що кості мої тріщали, а думки розліталися. бувало, що темрява густішала, а дихання ставало ледь відчутним або геть розбитим. бувало, що я тріщав по швах усіма частинами себе. особливо переживалося там, де були свіжі шви, де щойно було зцілено після тривалого процесу знайомства із власними слабкими місцями. я думав і досі думаю, що не витримаю. чи витримаю у майбутньому? 

але коли слухаю своє серце, коли сповільнюється дихання, тіло скидає частину обладунків і відкритість наповнюють свідомість, чую прохання і підтримку водночас - "не зламайся, будь ласка. не доведи себе до цього - подбай про себе". 

і я вчуся дбати про себе. іноді це легше, іноді важче. іноді відчуваю себе супергероєм у власному коміксі, а іноді просто лежу шматком живої тканини в очікуванні чуда. а потім ще один вдих. ще один видих. і чудо стається кожної живої миті. я досі живий. навіть коли слів немає, щоб описати свої переживання, дихання зі мною як невелике чудо. 

чуєш мої слова? чуєш їх у собі? не зламайся, будь ласка. подбай про себе чи сьогодні, чи завтра, чи наступні роки, яких у нас не так вже й багато. 

моя душа сплетена зі спогадів

 пам'ять - дивна частина нас живих. 

ми її збираємо, розгублюємо, втираємо разом із часом у скроні, у живіт і напружені м'язи, щоб уникнути болю. моє тіло - моя фортеця, у якій існує багато кімнат зі сплетених між собою спогадів. тут є люди, а ще багато слів, натяків і відтінків. невелика порція запахів, дещиця дотиків до шкіри і волосся. обійми і поцілунки. сварки і примирення. довіра і зневіра. фотографіями, артефактами, фрагментами, відсутністю у будь-якій схоплюваній формі спогади наповнюють нас. 

доки ми живі, спогади навідуються до нас або ми до них, якщо ці спогади нам симпатичні. але щойно буде щось неприємне - ми більше не відкриваємо дверей свідомості, доки не стає зовсім нестерпно від присутності, нав'язливої присутності небажаних гостей на порозі сприйняття. 

мені хотілося би, щоб залишалися лише хороші речі у спогадах, але так не буває - надто утопічно, надто відірвано від життя, де особистий досвід болю може бути фундаментальним уроком для мудрішання. 

із живими нами і нашими спогадами зрозуміло - ми існуємо актуально, переписуємося, переписують нас, літопис розширюється і зникає, щоби домалюватися вигадками. особливо перед святами, коли частина нас прагне вічного свята - усе лахміття слід викинути. і частину себе також. ці операції звичні і зрозумілі нам, живим. 

а що робити зі спогадами покійних? ті, що записані у книгах, видряпані на деревах, стінах будинків, вкладені у пляшки в океані? що робити зі спогадами інших людей, які сняться і намагаються достукатися до життя? які замовляння застосовувати, до якого племені звернутися по допомогу? агов, дикі люди із папуа нової гвінеї, як ви проганяєте спогади мертвих? 

"ми їх відвішуємо ближче до хмар, до неба! завжди є шанс, що їхні погляди звернуться до небес, де їм і місце!" їхні спогади стануть містками між нами живими і небесами. чи торкнемося ми холодних спалахів понад небесами? чи дійсно ховаються наші покійні у зірках? 

якщо я одного разу подивлюся у своє внутрішнє зоряне небо, чи пригадаю щось ще? чи закрадеться у мої спогади щось від інших людей? дельфінів? мавп? молюсків? 

чи це тільки мені виглядає, що зима і темні ночі, коротші дні дозволяють спогадам живих і мертвих перетнутися? посидіти скрушно, поділитися світами, разом розгледіти зірки? нагадати собі, що наші спогади будуть такими ж містками між різними вимірами людського життя? потім розійтися у різні сторони, набуваючи світла, тепла, весни і літа, а восени знову відчути таємний, глибокий потяг до вічного?

темрява відступає. світло настає. хвилями пливуть мої спогади, десь неподалік від інших істот. 

хто тут?

доволі часто питаюся себе - а ким власне я є? 

ну тобто професійно, фахово, компетентно - там ніби є якісь папірці, визначення місця, прописка у середовищі, досвід повторюваних дій. 

але це не полегшує справи. знати оці всі власні регалії і повідомляти про них інших людей - це не відповіді на глибший невербальний резонанс, який розхитує усі ці структури і побудови. будинки мого Я із піску. для руйнування цих будинків навіть не треба великих хвиль. 

для руйнування моїх будинків із піску достатньо на хвильку задивитися на зорі і зробити кілька кроків, не дивлячись під ноги. 

я спробую відповісти у кілька спроб і занотую їх для себе і для тебе, хто читатиме. 

хто я? 

