заГорайся

Ще один вододіл. Зранку прокинувся - вододіл. Чую як голова винирнула з-під води, визирнула в повітря, вдихнула і видихнула.
Бульбашками пройшов день і завтра теж певно бульбашками або потоками. Може й вогнем прогорить, піднімаючись догори, до неба теплом.

Мені вдалося написати листи. Зробити листи до дерев своєї пам'яті. Щойно вийде сонце мого майбутнього, напевно дерева почнуть живитися, розростатися і сповнюватися усіх сил, які можу назвати словами. І ще може трохи сил, які словами не назвеш.

Немає назв птахам, яких я бачив. Немає у птахів назви для мене, коли ми зустрічалися випадково.

Скільки дорогих мені людей не названо у цих листівках, у листах пам'яті. Скільки подій залишилося за кадром і фотошопом. Скільки джерел не змогли торкнутися сторінок і макету.

Я не маю достатньо слів, щоб виразити захват від тих речей, які бачив. Не знаю, що саме на мене чекає, але ось зараз у цю коротку мить, після якої частини мене вже не буде (лише бульбашки), тепло від спогадів розливається по усіх усюдах моєї душі. Чи серця? Десь у цій всій мінливій природі мені вдалося схопити водиці крапельку. І це досі тримає на ногах. Досі засинає зі мною. Мені навіть не треба сподіватися чи надіятися - воно вже тут і зараз зі мною. Бульбашки з відтінком вічності.





Гори, джерела, друзі. Таємні місцини і високі спуски. Катання на дупах по засніжених траверсах, лякання людей вночі у нічних переходах, крики дикунів поміж лісів, втеча від блискавок та потоків води. Чи можна це забути? Та ніколи. І ще тисячу разів бульбашки будуть нести про ці речі пам'ять, бо це справжнє, нерозривне із буттям, закорінене у голові і серці.

Піднімаючись до небес, скільки разів ти чув вітер? Мову дерев? Шелест трави? Гавкіт пса? Бензопиляння бензопилки? По яких звуках ти стрибав догори? З яких звуків було зроблено твій батут?

Найбільшою таємницею для мене стали люди, народжені у мандрівках. Вони як пташенята вилуплювалися із власних шкаралуп, кричали від радості або злості (скільки ще можна пертися в ці гори???), потіли і заспокоєно грілися біля вогнищ. Кожна така людина - як мала таємна книга, трохи щось приховане, щось відкрите, а більша частина - усе в сутінках. І коли прокидався зі світанком, дивився на зародження світла у далині, то відбитки прихованих змістів прокидалися, проспівувалися як священні гімни. Як дивно буде це звучати від скептика - у світлі світанку серця людей співають сакральним змістом життя. Співають як ніколи до того моменту, хіба коли ще народжувалися із мами.

Нехай дерево пам'яті росте. І листя буде побільше, бо кожне листя в результаті забере частку чогось від сонця, щось із собою у темінь над нами, куди усі бульбашки зрештою піднімаються.
До зустрічі.

Kroníkur af trjám (Chronicle of Trees)

Мій вододіл. Ще один: переступив на інший берег. Ще зовсім змоклий, змерзлий, розгублений, але живий.
Середину життя, згідно зі статистикою в Україні вже давно перейдено. Трохи із запізненням розумію, але планую протриматися кісткою в горлі ще трохи. Років до 80. Ну щоб було справедливо - а потім вже природа забере до себе.

Після переходу річки знову мене знаходить сенс життя. Те, що називають покликанням, що дійсно кличе вночі, удень, зранку і ввечері. Від чого в голові гудить, а в серці щось скрегоче, зудить і запалює вогнище у прихистку. Тут мій світ, повний, сповнений тишею, тінями і шелестінням коріння. І саме тут знайшов собі книгу, яка слід прочитати.

Книга ця пишеться корою, корінням, листям, гілками, цвітом, вітром, водою, грибком, шрамами. Це книга на деревах, які наповнюють світ навколо, але так непомітно, що за декораціями втратили свої імена, царства і престоли.

Королі, принци, королеви, принцеси, коні, війська, селяни, ксьондзи - це все існує не тільки у нас, але й у світі дерев. Тут свої міфи, свої пригоди, які завершуються по-різному. Щойно царство було сповнене тепла і цукру, а за мить приходить бензопила.

