Під час навчання на філософському, наша група мала пари на хімічному. Тоді загальний курс хімії нам читав дуже харизматичний викладач, дуже хімік, такий типовий науковець із лабораторії: розгублений погляд, волосся дибки, ніби в іншій паралельній реальності. Пам'ятаючи, що мій покійний дядько колись вчився в аспірантурі на цьому факультеті, я підійшов якось до цього старшого викладача (прикинув, що мабуть він десь застав хронологічно) і спитався про дядька, шось типу "чи пам'ятаєте колись на кафедрі у вас працював К.С." Викладач, який за весь курс ніколи не був сумним, раптом зсунувся, заговорив набагато тихіше і сказав: "Так, це був дуже світлий, добрий чоловік, але він помер, давно вже помер". Так я дізнався, що немає значення, скільки статусів, документів, звань, дипломів ти маєш, люди пам'ятають твоє світло, доброту і здатність проявляти любов. Це був дуже потрібний урок, бо на місці покійного дядька на той час була величезна пустка. Кілька днів т...