SILVER SHADOWS

чуєш як світ шумить? продовжує грати свою мелодію у звуках, уривках тиші, аритмічною емоційністю, ритмічною ходою перехожого?  чуєш як минає час? як тече крізь нас, крізь тіло і вуха, крізь очі і ніздрі? як наповнює легені, тече по судинах і виходить пуками-газами у всесвіт? чуєш як лоскоче всесвіт маленьких пилинок шкіру? чуєш як ростуть спогади? їх стає трохи більше, вони розширюють будинок пам'яті добудованими кімнатами, де можна знайти усе необхідне для повнометражних фільмів різного жанру.  чуєш як кожного разу, коли наближається важлива дата чи відмічена у календарі барвистим кольором подія, серце рухається швидше? як надія проростає безупинно - надія, що саме сьогодні чи завтра станеться чудо і щастя наповнить повністю? по вінця?  бувало цього року, що кості мої тріщали, а думки розліталися. бувало, що темрява густішала, а дихання ставало ледь відчутним або геть розбитим. бувало, що я тріщав по швах усіма частинами себе. особливо переживалося там, де були свіжі шви...

 пам'ять - дивна частина нас живих.  ми її збираємо, розгублюємо, втираємо разом із часом у скроні, у живіт і напружені м'язи, щоб уникнути болю. моє тіло - моя фортеця, у якій існує багато кімнат зі сплетених між собою спогадів. тут є люди, а ще багато слів, натяків і відтінків. невелика порція запахів, дещиця дотиків до шкіри і волосся. обійми і поцілунки. сварки і примирення. довіра і зневіра. фотографіями, артефактами, фрагментами, відсутністю у будь-якій схоплюваній формі спогади наповнюють нас.  доки ми живі, спогади навідуються до нас або ми до них, якщо ці спогади нам симпатичні. але щойно буде щось неприємне - ми більше не відкриваємо дверей свідомості, доки не стає зовсім нестерпно від присутності, нав'язливої присутності небажаних гостей на порозі сприйняття.  мені хотілося би, щоб залишалися лише хороші речі у спогадах, але так не буває - надто утопічно, надто відірвано від життя, де особистий досвід болю може бути фундаментальним уроком для мудрішання....

доволі часто питаюся себе - а ким власне я є?  ну тобто професійно, фахово, компетентно - там ніби є якісь папірці, визначення місця, прописка у середовищі, досвід повторюваних дій.  але це не полегшує справи. знати оці всі власні регалії і повідомляти про них інших людей - це не відповіді на глибший невербальний резонанс, який розхитує усі ці структури і побудови. будинки мого Я із піску. для руйнування цих будинків навіть не треба великих хвиль.  для руйнування моїх будинків із піску достатньо на хвильку задивитися на зорі і зробити кілька кроків, не дивлячись під ноги.  я спробую відповісти у кілька спроб і занотую їх для себе і для тебе, хто читатиме.  хто я?  випадкові ранкові і нічні записи віршів, часом російською мовою, немов вірші у мені живуть іншими мовами. часом англійська, польська. я денний не люблю поезію і вона мені важко дається, але нічний я може писати важкі тексти, вплітаючи щось ще у цей світ. хто я?  спалах фар у вікнах, де живу. ...

вже травень. щойно завершили спільні подорожі у кількох групах наших спільних медитативних досвідів. і я сумую. і радію водночас. і ще трохи хоче продовжувати, але сильно втомився - багато було різного поруч із нашим прихистком у zoom кімнатах.   іноді відчуваю, що занадто багато всього відбувається зі мною. можна було би розбити це на кількох ігорів і розподілити між ними відповідальність, а потім робити рокіровку - бо кілька ігорів будуть переживати неприємне, а інші - приємне. для балансу треба було би робити заміну.  я не хотів би, щоб один із ігорів зламався, вигорів, змерз у емоційній пустці. не хотів би нещастя і зайвих страждань ігорям, які взяли на себе відповідальність за якусь із сфер життя. можливо це із запізненням приходить, але я би хотів вміти збавляти темп, дихати вільніше, спати краще, їсти смачніше, любити тонше, співчувати на повні груди, сумувати зі слізьми на очах, злитися і гніватися, але робити це все і ще інші речі у ритмі. повільний ритм, плавніші пор...

годинами можу ходити лабіринтом. оці всі кімнати думок, заплутаних поміж собою, закритих у циклах. пекельні кола у тих самих коридорах, у яких, здавалося, немає інших виходів.  у деяких кімнатах бачу своє кохання і біль. у деяких зустрічаю минулі жахіття. у багатьох коридорах і кімнатах бачу радість свою, яка залишається там у тих спогадах, побудованих супервинахідливим архітектором. тут мешкає мінотавр і не один - усі поєднані дивним чином із моєю життєвою історією.   тіло людське, голова тварини.  крила птаха, лапи комахи.  розум складний, серце звичайне.  чуюся загубленим у цих коридорах і хоча частина мене пам'ятає, що десь був план цього лабіринту, бо будував же його мій розум, але знайти цей план, мапу коридорів і пасток, які розставлені мозком, буває неймовірно складно.  поруч із цим блуканням, знайомим кожній живій свідомій людині, існує ще щось. тонкий присмак свободи, ясності, світла. тонка нитка, яка нагадує про себе митями усвідомлення, що навко...