Мене перетрушує від сцен, коли вбивають тварин. Мені болить, коли рубають дерева чи ріжуть їм кінцівки. Але коли ми не бачимо їх, не знаємо їхніх імен, не чуємо і не розуміємо листів, які вони пишуть нам - то робити їм боляче чи вбивати набагато простіше. Деперсоніфікуйте, заберіть імена, історію, право на вигляд дерева замість вигляду людини і цілі світи зникнуть.

Я хочу вести хроніку дерев. Це все, що мені залишається, що я можу зробити, чим можу поділитися з іншими людьми - листами, які бачу на деревах, які вони пишуть нам і світові, але ми не можемо їх прочитати.

Хочу стати хронікером дерев. Хоча би трохи. Хочу озвучити, надати образу тим листам, посланням і об'явленням, які надсилаються у вічність, від яких за мить не залишиться і сліду.


Ліс помер! Нехай живе Ліс!

dream a little dream, dream a big dream

любов - це коли тримаєш руку іншої людини і дивишся крізь сон у вічність. мужньо, спокійно, дещо відсторонено, із розумінням та глибоким відчуттям, що усе має свій час, місце і кінець.

любов проявляється у сні разом. ми спали втрьох - я, Арніка і Кокос. людина, пес, кіт. ми бачили сни, розглядали вічність та безмір всесвіту під різними кутами. і мені здалося, що бачу як котячий сон розвертається у формі високої трави та полювання на мишей. А ще це хороше місце для відпочинку під сонцем.
 

сон Арніки - дивні тіні у зеленому полі, які стрибають навколо, бігають, гавкають. І тут серед тіней до неї виступає Іра - її найближча людина у цьому світі. радість зростає до нескінченності. тепло топить лід. тіні зникають.

мій сон? мій сон - це плетиво думок і образів. бачу підводні храми, тунелі під водою, які ведуть до місця мого спокою і зцілення. ці місця, які ведуть до серця. в них я ніколи сам.

крізь сон і сни
до мого серця
веде вода. Осінь.

мій сон сказав, що уся дисципліна і культивація свідомості потрібна для того, щоб священність цього всесвіту проявлялася у переживаннях крізь мене живого.
емоції та переживання як пантеон різних сил - щойно душа стає сильнішою, крізь неї починає проростати щось інше, щось сильніше. І це інше набуває не лише форми, але й Ім'я.

"Назви свою Любов. Побач її. Дай їй прорости. Нехай скаже те, що мало бути сказаним, словами, які були перед-усім", - каже мені голос, який в часи непогоди лунає найсильніше.

залишається лише віддатися потоку, який несе до підземного океану, до храмів та міст підводних істот. до великого потопу і переродження.

віддаюсь.
прокидаюсь.

про поліклініку, колообіг життя, людські історії

Ми маємо часті зустрічі із поліклінікою. Я і поліклініка кожного ранку бачимося на її території. Звісно це не з будівлею в мене справи, але сама локація - вона як живий великий кит чи кита, в яку кожного дня заходять люди зі своїми історіями, залишають частину себе у стінках і перегородках, вухах та шкірі. 

Якщо бути уважним і вслухатися, то можна почути історії короткі, довгі, фрагментарні, а ще - філософські. Кожна розмова в чомусь філософська, а ті, що розповідаються у місці, пов'язаному із неприємними епізодами життя - ще й екзистенційні. 

(Боги ходять до поліклініки? Ходили?)

Щойно матір понесла малу дівчинку на руках. Мала плакала після здачі крові на аналізи. Згадую мить, коли це відбувалося зі мною. І запах цей - такий характерний запах спогадів про "спирт, сльози, біль, маму, втіху, солодке". Моя історія переплелася з їхньою, яка відбувається зараз. В мене засвербів безіменний палець на лівій руці - він теж пригадав. 

(От колись діти були сильнішими.. не то шо січас..)

Одразу на наступному поверсі пробігають два пацана - біжать кудись по коридору, їх ніхто не зупиняє, регочуть і вносять трохи життєвості у це царство черг. 

Трохи далі - черги на флюорографію, черги до невропатолога, черги до кардіолога, черги до терапевта. А внизу - черги до довідкової, до попереднього запису, до "миттєвого запису". 

Хтось скаже, що це дуже песимістичне місце - поліклініка, немов велика хвора кита, в шлунку якої оселилися паразити. Хтось скаже, що тут люди "мучаться". А мені видається, що це радше місце очищення - сюди приносять найсокровенніше - власний біль, тривогу, невпевненість, хвороби. Не сумніваюся, що десь на одній із цих лавок було знайомство двох людей, яке переросло у спільне щастя - адже болячки їх об'єднали. І вони завжди мають про що поговорити вечорами, переглядаючи нову статтю або допис на форумі, де "диванні експерти" радять рецепти із подорожника. Або вони збирають медичні енциклопедії різних епох і вкладають туди діагнози різних спеціалістів. 

