собаки мої вчителі

Там, де я живу і медитую, де читаю і сплю, живуть навколо люди і звірі. Ще прилітають сойка, сороки і синиці. Тут є кілька собак, голоси яких почав розрізняти, бо усі вони трохи різні, у дечому відрізняються. А ще голоси собак відрізняються у кожної інтонаціями: лінивий гавкіт, агресивний, наляканий, голодний, вечірні, післяобідній і нічний перегуки. За настроєм собаки можна відчути події, свідком яких вона стає. Якщо дати собі час, то гавкіт собак за вікном, під вікном і надвікном перетворюється у різні альбоми музики природи.

Це мій початковий курс. Собаки у мене інструктори. І зараз я їх спробую описати своїми словами.

Під вікном мешкають кане-корзо і френчі – один великий, а інший дрібненький. Коли великий гавкає (у нього є відведений час кожного дня для комунікації з балкону!), малий бігає поруч і теж долучається, однак не можу нічого побачити. Це урок підтримки, синхронності і командної гри. А ще тут значна сила довіри – кена корзо повідомляє меншому другу, що йде дуже смердючий дядько. А що як йде мала дитина? Серед собак довіра абсолютна.

Пес, який живе неподалік в особняку – зістарений інтелігент. Породи немає – рідня змішувала гени як тільки могла, але це не позбавляє особливого шарму цього барбоса. Він має смішні вуха, чорно-білий окрас. Коли він на ділянці своєї садиби, то перетворюється на акулу-пса. Однак його випускають регулярно прогулятися по району і він тоді дуже витончений, спокійний і ніколи не проявляє агресії до перехожих. Я з ним постійно вітаюся і поважаю. Цей пес вчить повазі, мудрості межі, мудрості агресії. Він вчить, що навіть собака без породи у світі собак займає своє поважне місце. Цей пес долучається до оркестру псів за кожної нагоди. Його гавкіт буває часто лінивим – так, ніби поруч десь господар і треба пояснити, чому варто годувати собаку.

Поруч за огорожею живе ще один «курдуплик» - ймовірно ягдтер’єр. Це такий малий припиндик, який видає найрізкіші частоти зі всіх псів району. Його видно лише з-під брами, але він звик до мого запаху, що вже не гавкає, але успішно компенсує це на усіх інших людях чи собаках. Він мене вчить тому, що габарити не мають значення. Якщо у вас достатньо сміливості, навіть величезний кабан не зможе зупинити вас на шляху до мрії! Але може зупинити звісно корм і хороші господарі, які з ніжністю постійно розмовляють із цією пискльою.

Є ще один кане-корзо, але його доля дещо сумна – він живе на третьому поверсі багатоповерхівки і лише з вікна може дозволити собі пізнавати світ. Ймовірно, це його не засмучує, бо собакам не характерно опускати руки – у них лапи. Це ще один урок: іноді у вас лапи, а іноді руки. І якщо руки опускаються, стає сумно – значить це теж заслуговує на повагу.

Собаки мене вчать кожного тижня, кожного дня. Вони показують мені мою злість, мою незахищеність від зовнішніх факторів, особливо під час медитації із людьми, які теж чують перегукування барбосів. Вони показують мені радість, з якою я їх зустрічаю, йдучи додому. З усіма треба вітатися – з собаками особливо. А ще із рослинами, які також вчать мене – але це вже наступна оповідь.

Хочу подякувати також своїм вчителям, з якими ми разом рухаємося у нашої подорожі різної тривалості та формату. Дуже ціную наші спільні зусилля, наші спільні сумніви, розчарування, сльози, сміх, невпевненість. Ціную навіть моменти самозасудження чи роздратованості – бо вони щирі. Хіба може бути щось краще, ніж щирість із собою та ватагою?

Отже, дякую Ані, Каті, Насті, Віталіку, Марії, Каті, Олені, Богдані, Ірі, Марії, Олі, Ані, Юлі, Віті, Андрію, Богдану, Дмитру, Марії, Мії, Олені, Насті, Яркові. Ви мої вчителі і про вас напишу окремо історію, коли настане відповідний час.