па-па, Рома

Під час навчання на філософському, наша група мала пари на хімічному. Тоді загальний курс хімії нам читав дуже харизматичний викладач, дуже хімік, такий типовий науковець із лабораторії: розгублений погляд, волосся дибки, ніби в іншій паралельній реальності. 

Пам'ятаючи, що мій покійний дядько колись вчився в аспірантурі на цьому факультеті, я підійшов якось до цього старшого викладача (прикинув, що мабуть він десь застав хронологічно) і спитався про дядька, шось типу "чи пам'ятаєте колись на кафедрі у вас працював К.С." Викладач, який за весь курс ніколи не був сумним, раптом зсунувся, заговорив набагато тихіше і сказав: "Так, це був дуже світлий, добрий чоловік, але він помер, давно вже помер". Так я дізнався, що немає значення, скільки статусів, документів, звань, дипломів ти маєш, люди пам'ятають твоє світло, доброту і здатність проявляти любов. Це був дуже потрібний урок, бо на місці покійного дядька на той час була величезна пустка.  

Кілька днів тому не стало Роми. Він був дуже світлим чудіком. Я усіх студентів тихо називаю чудіками, бо кожен і кожна із них потенційно несуть маленьке чудо у собі, щось із цього та й відкриється, а щось просто чекає свого часу. Рома був дуже світлим, добрим, довірливим до людей, дещо розгубленим і часом знудженим чудіком, який ніс багато любові у цей світ. Не знаю особисто його батьків і його сім'ю, але ця любов - їхнє продовження, це великий дарунок усім тим, хто мав нагоду познайомитися із Романом. Велика їм дяка. 

Ми познайомилися в університеті, були у Словаччині, жартували багато, ділилися якимись побутовими історіями, грали у баскетбол (і я програвав, бо не встигав бігати за ним), а перед загибеллю за кілька днів зустрілися біля парку. Він як завжди щось усміхався, а я розповів про хіп-хопера, який носить на баскетбольний майданчик колонку і слухає олд-скул музику, лякаючи бабусь, жіночок із калясками. Ми як завжди, домовилися піти якось туди покидати м'яча і розбіглися далі. Він далі біг швидше, як і на майданчику. Кудись поспішав весь час. 

Коли ми були у Словаччині на програмі, то познайомилися ближче і якось склалися до купи живими людьми, а не "викладач"-"студент", десь там виникло щось схоже до дружби. Десь тоді виникло відчуття, що то така людина, яка як далекий родич, із яким хочеться десь частіше бачитися, розмовляти і дуркувати, але доля не так склалася. Доля дійсно не так склалася, але що вже тут зробиш? 

Хочу тут зафіксувати історію з буддизму про горе, втрату і мудрість, яка мені дуже резонує і повертається доволі часто у часи ковіду/війни (бо втрат вже багато, а часу на горе ніяк не знайти). Це історія про гірчичне зерня. Якось у матері померла дитина. Ще маленьке тіло вони тримала на руках, не відпускаючи ходила і у відчаї та горі шукала розради, ліків від болю. Ніхто звісно не знав про такі ліки і порадили сходити до Будди, який десь у той час тусив біля лісу. Вона підійшла до нього із дитиною на руках, почала просити про допомогу і про ліки від болю. Він вислухав, що було рідкістю навіть тоді і попросив її зібрати гірчичні зернята у односельчан: заходити до них і просити про зерня, чию хату, чий дім не відвідала смерть. Із цих зернят він пообіцяв зробити ліки. Вона пройшлася по усіх хатах селища і в усіх хатах їй сказали, що смерть тут гостювала і покійних тут числиться більше, ніж живих. Із порожніми руками вона повернулася, оплакала дитину, поховала і продовжила жити. У буддизмі кажуть, що це про "мудрість мінливості усього" - це типово для буддистів нагадувати про "усе змінюється, усе тече, нічого немає вічного під сонцем чи місяцем". Хтось скаже, що це історія про знецінення особистого горя, про ігнорування факту втрати дитини. Я ж бачу тут інше: смерть близької людини нагадує нам про нерозривну єдність усіх живих людей. Ми усі відчуваємо пустку там, де була любов. Відчуваємо втрату, де була людина, життя якої ми засвідчили. Особливо болить там, де людина була джерелом світла і якоїсь дивної надії на можливість хороших змін. Ми єдині у цьому, у втраті і прийнятті. Лише любов - сильніший зв'язок між нами, між живими і тими, хто пішов тінь. Лише любов сильніша смерті, як світло сильніше за темряву.