Наступної миті сиджу на вулиці, на лавці. За спиною в кущах порожні пляшки з-під горілки. Слава. Будинок поліклініки - справжній пізній радянський ампір. Тут ще відчувається настрій епохи, в якій людина мала три різні людини всередині себе - одна публічна, інша внутрішня, третя - налякана. Триєдиність радянської людини. Трирозділеність радянської істоти. 

Неподалік бабця продає зелень - помідори, салату і ще щось - щось таке натуральне, "з городу". Поруч із нею проходить жіночка, яка веде старшу жіночку, ймовірно свою маму, яка вже нагадує дитинку, до лікаря/в гості/в чергу. Старша жіночка усміхається, молодша жіночка терпляче йде поруч, тримаючи за руку. Вони мовчать і якось так по-літньому йдуть до входу у киту. 

Тут тепло, сонячно і вирує життя. Воно своєрідне, має багато голосів, смаків, відтінків. Тут - зменшена копія великого суспільства. Хтось - негідник, який йде поза чергою, а хтось - маленький епізодичний герой, який допомагає ще комусь, окрім себе. 

Тут можна почути про найінтимніші речі, історії про любов, а ще про Садового-сміття-сина Порошенка. Думаю, антропологам у нашій поліклініці не було би нудно - тут такі практики відбуваються, що жодна книга не зможе ніколи їх вмістити. Ціла епоха історій, казок, легенд і гіркої правди. 

І солодкої брехні. Або ще - пісної напівправди. 

Про ремонт труб, казки майстрів, толерування

Щойно завершилася коротка історія кількох днів із ремонтом труб. Коротко - загальна стокова труба була настільки старою, що майже зігнила за своїх 150 років. І нам пощастило на сусіда із "білою гарячкою", який не допускав до себе майстрів із ЖКП, бо.. забуває про те, що він говорив кожного наступного ранку.

Історія розпалася на кілька субісторій, в кожній із яких були свої персонажі-герої-антигерої. Дивним чином, невелика пригода в нашій квартирі стала місцем для інтеграції потоків цих історій в одному просторі. Немов сюжет старих фільмів Гая Річі, тільки тут немає завершення, а лише перехід у щось інше, не менш інтенсивне, але й не інтенсивніше.

Познайомився із одним майстром, який допрацьовує рік до пенсії, бо все життя побивався по заробітках у Європі. Займався котлами, не матюкається, дещо здивований сусідом знизу і перенервувався, бо той в нього забирав інструменти та драбину з-під ніг. Казав, що такого ще не було в нього. І ще виправив тиск в котлі, бо все життя ставив котли і знає як воно має бути.
Мене це захопило в цій простій людині - він просто знає, як воно має бути.

Наступний майстер працює в сусідів нагорі, бо ремонт триває поверхом вище і там невелика бригада з 3 людей. Ми вже здається з ними так знайомі, що якщо вони неочікувано там оселяться після ремонту, ніхто не здивується. Будуть знайомі майстри по сусідству. Пан Роман або просто Рома - найстарший серед них і допомагав зароблювати діру між поверхами, яку зробили майстри з ЖКП. Діра вела просто в пекельну кухню (який вийшов каламбур) сусіда з "білою гарячкою" і ми встигли підключитися до його вічного радіо "Жиди-рагулі-оберштурмфюрер-поубіваю-бандера" тощо. Просто ця хвиля через діру була такою сильною, що інші просто відійшли в сторону і панічно закрили голови стінами. Не знаю, яка доля в цього сусіда, але він напевно має причини бути наляканим/неадекватним, розгубленим/злим, втрачати пам'ять і отримувати від людей по голові (судячи по формі носа, в нього це як одне із хоббі).

У процесі заліплювання і заливання підлоги, пригадав усі ті речі, які змушений був робити ще років 10 тому для того, щоб мати гроші за книги і.. часом на їжу. Згадав як користуватися перфоратором (акуратно), як робити розчини цементу і пісочно-цементний; як користуватися шпателем і трохи болгаркою; як класти плитку і затирати шви. У цій короткій історії втручається історія нашої кицьки, яка вирішила допомогти (в її розумінні) і рознесла пісок по всій квартирі, викопавши ямку. На щастя вона це дійсно робила для допомоги (в її розумінні), а не для туалету. Все таки вона доволі стримана кицька, хоч і повністю чорна.

