вибір червоного і синього

дуже багато виборів. чим більшає усвідомлення, тим ширшою стає палітра виборів - слова, поведінки, наслідків. ніби із тіні виходить кольорова картина, раніше схована і наповнюється усіма можливими варіаціями.
перспектива варіантів вибору та комбінацій усіх подій та випадкових переплетінь долі може і захоплювати, і лякати. до вжахання.

у всій цій сукупності варіантів можна загубити голову, зїхати із глузду, втратити себе, оскільки себе як такого не залишається. те "я" - лише плетиво із випадкових елементів, слів, суджень, характерних рис. коли розвязуєш вузлики особистості, то в якийсь момент сприймається факт нескінченності, відсутності дна, верхівки. в який бік не рушиш - всюди перспектива розростається як сукупність величезної кількості гілок дерев.
можливо свідомість - це лише точка, яка умовно існує і її існування обмежується функцією - мандрівкою по лініях долі, лініях переплетінь, які належать до одного великого тіла.
можу із певністю сказати, що основний негатив переживань цієї правди вже пройдено. психіка якось переварилася, переборолася, змучилася. зараз просто невпевненість і пауза перед наступним етапом.

хочеться більше практикувати, частіше, з різними людьми. але це бажання є хибним, оскільки не можна вимагати від світу того, що світ не передбачає як нормальну ситуацію. світ може гарантувати нам норму, людей норми, ситуації норми, але жодним чином не зобовязаний реагувати на ненормальні сценарії розвитку. наприклад на самореалізацію, дорослішання, відкриття потенціалу і практику глибшого рівня. однак цей світ може відкрити згодом нові форми нормальності. як наприклад - співрадість, милосердя, доброта, любов. це ненормальні речі для світу і природи. вони еволюційно суперечать поведінці норми. гнів, озлобленість, заздрість, жага - це нормально. запустіть одну із цих емоцій по соціальній структурі і вона буде реагувати звично - вона знає ці емоції.
однак вона не знає як реагувати на любов.

хм. це все сказане вище, має стосунок до практики як вірусної атаки - загальна система просто не справляється із свідомістю, засади функціонування якої нарешті усвідомлюються і змінюються.

sacrum et profanum

Якось повз вуха проходили повідомлення ображеного характеру стосовно порошенка-януковича-ющенка-кучму-кравчука. Ну добре, стосовно кравчука буду мовчати, бо тоді ще (у міфічний золотий вік української незалежності) моя свідомість була зайнята школою і приставкою денді. Але стосовно інших президентів і отців засновників нової міфології в мене сталося осяяння. Людям не потрібен фактичний персонаж на престолі – це їх не турбує, звісно характер відіграє роль у медіа, акцент, впевненість, але ці риси можна моделювати за допомогою медіа-тежнологій, імідж-мейкерам тощо.

Інша справа – традиційне сприйняття президента як посаду символічну, яка втілює собою світовий устрій і магічну силу «Ян», на якій тримається плоска земля Україна і навколо якої обертається сонце, місяць, усі інші країни і острівці реальностей. Якщо світ навколо людини традиційного світогляду починає руйнуватися, то виникає бажання поміняти очільника престолу, бо він в цій ситуації не людина, а власне втілення принципу. Якщо принцип порядку не може проявитися – це не провина самого Порядку, а людини, яка сидить на престолі і не здатна (або втратила таку здатність) нести на собі тягар сакрального.

Українці – це традиційність. Це світ міфу, який щойно формується із усіма вічними міфологічними сюжетами царя і теократії. Останні події навколо нерукотворного образу засвідчують власне традиційність українців. А тому логічними стають діаметрально протилежні фейсбуківські нарізки думок (саме нарізки, а не думки) – порох зливає (я даю далі хабарі, але винуватий він!), янукович-овощ (його смерть спасе нас усіх!), ющенко-бджоляр (нездара, не може сказати сильного слова магічної сили!)… і тут раптом мене просто розсмішила недавно почута фраза про кучму (а це власне підтверджує мою тезу про міфологічність сприйняття пересічного українця), що «за його часів так не було!». 