випадкові ранкові і нічні записи віршів, часом російською мовою, немов вірші у мені живуть іншими мовами. часом англійська, польська. я денний не люблю поезію і вона мені важко дається, але нічний я може писати важкі тексти, вплітаючи щось ще у цей світ.

хто я? 

спалах фар у вікнах, де живу. я спалах втоми, нервів і барвистих плям у заплющених очах. 

хто я? 

дупа, яка впала на землю, палець затиснутий у дверцятах, подерті коліна, порізані пальці, попечена кропивою шкіра, змерзлі кості і легені у дорозі взимку десь на волині. 

хто я? 

джерело тепла і тиші у онлайні із іншими людьми, які шукають собі свій прихисток. джерело втоми і важких думок поміж розмовами із людьми, які тішать моє серце. я загораюся зранку і згасаю увечері. 

хто я? 

змальовані скетчбуки, які мені тішать очі і тішать очі людям. це мова, якою розмовляє серце і душа, коли розум відпочиває на ортопедичному внутрішньому ліжку. поки мій розум у гіпсі набирається сил, серце малює. я сплетений із кольорів і чорних ліній. іноді там залишаються сліди олівця і кави або сліз. 

хто я? 

викладач у часи, коли щось змінилося і світ потрохи труситься у польоті, труситься від нерозуміння, розгубленості, чутливості коріння, яке пригадує землю. мені важко буває збагнути шлях саме зараз і голос турботи каже - ще не час руйнувати і різати, але час всістися спокійно і послухати як шелестить тіло. 

тут мало бути щось і про медитацію, але якщо уважно читати або поміж рядками дивитися на фон допису, можна почути як шелестить моя кров у серцево-судинній системі, а думки б'ються об шибки очей. 

завершені маленькі подорожі

вже травень. щойно завершили спільні подорожі у кількох групах наших спільних медитативних досвідів. і я сумую. і радію водночас. і ще трохи хоче продовжувати, але сильно втомився - багато було різного поруч із нашим прихистком у zoom кімнатах.

 

іноді відчуваю, що занадто багато всього відбувається зі мною. можна було би розбити це на кількох ігорів і розподілити між ними відповідальність, а потім робити рокіровку - бо кілька ігорів будуть переживати неприємне, а інші - приємне. для балансу треба було би робити заміну. 

я не хотів би, щоб один із ігорів зламався, вигорів, змерз у емоційній пустці. не хотів би нещастя і зайвих страждань ігорям, які взяли на себе відповідальність за якусь із сфер життя. можливо це із запізненням приходить, але я би хотів вміти збавляти темп, дихати вільніше, спати краще, їсти смачніше, любити тонше, співчувати на повні груди, сумувати зі слізьми на очах, злитися і гніватися, але робити це все і ще інші речі у ритмі. повільний ритм, плавніші порухи, вчасні присідання, прилягання і мріяння про ніщо, нідлячого. 

мені дуже подобається бути просто так. одне із відкриттів останнього року - бути просто так, у тиші або у звуках. бути у важкезних переживанням і продовжувати дихати (передаю привіт кімнатам зі свого минулого!). бути із людьми і замість замикатися, ховатися від їхніх переживань, бути просто поруч на відстані руки або на відстані у кількасот кілометрів. 

яким же дивним є наш час, коли світи стискаються до меж кімнати/квартири/вулиці/магазину. коли наших душам немає куди втікати від спогадів, коли серце розривається від гостювання болю і самотності. такий довгий-довгий ретрит для усіх, навіть тих, хто цього не хотів і не був готовим до зустрічі із собою. і я радію нагоді зустрітися із тими, хто не лише ризикнув зустрітися із собою відверто, інтимно послухати порухи всередині, але й зробили це у наші важкі часи. хтось каже - це так важко бути собою, так важко практикувати і слухати як всередині плаче дитина, важко пробачати собі минуле. а я кажу - це неймовірно захоплюючі історії, неймовірно вольові і турботливі кроки до себе, які роблять сильнішими і вас, і мене, і тих, хто йде поруч. навіть якщо поруч йдуть і тихенько думають про своє або бурхливо боряться зі своїми штормами. 

я дуже захоплююся людьми, з якими розділив останні кілька років спільних практик. ви мене надихаєте продовжувати і свою подорож, падаючи у свої заметілі снігу спогадів, підніматися знову і слухати, слухати, відчувати, почувати, переживати, перебувати, хвилюватися і потім тихо відпочивати втомленим. чи можу я виразити у словах весь спектр переживань? чи можу передати ті історії, які між нами виникали в уяві, звуках, відчуттях у тілі і на шкірі? як взагалі це можна передати, якщо ми не проходили цих спільних шляхів поруч? 