Які можна зробити підсумки? Разом із певними навичками зрозумів (пригадав), чому колись дав собі слово більше не займатися цією справою - ремонтами за гроші/чи просто ремонти. Це сталося після того як надихався хімічним, токсичним порохом на одному із об'єктів і кілька тижнів не міг нормально дихати, не відкашлюючи щось. Звісно, хтось скаже - та шо ти цей-во. Ні. Дійсно я не цей-во, просто розумію, що якщо вже в мене є голова на плечах і можливість реалізувати навички у сфері освіти, то радше буду викладачем і зароблятиму менше, ніж майстри в бригадах, але не випльовуватиму сірі згустки і не витягуватиму спину у лікарів після тижневого або двотижневого ретріту на об'єкті. Все таки викладати мені вдається трохи краще.

Також ще сильніше розумію студентів, які працюють. Не обов'язково на будівництві або в бригаді, але нехай виконують чорнову роботу для оплати навчання і житла. І вони не мають шансів вчитися, тому не відвідують лекцій чи семінарів. Розумію не тому, що це розум так собі придумав, а тому що сам був таким студентом, просто може в наш час було дещо по-іншому: ми не збирали на айфон, а на книги або їжу, ну ще алкоголь (яка ж філософія і читання книг без попереднього або наступного обговорення!). Розумію, бо знаю як воно має бути - бути студентом, викинутим у життя із головою і без підтримки, без зв'язків, без чіткого бачення свого майбутнього. Зі всіма своїми ще малими демонами, які згодом окриляться і почнуть визначати подальшу долю та пригоди.

А сьогодні я надсилаю спокій (якого в мені мало) усім тим неприкаяним душам, які проживають життя у "білій гарячці", хоч сусіда знизу не зможу полюбити, ані ставитися з повагою чи навіть розмовляти про щось. Спіть хоча би іноді спокійно.

Дякую decapitateanimals за чудові підбірки фото.

View: Ghost In The Shell

Сьогодні в суботу, коли люди йшли святити пасочки, яйка і ковбаски, вирішили з Мариною пройтися до кінотеатру. Поки усі порядні львів'яни займалися традиційними ритуалами, у компанії переважно російськомовних туристів ми вдивлялися в екранізацію "Привида у броні".

Можливо існують негативні оцінки, позитивні відгуки, купа статей про те, чи варто цей фільм дивитися/не дивитися. Але у цьому випадку в нас не було зайвих очікувань. Це навіть краща тактика - менше очікуєш і несподівано отримуєш велику кількість ідей для роздумів.

Отож.. Скарлет у ролі Мотоко виявилася несподівано хорошою. У ній пропрацьовано набагато більше японського, ніж вона мабуть хотіла. Тобто відсутність емоцій зіграла для мене позитивну роль у моменти, коли ці емоції на обличчях західних акторів вже стрибають і починають дратувати драматизмом без запаху драматизму. Менше Скарлет і більше Мотоко стали відкриттям. Загалом у фільмі відчувається більше японського, ніж я очікував - естетика, трохи сучасного кіберзагострення та аугментації, кольористика і темп. І ще ніжність на периферії, в окремих фрагментах, які вирізаються у очах із темряви та тіней. 

Загалом філософських роздумів тут мало, але.. вони мабуть і не потрібні у фільмі, який коливається на межі екранізації первісних ідей та екшену. 

Несподіваним інсайтом став момент повернення Мотоко додому, до матері. Цей момент дуже сильний небагатослівністю, недосказаністю, чаєм та парою, яка піднімається у повітрі. Біль пригадування, немов вирізаний у платонівському всесвіті "пригадування" істинного буття і коли біль зростає в інтенсивності, а одкровення правди вже виштовхує до пробудження. Донька ще не знає, але мати вже впевнена, що десь тут була її донька, яка не знає ані минулого, ані теперішнього. І це обнадіює, що хоча би одна людина у цілому всесвіті може нести пам'ять моєї/твоєї/вашої пам'яті навіть якщо вона загублена, якщо пітьма і фрагментарність життя - це все, що нібито існує. 

Буддійська ідея, що у кожній живій істоті ми повинні розгледіти власну матір, у цей короткий фрагмент вросла, набувши інших відтінків, технологічного оформлення, але традиційної проблематики самотності та закинутості. Якщо Нео у Матриці прокидається у коконі із біомасою, то Мотоко прокидається у коконі із штучного тіла і чиє пробудження стає фундаментальнішим - це ще тема для роздумів. 