І слова, які я хотів би сказати Ромку, але вже хіба напишу: Ти прийшов у цей світ у любові, проніс її впродовж своєї яскравої мандрівки тут і нікуди від любові не дінешся, бо саме вона сплітає світи, тримає це все купи. Де би ти не був, це полотно із любові буде із тобою, зустріне тебе на твоїй новій частині шляху. 

Па-па, Рома, і до зустрічі. Нехай тобі буде легше, де би ти не був зараз. Радий був знатися. 

замість підсумків цього навчального року

Майже 14 років я викладаю безперервно. Ще кілька місяців не вистачило, щоби зі спокійною душею побачити у трудовій книзі 14 повних років. Однак так склалися обставини, що наступний рік вперше за усі 13 мушу відмовитися від цього. Треба дописати докторську, оформити книгу, доповнити список статтями, можливо довести до ладу підручник із медитації. 

Дуже дивний цей рік видався. Війна, завершення епохи ковіду, втрата кількох близьких людей. Але я хотів розповісти не зовсім про це.. Мабуть у свої майже 40 років я перейшов невидиму межу, де значення спогадів і надрукованих фотографій зростає із кожним вдихом. Хочу поділитися із вами фотографіями, які надруковані або ще надрукую і вони будуть у мене на стіні. Це спільні відбитки мене із близькими, важливими людьми. Я не знаю, що буде за рік і як повернуся до викладання, яким я буду за рік, але ось тут можна побачити щось дуже інтимне: 

1) це мої філософи фантастики. Ми створили тимчасовий простір довіри, але довіра і подальші інсайти лише чекають свого часу. Запам'ятайте цих людей - вони змінять світ. 

2) це перший рочок культурологів у ЛНУ. Так багато енергії, світла і надії. Нам вдалося трохи підхопити оцю всю енергію, виразити її у словах, наділити тілесністю. Разом ми зробили щось схоже до скетчу нової епістемології, але у що продовжиться історія - покаже лише час. Вірю у людей на фотці. 

3) це Оля. Вона була у Львові, хоча вже кілька років радше у Лондоні. Вона повірила у мене колись, як я вірю зараз у своїх студентів і студенток. Якби не вона, то Ігор Колесник, швидш за все, зараз був би десь зовсім у іншій сфері. 

4) то 3 курс культурологів в УКУ - мені виглядають як невеликий реактор ядерної енергії холодного синтезу, бо не потребують особливого простору і складних умов. Ми спробували велику кількість гіпотез, вклалися енергією на повну, але найважливіше для мене - слухали. Я слухав, сміявся, говорив і знову сміявся. Часом було незвично, страшно, сумно. Мені було сумно завершувати курс. Там ще збоку зліва Богдан - то такий чулувік, який невідомо звідки бере ту свою енергію. 

5) Іра, я, пані Зоряна 6) Катруся 7) Марічка

Спільними зусиллями люди на цих фотографіях дійшли до кінця року, притримавши віру у власні сили, витримавши внутрішні і зовнішні шторми. Шкодую, що не робив усі ці роки фотографії зі своїми студентами і студентками, бо то величезна книга історій. Ще один із побічних ефектів викладання - я пам'ятаю багато людей, вони живуть у моїй голові і часом у серці. Що із цим робити наразі не знаю, може вже запізно щось змінювати? 

8) це Оленка і я. Ми разом уже 3 роки. Це доволі багато як для двох людей, які з ковіду перейшли до війни. Вийшов ковідно-воєнний роман. Гумор рятує. Завдяки їй я переглянув "Секс і місто", "Відчайдушні домогосподарки" і почав слухати Тейлор Свіфт/Майлі Сайруз. 

Фотографій більше. Дарунків більше. Людей набагато більше. Так вже склалося, що ці роки забрали багатьох близьких і привели нових близьких людей. Що із цим робити? Коли буде час і можливість осмислити зміни? Що буде завтра? За рік? 