Ми, по-суті, вже маємо сформований простір «золотого часу»: батько мафіозі, але свій, який сидить на престолі і рішає усі діла, дарує хліб, спокій і стабільний курс долара. Пам'ять викидає факти вбивств, олігаргічності устрою, суцільної вертикалі корумпованості, розробки системи смотрящіх і чистки через судову систему конкурентів. І звісно – виведення інтересів великого капіталу понад інтересу народу.

Це все може виглядати веселою грою в тези і гіпотези. Щойно ми виходимо в актуальну дійсність за логікою тексту вище. Якщо народ традиційний (а українці за невеликим винятком саме такі), тоді будь-які нетрадиційні рухи, новаторство, реформи, зміни завтрашнього дня, плаваючий курс гривні, визнання маргінальних груп як рівних собі – це знаки Апокаліпсису. Платна парковка, високі ціни на комуналку, платне навчання, медицина (йдеться про оподатковану практику, а не тіньову), відмова від Міцних Яєць Архетипів Колективного Несвідомого Українця заради раціонального і логічного впорядкування простору навколо себе, що є не стільки європейською нормою, скільки ознакою уваги до інших людей як присутніх у спільному просторі навколо (не смітити під собою, бо за це буде штраф, не ставити машину на тротуарі, бо за це штраф, не кататися на велосипеді п’яним, бо за це штраф, а не прощення в церкві чи даїшника за відповідне жертвопринесення).

Згідно із логікою, хаотично викладеною вище, українці повинні будуть повалити не Леніна назовні, а Царя-Богодержця у собі, а, вибачте, в короткочасній перспективі неможливо без страшних мук і хаосу. А хаос – це стихія політтехнологів, окозамилювачів та спецслужб.

Читайте книжки, а сакральні сили самі собі дадуть раду. 

use your every moment

5 годин. стільки часу із 15 січня було витягнуто із мене у вишивку.
це єдине заняття, завдяки якому немає жодної втраченої миті. фокус сильнішає, руки рухаються самі, свідомість усвідомлює процес перед собою і навколо у світі.
кожен хрестик стає центром світотворення. він розбиває свідомість на ті короткі миті народження на білому полотні різнокольорових барв.
із кожним хрестиком мене стає менше, але це "меншання" вартує усіх зусиль і навіть більше - усіх інших зусиль в будь-якій іншій сфері.
ми зростаємося. я вростаю і залишаю себе в картині. з моїх пальців витікає життя, перетинаючи межу неживої матерії і оживлюючи її на очах.
ще трохи.. ще зовсім небагато.

Wires around the world

Звуки зими. Душа наповнена водами замерзлими, під кригою якої зароджується і вирує нове життя. Ще один етап почався і ще одне коло в мандалі життя намальоване. Коли прийде час, вітер все рознесе кольоровий пилок і не залишиться нічого, навіть відтінку спогадів.

Лише вода і крига в очікуванні весни.

Вчора в мене був дуже важливий момент в житті. Ми завершили із 14 учасниками курс із буддології. Було вручено дипломи, диски із записами вправ і ми їли тортик зі згущеним молоком. Завдяки цим заняттям зумів побачити обриси наступного кола мандали – це робота із людьми, довіра їм тих речей, які дуже довго тримав лише для себе. Дивно, але чим більше віддаю, тим сильнішим стаю, а розуміння самого себе стає глибшим і ширшим. Ці 14 учасників зробили для мене більше, ніж я для них. Просто вони не знають про це.

Вишивка Ісуса йде дуже важко. З кожним вишитим хрестиком все важче, ніби камінь важчає. Ніби через голку витікає сила, кров і життя. Воно все перетікає в полотно. Коли вишиваю цю картину, мене стає менше, там мало, що лише вітру залишається подути і мене не стане.

Марина в Мексиці, на іншій половині півкулі. Але я її чую. Свою аніму.

джаст дей

Аєнгар, один із вчителів йоги казав, що в йозі найважче - це розгорнути килимок і сісти займатися.
в мене схожа річ. чим ближче до зими, тим сильнішає внутрішній спротив робити будь-що: ходити на заняття, думати, писати, формувати речення взагалі зі слів.. ще важче розуміти іноді людей. і взагалі неймовірно важко просто спокійно хворіти, коли настає для цього час.
зі мною стався бронхіт. це коли запалення після якогось вірусу і воно перебиває дихання+говоріння+співання. голос надрубано висихає. хочеться іноді сказати щось приємне людині, а голосу немає. і коли змушений переказувати це ще раз, то зникає сила повторювати ще раз і ще раз. мені потрібно було лежати вдома, пити чаї і вживати антибіотики, але ж.. на роботі якраз почалися заліки. і майже кожного дня змушений був виходити на вулицю, вдихати обпалююче холодне повітря, відчувати як стає гірше. хворіти також треба мати сили і вольовитість. якщо не заради себе, то хоча би заради близьких людей.