Несподіваним став образ Хідео - це щось просто інше, суцільний біль живої душі, "привида", який шукає точки опори у мережі існуючих голів та розумів. 

І звісно, Такеші Кітано - його присутність, "5 хвилин" активної присутності надали усім подіям у фільмі чогось такого, що може зробити лише він. 

Don't send a rabbit to kill a fox. 

Очевидно, що філософські теми, які переселилися із манги, серіалу та повнометражних мультиплікацій, тут живуть. Однак.. це не зовсім те полотно, де вони проявляються. Вони тут як третьорядний гість, чиїх реплік не чутно, лише фонова відчуття присутності чогось більшого, глибшого, інородного. 

Оцінки ставити не буду - не для того писалося. 

Патос і "духовні вчителі"

Через певні обставини маю багато різних застережень щодо "духовних" вчителів. Особистий досвід був таким, що це найчастіше були люди, які мало розумілися в практичних речах, але багато говорили, застосовуючи специфічну і неточну термінологію (м'яко кажучи), створюючи навколо себе атмосферу таємничості, закритості, обраності. Спроба щось спитатися прямо в таких вчителів завершувалася, як правило, реакцією 1) зверхності (ти нічого не шариш, бо ти не знаєш таємного, істінного знанія); 2) агресії (як ти посмів спитатися і взагалі без посередників звертаєшся до вчителя). Друге, щоправда, було реакцією послідовників.

(Tomasz Alen Kopera - "AU06")

Цей досвід, а його важко назвати позитивним, насправді відштовхує від пошуків у тій чи іншій сфері практики. Мені потрібна була впертість і самовпевненість, щоб не припинити свої пошуки. Хтось скаже, що "дєрзость" - це погано, це ГРІХ, а потрібна смиренність. А я скажу - якщо ви хочете пізнати себе або знайти істину (що зрештою майже те ж саме), то без зухвалості щодо дволикості та патетичності "духовних рухів" неможливо рухатися далі. Якщо дозволяти комусь влазити у вашу душу, класти там купу і після цього ще й вимагати від вас не бачити цього факту, то це не є ознакою здорової поведінки. Звісно це лише стадія, згодом прийде спокій і мир, але за ці речі треба боротися. Це одна із речей, яку зрозумів лише після довгої боротьби із собою (бо ця боротьба - це значною мірою боротьба із собою).
Мабуть це відчуття неможливо передати словами, коли ви приходите послухати когось "мудрого" і "прогресивного", а там виявляється надушене приміщення, в якому ведеться проповідь про блаженство і спасіння в кращих світах. Запах патосу - це та річ, яку неможливо із чимось сплутати. Щойно чуєте його - можна спокійно йти дивитися фільм в кінотеатр або пити з друзями каву з пивом. Так користі буде більше.

Однак, головним є досвід справжніх вчителів, які не бояться питань, власного болю (хоч і не займаються ексгібіціонізмом), визнання факту вигорання, втрати віри в людей, у світ і власне призначення. Цих вчителів важко сплутати з кимось - вони такі ж прості люди, як і ми, але дещо інші і якщо не можуть допомогти у всіх випадках, то можуть розповісти як допомогти собі самому.

Одним із таких вчителів, який мене вразив, є Джош Корда з ПанксДгарми. Це чоловік, який не соромиться визнати, що він звичайна людина із усіма похідними "бонусами". Що він був алкоголіком і зумів це пройти. І тепер він допомагає іншим подолати біль зі знанням цього болю. І я не зустрів його у житті, але його історії захоплюють, відкривають двері довірі, повазі.
Сайт Дгарма-панків
Розмова Джоша і Пейлі Еллісона

Другий вчитель, із яким мені пощастило зустрітися - Валерій Вєряскін. Це людина проста, з якою можна розмовляти, сміятися, сумувати і споглядати вічність, що минає. Він завоював моє серце, коли розповів як вигорав під час вчителювання. Не кожен може про це розповісти людині, яку знає лише по листах і за перших 15 хвилин спілкування. І не з кожною людиною в мене виникало відчуття, ніби частина холодного льоду розтопилася всередині серця.
Сайт Валерія
Відео розмови із Валерієм:

Ті люди, які можуть достукатися до серця - це не ті, хто грюкає в двері душі, ламає їх і ставить брудне взуття на кухонний стіл. Це ті, хто своїм буттям і тихими словами резонує із думками та ритмом серця.
А ще згодом виявляється, що голос, яким говорять ці люди, лунає насправді всередині - це внутрішній голос, який промовляв весь цей час, але чути його не хотілося з різних причин.