Хочу собі і вам побажати одного - не забувайте дихати. Якщо достатньо довго це робити, то найстрашніший біль перетворюється, а втрата поволі згасає. Якщо достатньо довго це робити, ми стаємо трохи мудрішими, хоча в процесі робимо якісь смішні дурниці. 

Дякую за можливість це написати своїм живим і вже покійним друзям із ЗСУ. Мені вас дуже бракує. 

прибуття (до себе)

Сижу на лавці і малюю дерево. Це якийсь клен, маленький ще ростом, але вже має певність у русі догори і вглиб. Моя зупинка тут, у парку поміж дерев - це нагода дочекатися Дмитра, щоби передати йому фотографію нашої групи зі словами, які можуть нагадати про щось у майбутньому. Може за кілька років він буде шукати опори, віри у власні сили і ця фотографія буде вікном у той інший світ, де він довіряє собі. 

Я міг би вигадати, що у цей момент, доки чекав, побачив інопланетні кораблі. Побачив, як у людську історію втручається нарешті сила з іншого світу. Може вони би вирішили нарешті наші людські проблеми? Точно би мимоволі відповіли на питання - чи ми єдині у холодному безмежжі? Чи ми аномалія, чи лише частина розрізненої мережі життя? 

Погодься, було би класно, якби нова мережа доріг і знання вела нас до інших планет, галактик, до атракціонів "спостерігаємо народження супернової!" або "побудемо мить із помираючою зіркою!". Ми і так ніби можемо спостерігати чудеса, але у відблисках світла зірок, які завжди показують запізнілу інформацію. Ми дещо спізнюємося або дещо поспішаємо, що є власне особливостями людини. Я завжди десь поміж минулим і майбутнім, часом виринаю у теперішньому.

У моєму теперішньому, тут-і-тепер не все так просто. Тут люди, яких вже немає, але вони ще згасають і останні промінці світла нагадують про їхнє буття. Тут люди, які скоро прийдуть і їхнє світло вже десь майорить. Тут багато речей, спогадів, звуків, смаків, дотиків, контактів, запахів, які втілюють мене, вплітаються під шкіру досвіду. Я тут-і-тепер – це вічність, безмежність усіх водночас згасаючих і народжуваних супернових. Звісно не все аж так інтенсивно, просто інтенсивне найкраще потрапляє до уваги, воно вривається до уваги, у поле свідомості, щось робить і вилітає кудись, залишаючи когнітивний дисонанс. 

То що можна із цим зробити? Як показав досвід, можна вчитися сповільнювати себе, звертати увагу не лише на вибухи і очевидні атракціони, а на те, що залишається фотографією у глибших рівнях тіла, почуттів, мотивації, сприйняття і реакції. Що залишається дуже інтимним, доки ми його не загортаємо спершу не дуже вміло, а згодом все дбайливіше у слова. І ось цей досвід ми даруємо іншим, хто це слухає, чує, бачить. Ми даруємо свій досвід супернових у тут-і-тепер. Даруємо і засвідчуємо безмір подій, які злітаються і вибухають у нас, у комусь швидше як супервулкан, а в комусь як довго-вибухове дерево, що вибухає із зернятка і за кілька років перетворюється на велику вибухову хвилю зеленого кольору (чергуючи кольори звісно у жовто-червоно-зелену палітру). 

Зізнаюся, що не знаю, куди веде моя дорога. Не знаю, куди веде дорога моїх друзів, моїх рідних, моїх студентів і вже також друзів. Ми мали щось дуже спільне разом, створили своєрідне поле пізнання, довіри говорити і терплячості слухати (особливо те, що нас дратує!). Ми створили своєрідне поле чистої землі, де розум знаходить прихисток на якийсь час, повертає вміння дивуватися, пробуджує серце, загортається у тіло, згадує власне коріння і сильні сторони. Ми у цьому полі змогли поєднати минуле, теперішнє і майбутнє, посидіти разом, не завжди знаючи правильні слова, а згодом продовжити рух у різні сторони. Створюючи дуже повільний вибух рухом із аудиторії до різних точок прибуття. 