нагадую про ці історії, записані мовами і абетками без слів. нагадую про милосердя до себе і турботу. нагадую про можливість слухати тишу і бути у шумі. нагадую про усмішку як подарунок своєму тілу і диханню. 

дякую вам за спільну практику, за спільне вогнище і дотики до чогось справжнього. 

і ми не прощаємося. 

нитка Аріадни

годинами можу ходити лабіринтом. оці всі кімнати думок, заплутаних поміж собою, закритих у циклах. пекельні кола у тих самих коридорах, у яких, здавалося, немає інших виходів. 

у деяких кімнатах бачу своє кохання і біль. у деяких зустрічаю минулі жахіття. у багатьох коридорах і кімнатах бачу радість свою, яка залишається там у тих спогадах, побудованих супервинахідливим архітектором. тут мешкає мінотавр і не один - усі поєднані дивним чином із моєю життєвою історією.

 

тіло людське, голова тварини. 

крила птаха, лапи комахи. 

розум складний, серце звичайне. 

чуюся загубленим у цих коридорах і хоча частина мене пам'ятає, що десь був план цього лабіринту, бо будував же його мій розум, але знайти цей план, мапу коридорів і пасток, які розставлені мозком, буває неймовірно складно. 

поруч із цим блуканням, знайомим кожній живій свідомій людині, існує ще щось. тонкий присмак свободи, ясності, світла. тонка нитка, яка нагадує про себе митями усвідомлення, що навколишні тіні - лише тіні, а гра тіней - ілюзія розуму. це нитка, яка тихенько присутня у свідомості, яка тягнеться до виходу і я можу відчути її дотик кожного разу, коли заспокоююся і не біжу від одних страхів до інших. не тягнуся до принад і спокус, а минаю їх і рухаюся до виходу. 

моя нитка завжди у мене під носом. подих свіжого повітря, який у найтемнішій темряві, дає про себе знати чуттєво, легкою присутністю, натяком, тихим дотиком справжньості. скільки ночей минуло, скільки пройдено коридорів, скільки зустрічей із мінотаврами було здійснено у супроводі цього дотику. 

я вдихаю і чую присутність. видихаю і нитка нагадує про себе. 

моє тіло продовжує дихати, вплітається у світ, відкривається до світла і довіряє. 

мій мозок, мій розум, який стільки років будував захисний лабіринт (саме для захисту він робить стільки всього цікавого і складного!), раптом відчуває привітність подиху. 

одного ранку я вийшов із лабіринту і хоча повертаюся туди, коли надто гучно або надто лячно, пам'ятаю про дотик повітря до моїх ніздрів, про подив подиху і безмежну довіру до того, чим живе океан. 

дати спокій уяві

Чому трава не може бути фіолетовою замість зеленої? Чому наша уява іноді працює, а іноді відключається? Куди поділася оця внутрішня дитина, яка захоплювалася світом?

Особливістю нашої уяви є те, що вона дозволяє все - вийти за межі звичного, побачити світ шкереберть, несподівано розгорнути перед внутрішнім поглядом глибини океану, висоти гір, пульсуючі нетрі дерева та будь-що відкрите для пізнання. І водночас уява - це наша суперсила, яку найчастіше невірно застосовуємо. 

Ми хочемо результату, щоб втішити тривогу. Ми прагнемо продуктивності, креативності, високих показників успішності на тих роботах, якими заробляємо собі на життя. І уява, як решта інших функцій раптом стає "офісним працівником" в корпорації Успіху. Коли ми продовжуємо тривалий час таку практику, уява поступово згасає, зникає. Сни стають або буденними, або трешовими і не надихають на щось якісно нове. Схожа ситуація із іншими нашими суперсилами - увагою, емоціями, переживаннями, мріями і здатністю бачити світ відкритими очима, слухати світ відкритими вухами. 

Цієї весни мені дуже пощастило, бо з'явилися люди, які захотіли спробувати щось нове, щось яскравіше і можливо піти за покликом не стільки розуму і розрахунку, а серця. І на 4 тижні ми усі трохи перетворилися на тих дітей, яким просто весело, цікаво, іноді сумно, але загалом уява немов прокинулася. Звісно, 4 тижні це багато, але для кращого, глибшого знайомства із уявою і можливостями, які вона дає для зцілення самих себе, варто приділити трохи більше часу. 

Наш курс - це спільний шлях, мандрівка до гори, де живе дракон або гноми, або ельфи - або наше серце. Для того, щоб мандрівка була безпечнішою, нам варто приділити більше уваги засобам, які беремо зі собою (мабуть ви вже здогадалися, що ці засоби завжди з нами). Тому наступна наша подорож, у яку вирушаємо вже восени, триватиме 8 тижнів, себто два місяці і першу частину нашої пригоди будемо слухати, бачити, бути із собою. У нашу подорож ми рушаємо, заручившись підтримкою дихання, тіла, рівноваги, вміння чути себе і свої маленькі детальні порухи у тілі. І, ймовірно, наша подорож буде не менш яскравою, ніж попередня. 

