ну тобто професійно, фахово, компетентно - там ніби є якісь папірці, визначення місця, прописка у середовищі, досвід повторюваних дій.
але це не полегшує справи. знати оці всі власні регалії і повідомляти про них інших людей - це не відповіді на глибший невербальний резонанс, який розхитує усі ці структури і побудови. будинки мого Я із піску. для руйнування цих будинків навіть не треба великих хвиль.
для руйнування моїх будинків із піску достатньо на хвильку задивитися на зорі і зробити кілька кроків, не дивлячись під ноги.
я спробую відповісти у кілька спроб і занотую їх для себе і для тебе, хто читатиме.
хто я?
випадкові ранкові і нічні записи віршів, часом російською мовою, немов вірші у мені живуть іншими мовами. часом англійська, польська. я денний не люблю поезію і вона мені важко дається, але нічний я може писати важкі тексти, вплітаючи щось ще у цей світ.
хто я?
спалах фар у вікнах, де живу. я спалах втоми, нервів і барвистих плям у заплющених очах.
хто я?
дупа, яка впала на землю, палець затиснутий у дверцятах, подерті коліна, порізані пальці, попечена кропивою шкіра, змерзлі кості і легені у дорозі взимку десь на волині.
хто я?
джерело тепла і тиші у онлайні із іншими людьми, які шукають собі свій прихисток. джерело втоми і важких думок поміж розмовами із людьми, які тішать моє серце. я загораюся зранку і згасаю увечері. 
хто я?
змальовані скетчбуки, які мені тішать очі і тішать очі людям. це мова, якою розмовляє серце і душа, коли розум відпочиває на ортопедичному внутрішньому ліжку. поки мій розум у гіпсі набирається сил, серце малює. я сплетений із кольорів і чорних ліній. іноді там залишаються сліди олівця і кави або сліз.
хто я?
викладач у часи, коли щось змінилося і світ потрохи труситься у польоті, труситься від нерозуміння, розгубленості, чутливості коріння, яке пригадує землю. мені важко буває збагнути шлях саме зараз і голос турботи каже - ще не час руйнувати і різати, але час всістися спокійно і послухати як шелестить тіло.
тут мало бути щось і про медитацію, але якщо уважно читати або поміж рядками дивитися на фон допису, можна почути як шелестить моя кров у серцево-судинній системі, а думки б'ються об шибки очей.
зовсім не збиралася коментувати, та почувши легкий шелест, а то ж кров, а не мій ноут, зрозуміла, що ми вже спілкуємося отак, начебто віртуально, а воно реально, в думках. Дуже істотно не поспішати, не мірятися до стандартів та часу. Дуже екологічно та захисно бути собі єдиним стандартом, якому не треба відповідати.
ВідповістиВидалити