Я не знаю, якою буде наша вибухова хвиля, яка десь почалася на перших заняттях, а далі повільно розгорнеться через різновекторний рух маленьких самопізнавальних організмів. Не знаю, куди занесе дорога Василя, Вікторію, Микиту, Катю, Оксану, Дарину, Дашу, Любов, Вадима, Михайла, Анастасію, Степана, Ганну, Олексія, Сашка, Юліана, Мілену, Дмитра, Юрія, Діану і Вікторію. Не знаю, що вони будуть перетворювати у світі, де так багато різних звязків, ліній, векторів. Що я знаю – це те, що на якусь коротку мить нашого спільного перебування у критичній масі, ми змогли побути у довірі до себе, до інших, до текстів, які творимо і, найголовніше, до власного незнання, нерозуміння до ж буде наступної миті. Чим я завершу свою історію, розпочавши її без певності? Що я почуватиму, коли дозволю образу пройти крізь моє серце? Що сколихне мою картину світу під час перегляду незвичного фільму або мультфільму? Ми не знаємо, чи здійсниться наступний вдих у житті, але це стається. Ми не знаємо, чи повернеться ще нагода бути щасливими, але це стається. Те, що ми не знаємо, не робить життя катастрофою, радше чудом, яке відбувається кожної миті. 

Щойно мене зустріли морські свинки радісним писком. За двадцять хвилин я випадково потренував малого баскетболіста на кільці. Ще трохи раніше усміхнувся малюку у калясці. Переді мною розгортається вибух, який невідомо звідки прийшов і куди несеться, але я стараюся (я стараюся!) обирати подив, захват. Обирати справжні почуття. 

Мені сумно, що наші курси завершуються. Сумно, що маленькі простори чистої землі будди чи бодгісатви розчиняються, щойно ми виходимо із аудиторії. Сумно, що не знатиму, куди йдуть дороги усіх цих дивних людей згодом, але.. нічого страшного. Я можу не знати і це ок. У моєму тут-і-тепер, у точці прибуття на цю планету Земля, знайдеться місце для усіх цих дивних людей. 

 

 

 

 

 

 

[про вразливість] замість підсумків року

часом чую історії від людей про силу, стійкість, дорослість і незламність. студенти так розповідають вголос про викладачів, партнери часом розповідають про своїх партнерок і навпаки. популярно розповідати про військових як про незламних, стальних, залізних, мідних, цементних - це зараз такий тренд. також про тих розповідають, хто з екрану або вживу ділиться тим, як завалило усю родину стелею чи спалило вибухом ракети. тренд незламності, сталі, метафор заліза, міді, статуй. 

про що це? для мене це про відмову визнати, що вразливість є невід'ємною частиною кожної живої істоти. кожної людини. особливо це непопулярно у часи війни - визнати, що вразливість є в мені, я ще може не вражений уламком, шрапнеллю, словами або новинами, але десь точно має бути, хто цю усю вразливість мою візьме на себе, захистить, прикриє. як не Ісус, то Будда. як не вони, то воїни. як не вони, то ті, хто відмовився виїхати із сіл чи міст на Сході, Півдні, Півночі, у Центрі, чи на Заході, куди регулярно прилітає щось стратегічне. десь мусить бути хтось, хто забере у мене мою вразливість, вашу вразливість, біль, втрати, страх, жах, нічні жахіття. хтось має бути принесений у жертву Великій Вразливості (а по факту Забуттю) живої істоти, усіх живих істот. 

про що це? про відкидання однієї із найважливіших частинок нашої живої душі і серця - здатності приймати біль, проживати, горювати, визнавати і усвідомлювати жахіття подій навколо. про збайдужіння нібито до болю, але насамперед до власного болю. бо болить! надто сильно? не знаю, але сам факт очікуваного болю і горя втрати може мене розірвати! хіба ні? хіба не чуємо ми у собі ці думки? усвідомлений біль, усвідомлена вразливість, відкритість до досвіду можуть стати причиною моєї загибелі навіть без втрати тіла! моя психіка не витримає! мій розум вибухне, а серце перетвориться на пісок! звісно.. краще дати можливість живому серцю і живому тілу перетворитися на цемент, сталь, залізо, мідь, замерзнути, застигнути, дочекатися великої хвилі змін і зникнути назавжди. 