Цей допис - своєрідне запрошення до нашої спільної мандрівки через ліси, океани, пагорби і селища всередині нашої психіки. Ми рушаємо для того, щоб разом віднайти, відновити у собі ті скарби, які розгубили на шляху до дорослості. Ми рушаємо у напрямі, який кожен буде бачити по-своєму, іноді як минуле, іноді як майбутнє, а іноді - як щось поза часом і простором. І якщо ви дочитали допис до цього моменту, мабуть це не випадково.

8 тижнів, з яких 4 тижні ми слухаємо себе, скарги своєї уяви і тіла, готуємо наплічники, їжу, магічні пристрої, засоби самозахисту. Кожен із нас напише своє маленьку історію, яка можливо не завжди казка із стандартним завершенням, а іноді щось таке дивне і міфічне, без чого важко назвати себе людиною. 

Структура курсу виглядає приблизно так: 1) повага до дихання; 2) повага до тіла; 3) повага до власного болю; 4) повага до власної тихої радості; 5) знайомство зі своїм будинком; 6) вкорінення і пошук опори; 7) зігрівання себе; 8) міні-випробування. 

Ми точно будемо випробовувати власну терплячість, власне милосердя і провокувати внутрішнього критика знову і знову знецінювати усі ті речі, які так важливі для нас. Ми будемо лінуватися разом, сумніватися, боліти, сидіти сонними і нудьгувати. Ми будемо йти цим шляхом разом як живі люди, які мають різні історії і ділитимемося цими історіями за уявним вогнищем розмови. 

Наші історії варті розповіді. Кожен із нас має свою власну казку, для якої настає пора. Сподіваюся, що саме на цьому спільному курсі, ми зможемо послухати нарешті ті казки, які весь час ховалися десь по закапелках психіки. 

До зустрічі у світі, де трава міняє колір, де люди ходять на головах, а надії оживають. До зустрічі у світі, де існує надія на зміни, де ми можемо знову мріяти і не лише для продуктивності у дорослому житті. 

чоловік пливе (у водах)

мені ще немає паспортних даних і статистики років. плаваю у водах живота матері. як людина у киті, що чекає наступного етапу. наступної зміни. тут тепло і добре. чути голоси. чути світ за стіною, однак я плаваю у водах матері своєї. народжувався важко. вперто не виходив, бо не міг? бо мав велику голову.

мені 6 років. сестра зі мною. ми йдемо у море, зайшли на якусь глибину і хвилі починають нас гасити. ми йдемо до берега. матері і батька немає ніде. лише хвилі, люди, паніка. ми виходимо, обоє живі, а я зараз пишу цей текст.

зайшов у річку гірську. 12 років? 14? каміння під ногами - течія дуже сильна. лягаю на каміння, тримаюся руками за найбільше із них, щоб течія не знесла далі. лежу. мерзну. страшно.

мені 35. я побачив океан. він побачив мене. хвилі бурхливі, захожу лише по коліна, щоб відчути дотики води, яка охоплює собою майже цілий всесвіт. цілий всесвіт торкається мене через воду. ціле небо внизу із зірками дає мені пройтися по собі. йду по воді. йду по небесах.

мені 36. із половиною. захожу у море. пливу у морі. пливу через зціплені зуби і напругу. Назар вчить плавати на спині. через страх і захват. пливу поміж медуз, які обпікають ноги, живіт, геніталії. бігаю до води кожну годину, щоб зловити ось цей дотик океану, який відростив гілки по усій суші, щоб жива істота, яка прагне знайти шлях додому, могла із джерела дійти до відкритого водного неба на землі.

тепер знаю, що до океану завжди відкрита дорога. повз дамби, перегородки, села, міста, загати, стіни, шахти, гори, пагорби, через серця людей, через неприйняття, відчуженість, біль, самотність. завжди можна попроситися у пузо до великого кита, великої риби, щоб довезла. привіт, рибо! привіт, зябра! привіт, велике пузо. привіт, тепло і захищеність.

тепер знаю, що дорога буває різною, а потоки води не варто недооцінювати. знаю, що всесвіт про себе подбає, а мені би подбати про себе. знаю, що все має початок і кінець, що час тече, що хтось приходить, а хтось йде. знаю, що іменами ми собі знаходимо місце у хаосі, а назвами малюємо карти зірок, щоби потім знайти шлях додому. і немає значення, чи небо вгорі, чи небо внизу - карти працюють, а ми собі рухаємося туди, де серце знайде тишу.

знаю, що навіть закладені водою вуха починають чути. треба на все свій час і трохи правильних зусиль. і мудрості, звісно, треба.