є одне заняття, яке мене надихає все більше. це групові заняття медитацією. в цій сфері чую ніби це моє місце на цій планеті. можливо саме цим слід займатися більше часу, шукати якісь інші варіанти і приміщення, людей і організовувати фінансовий фундамент.. наразі подобається дуже та група людей, яких я знаю і які не ставлять між мною і собою гроші.
медитація і усвідомлення не заради грошей робиться і успіху в бізнесі. це робиться для того, щоб не забувати про Шлях.

зустрів сьогодні крішнаїта на вулиці. і мені було з ним приємно розмовляти той короткий фрагмент дороги на роботу. є люди, які не ображаються і не гніваються, коли їм кажеш - "є багато шляхів, люди їх обирають за різними вподобаннями і причинами, але ці шляхи всеодно зливаються в один великий Шлях". і немає ж різниці, чи конфесії різні. якщо людина шукає, то це одразу ж відчувається. якщо ж людина перешкоджає, гнівається і переконує у СВОЇЙ правоті, тоді це відсутність орієнтиру, невпевненість і неготовність пожертвувати. нехай хтось інший жертвує, але не "Я".

в такі дні відчуваю себе неповносправним, бо маю роботу, яка мені подобається, але всередині душі все більше чую, що сам спосіб організації системи, розтирання особистості студента і викладача паперами та абсурдальністю - це неживе щось. ніби моя душа відчужує все сильніше певні частини себе, оскільки розум відмовляється визнавати - щось слід міняти і рішуче.
але що саме?

дракон

емпатія. дракони. безсилля. сльози.
і ще багато слів в один рядок, які не можуть скластися в текст.

просто мій дракон полетів і не повернувся. 

зомбі

відбулася моя лекція про зомбі. це із тої серії, яка мені особисто дуже близька - страхіття, жахи, смерть, апокаліпсис, фантастика, наука, філософія, проблеми свідомості.
стаття буду переписувати, бо коли її реалізував у розмовній формі, вона виявилася нудною. лекція вийшла цікавішою і все одразу впорядкувала в голові. плюс ще картинки. плюс ще слухачі, які реагують. не думав, що скажу це колись навіть самому собі, але люди цікаві. тобто коли люди дотичні до якоїсь теми і їм вона також близька, то їхня присутність посилює ефект. завдяки цим людям дізнаюся про нові книжки і пошук продовжується. моя книга вічності відкривається у випадкових фразах.

люди цікаві також, коли медитують разом. це створення свого "поля", де ключові слова зливаються в один ряд. це те, що мені нагадує Шлях до істини. точніше, чую якраз цей Шлях в людях, які оточують мене в моменти відкриттів.
майже всі лекції стають кроком на цьому Шляху. якщо є хоча би одна пара вух, яка слухає і чує. якщо є хоча би одна пара очей, в яких можна побачити відблиск із глибини - там мені підморгує вічність, там істина і світло. можливо це дуже прагматично - шукати світло в інших, але чим далі - тим більше помічаю, що світло розливається у всіх феноменах, у всіх формах, незалежно від уявлень окремих голів. і моєї також.
за це величезне дякую людині, в чиїх очах і вчинках Шлях пробивається немов крізь асфальт. це Марина. вона стає мною, а я стаю нею. вона показує мені світло там, де я заблукав. сподіваюся, що іноді з мене також якась користь є. якби не вона, то слова не спліталися би із глибини, не виростали наверх і не хотіли бути почутими.
ще я думаю про смерть. відчуваю її. заплющую очі і чую як крізь клітини життя, проростає оця вічність. звідти формується мандала і туди вона згортається. це треба багато часу, щоб це нарешті побачити всередині себе.
і після цього я став спокійним. мої слова стали повільнішими, а думки немов листки восени.