найсильніші речі, які я бачив цього року, окрім неймовірної самопожертви, сили духу, віри, надії і проявів любові - це те, що героїзм розгортається на полотні людської плоті, крові, сліз, сміху, здатності пожартувати, здатності плакати і відпускати. на фоні прийняття подій, коли грім і блискавки усвідомлення проймають людину від голови до ніг або від ніг до голови. від серця до розуму і від розуму до серця. оце усвідомлення, що час назад не повернути, майбутнє невизначене. а ще усвідомлення власної вразливості, яка здатна прорости через цемент, камінь, сталь, залізо, мідь. бо сила життя не у забутті, не у перетворенні на пам'ятник після перемоги, чи епічну поему, у якій перемагають "добрі" над "демонічними". вона у вразливості, яка проростає крізь асфальт. у вразливості слів, які коливаються від здавленого горла або від стримуваного болю. це вразливість нажаханої істоти, яка продовжує ходити на роботу або у траншеї.

 

не на часі на вразливість? хіба весь час наших історій - це необхідність приймати бій? їсти і бути вразливим, спати і бути вразливим, ходити в туалет вразливим - це хіба не частина нашого людського живого побуту? розмовляти із близькими і бачити їх живими, вразливими, сповненими надій і страхів - хіба це не вартий уваги і нашого часу досвід? мене може не стати завтра, післязавтра, за тиждень, за багато років.. але хіба це причина не бути живим? не причина записати рецепт вареників бабці, доки вона жива? чи спитатися в діда "шо ви там?", знаючи, що його час має свої обмеження? чи ви відмовилися би від можливості побачити востаннє друга за кілька тижнів до його смерті, поржати про якусь дурну бздуру? чи не занадто ми віддаємо смерті і забуттю, забуваючи і відкидаючи право на власну вразливість? смерть своє завжди візьме, то чи варто їй давати понад міру?

цей рік немов м'ясорубка. цей рік немов зміна пір року. цей рік про втрати і здобутки. цей рік про любов, надію і віру. цей рік про страх, жах, постійну напругу і жахіття у сні, який триває із 24 лютого. цей рік про близьких і далеких. 

але насамперед цей рік для мене про вразливість, яка нарешті прийшла додому, до мене і я їй налив чаю. ми дихаємо, відчуваємо, вживляємося у тіло, яке було втрачене шматками багато років. ми споглядаємо як тіло наповнюють лоскотки, а на небі піднімається місяць. ми коливаємося на великих хвилях світового океану і на маленьких хвилях нічних жахіть. я живий, доки відчуваю. я живий, доки вразливий, доки дихаю, доки можу дозволити собі не бути байдужим до болю інших. 

я відпускаю тебе, мій 2022, і пробачаю собі свою вразливість. 

лист у грудень [час не повернути]

припускаю, що не лише мені сняться сни про минуле. зазвичай це ситуації, обставини і кімнати, в яких я вже багато разів бував, у яких залишилися тіні мої, думки і спогади. 

коли сни повертаються, я там зазвичай усвідомлено споглядаю події і, мушу зізнатися, хочу змінити хід цих подій. є якась людина, якийсь епізод, котрий у моїй пам'яті був ключовим. коли ця подія відбувалася, я не міг нічого змінити, бо був малим/неуважним/безсилим/безсловесним. нарешті я маю у сні уважність, зрілість і сили, але події всеодно неможливо змінити. 

час пішов далі. я виріс і несу із собою усіх людей, яких вже немає. несу цих людей і пам'ять про них у своїй подорожі разом із предметами, які нас пов'язують: дідовий ніж, бабина голка і черпачок для кави, дядькові книги та доброта. я несу їх далі, нагадую собі про важливість ниточок. важливість уроків доброти, любові, милосердя, гумору, впертості, стійкості, сили характеру. 

час не повернути - це одна із тих найглибших тривог, яка супроводжує нас, доки ми живі. якщо ми чесні із собою, достатньо сміливі, то цей факт і ще факт нашої смертності постають перед очима, перед серцем. це дуже важка зустріч, яка стається випадково або невипадково, але завжди дає нам можливість, шанс потягнутися через тривогу до чогось глибинного, свого, справжнього. 

які цінності залишаються, коли тривога проходить крізь мене? яким станам я даю шанс пройти крізь мене? чи довіряю я своїй свідомості? чи достатньо я відкритий власним серцем досвіду, без якого неможлива перебудова всередині? я ж не про смерть думаю, не зациклююся на думках про власну скінченність. йдеться про можливість зустрічі із цими думками, емоціями, тривогою і потім життя продовжується. 

поміж моїх людей, які наважуються говорити, усвідомлення власної смертності у світі, де триває війна, набуває не драматичного, трагічного забарвлення, а навпаки освітлює щось справжнє. якщо опиратися цій темі, втікати, уникати, заливати голову алкоголем, забивати у тілі напругою, то ми так і не зустрінемося із досвідом глибинної тривоги. 

я вдячний людям, які мають сміливість говорити про власну смертність, про невизначеність майбутнього, про страхи втратити близьких на війні або у різних інших обставинах. не знаю, чи це про "силу" і "пафосну героїчність", може швидше про звичайну людяність і життєвість. життя перемагає смерть, а світло перемагає темряву. рослинка перемагає асфальт. матюк перемагає безпомічність. пам'ять перемагає забуття. 

моя молитва на цей вечір і ще на якийсь час у світлі різних тривожних станів: нехай я не перетворюся на камінь, нехай серце моє пульсує у ритмі світу, а дихання нарешті буде вільнішим. нехай мої думки і почуття нагадають про безмежний простір розгортання, а зірки над головою про важливість пам'яті навіть там, де це важливо лише мені. дякую за уроки мудрості усім причетним. 

лист у листопад [ніпрощо]

пишу собі листа, щоби поміж листя він знайшов місце. 

щоби лист не почувався самотнім поміж падолисту, поміж дощів. 

зараз доволі холодно і цей холод проймає дуже глибоко. нерви мерзнуть. кістки холонуть. тремтять руки і сни мріють про теплі землі. оця тепла літня земля, вкрита травою і комахами, коли можна було просто лягти догори обличчям, дивитися як літають птахи або просто спати. 

моє тіло спить у холоді, напівдрімотливе. шукаємо із ним тепло повсюди. гріємося від пари з каструлі. торкаємося грілки, а грілка нас. обіймаю руками горня, бо там ми ніби допомагаємо одне одному знайти себе - горня має собі місце, а мої руки знаходять собі. 

мій сон триває з 24 лютого. спершу я немов прокинувся, все йшло навіть легше, бо ритміка війни знайома з дитинства - серед ночі, серед дня, серед сну і їжі можна було увірватися зі спогадами мого батька у війну. потрапити у лещата насилля, болю і параної. тому спершу було спокійно - назбирав себе, як міг відновив галузки поміж людьми. потім була весна, літо, а ще трохи осені, яка подекуди тепліша, ніж літо. 

цього року я не бачив океану. лише чув як шумить у вухах, коли потрапляв випадково у чужий сон. коли я це пишу, то не певний, чи сон мій не триває досі, а дати у календарі просто комахи, які живуть власним життям. і де я бачу зміну часу, комахи просто несуть свої справи на плечах. мурахи несуть тягар усіх тривог світу. 

якщо ми знайдемося ще цього року, хочу побажати тобі трохи більше точок опори. можна звісно одну надійну, але таку, щоби можна було і сидіти, і лежати, і ходити, і писати від руки. і ще можна було би переживати, довіряючи поверхні свої стани. мінливі стани на мінливі точки опори. 

на жаль, у мене немає важливих повідомлень або високих цитат. ноги надто хитаються, а руки тремтять, щоби тягнутися до верхніх поличок пам'яті. кажуть, що там лежить спадок розуму, але цей рік показав, що спадок розуму вартує доволі мало. ціна довіри до розуму надто висока, а здоровий глузд не коштує навіть 5 гривень. що про це думають люди, які втратили дім? 

що про це думає моє серце, яке не може знайти дім і повернутися із усіх тих внутрішніх локацій нарешті додому. кожного разу стою на зупинці, чекаю автобуса, але не встигаю повернутися. де мій дім? де мої рідні? де спокій, щастя? де я можу знайти вихід назад додому, коли живі мої рідні, а я встигаю їм сказати ті слова, без яких любов не має значення?  

якщо ви мене чуєте, якщо читаєте, якщо ти мене читаєш, Ігоре, запали сьогодні свічку - нехай навколо вогню зігріються думки, спогади, сни, а ще трохи любов до тих, хто не повернеться. 

дім який побудував їгор

зізнаюся, що власного дому у цеглі або камінні я не побудував. не впевнений, чи це буде взагалі колись зроблено. 

зізнаюся, насамперед собі, що будувати будинок власними руками у фізичному світі, коли світ буває такий непевний, виглядає як справа марна. щойно вростеться фундамент, стіни зафіксують захист, дах вкриє наші голови, як прилетить бомба, ракета, супутник впаде з небес, почнеться землетрус, прийдуть війська ворога, проберуться у хату злодії, прийдуть комунальники або податківці шукати заначку у доларах та євро. 

як не подивлюся - власний дім, то не стільки місце безпеки, скільки місце проблем, які можуть появитися і знівелювати моє бажання безпеки, тиші, спокою, рівноваги, тепла, сну, відпочинку, любові, обіймів, росту, відновлення, воскресіння, весни, літа, осені і зими. 

то чого ж я його так шукаю? чому потребую? бо мені, як напевно іншим людям, хочеться завжди ще чогось. хочеться, щоб дім був трохи кращим, ідеальнішим, ще кілька поверхів і наростити балкон, а потім його засклити, а потім ще додати двері, сходи і прорізати прохід у сусідську хату. 

хочеться багато, всього, насититися вкрай, або понад той край налити у себе речей, які можуть допомогти мені нарешті засипати той невситний голод всередині серця. голод усіх хороших речей понад міру. 

далеко не завжди дім - це місце безпеки. це добре знають на власному досвіді ті, хто з дому втікав. хто змушений був покинути дім під обстрілами і перед танками. ті, кого завалило руїнами. ті, в кого в сім'ї були алкозалежні або наркозалежні, або люди із психічними розладами. навіть від внутрішніх демонів хочеться втекти, прокинувшись вночі від знущань над власним серцем. 

то що ж таке дім? чи це фізична конструкція? чи може це тіло, у якому ми живемо? дім може розвалитися або ми просто переїдемо. тіло старіє, хворіє, а потім помирає. 

що дає нам дім (або чого ми хочемо від нього)? 

можливо.. коли думаю про дім - це радше відчуття, сукупність, в'язанка або сув'язь відчуттів, почуттів, певних думок, станів, які дають мені опору для життя. можливо, домом для себе можу стати я сам, якщо прийму нарешті те, що маю. якщо навчуся трохи більше вдячності до того, що вже є. якщо у цій вдячності розвину трохи більше турботи до простору, де цей дім розгортається, химерно часом змінюється і росте або зменшується. простір мого тіла? простір навколо? 

в одній книзі японського монаха читав, що догляд за простором - це необхідна складова внутрішньої рівноваги. і це не лише про "мушу", але й про "можу". це також про поступове домовляння, вмовляння, переконування себе і усіх своїх внутрішніх звірят, що нам це вигідно - доглядати за простором, у якому розгортається наш власний дім.

і в цей дім ми можемо запросити когось, побути із кимось, обійняти, щось створити, написати, поділитися зі світом досвідом, який є неповторним і ніколи більше не буде цього ще раз. 

у цей дім, який ми сплітаємо, як пташки плетуть гнізда, ми вселяємося. 

у цей дім, у якому ми дихаємо, потім відчуваємо, потім довіряємо і плекаємо вдячність до кожної миті пригод. 

у дім, де ми маємо нагоду відчути так багато хорошого і пройти наші випробування (зовнішні чи внутрішні - там загалом межа відсутня). 

у моєму домі зараз трохи прохолодно, трохи смутку, бо важлива людина пішла із мого життя назавжди. у моєму домі гостює голод. але загалом тут доволі добре. за що і вдячний.