Перейти до основного вмісту

Дихання важке. Дихання легке


Ми дихаємо кожної миті нашого життя. Можна затримати подих і за кілька хвилин знову тіло змусить нас вдихнути. Тіло має свої правила щодо цього і психіка наша також, і розум – усі потребують простого дихання, звичайного кисню, взаємодії зі світом навколо.


Дихання, окрім життєвої необхідності, – один із найкращих шляхів для практики медитації. Ми обираємо вдих і видих як транспорт для свідомості. Ми постійно дихаємо, а отже медитувати можна будь-де і будь-коли. Навіть у сні, якщо достатньо натренуватися, можна вловлювати оці легенькі порухи нашого життя через ніздрі, горло, груди або живіт.

Для чого це нам взагалі? Тренувати? Проявляти інтерес до дихання? Нормальний, звичайний стан, в якому ми усі перебуваємо у процесі дорослішання та росту – це стан неусвідомленості, неуважності, звичності і нудьги. Усе ми знаємо, усе нудне і розсіяність уваги нам не надто сильно шкодить. Усі неуважні, а дехто навіть сильніше, ніж ми. Але неуважність може спричинити не одну ситуацію, коли ми завдаємо болю іншим, близьким людям. Коли ми руйнуємо щось важливе для самих себе і лише потім, згодом можемо помітити, що саме трапилося.


У «ненормальному» стані, який медитація викликає в людині, ми стаємо уважніші. Ми помічаємо свої помилки, помилки інших, зміни у собі, ріст, падіння, емоції свої та інших людей, ми беремо на себе більше відповідальності за власні вчинки, слова і думки. А це потрібно зовсім не багатьом людям. Для цього треба взяти себе у руки, почати займатися практикою, виділяти на це час. І нічого дивного, що рішучість для цього з’являється лише у складні часи, важкі моменти нашого життя.


Дихання важке – потрібно докласти зусиль. Потрібно визнати перед собою, що ми не такі сильні і сфокусовані, як видається. Потрібно допустити, що речі приходять і йдуть, люди приходять і йдуть, феномени проявляються і зникають. Жоден вдих не належать нам, а видих ми не можемо притримати, як і більшість приємних чи неприємних подій. Уважно дихати важко – немов весь світ і зовні, і всередині прокидається у хаосі, щоб нам перешкоджати. Нападає сонливість, лінь, слабкість, невпевненість, плани, мрії, очікування, засудження та багато чого іншого. І щойно ми робили простий вдих, простий видих, а вже за мить летимо за уявою у світи кольорів та спогадів або у світи тіней, болю та розпачу.


Дихання легке – воно веде до зцілення. Коли ми проходимо перші моменти невпевненості, вчимося просто бути із дитячою уважністю та інтересом до дихання, починають проявлятися речі, які ховалися від нас у тінях, які були на периферії уваги і тому світ виглядав таким обмеженим. Тренована увага застосовується до всього – до вдиху і видиху, до співу пташок, до емоцій людини, до порухів душі, до шелесту листя і мови дерев. Тренована увага, яка виростає на диханні, допомагає легше приймати і легше віддавати. Легше перебувати у переповненій маршрутці, в якій триває боротьба за вікно і свіже повітря. Дихати легко – ми робимо це кожної миті і одного разу, коли свідомість буде готовою, вона побачить, що жодна річ не може їй перешкоджати у свободі, у легкості, у повазі до інших, любові та співчутті. Доки ми дихаємо, ми можемо реалізувати усі ці хороші речі і побачити нарешті у собі внутрішню зацікавлену дитину, а не втомлену дорослу людину, якій завтра йти на роботу.


Дихаю, бо це легко. Дихаю, бо іноді буває важко. Дихаю, бо цей простий процес вчить набагато більше, ніж будь-яка книга. Приєднуйся. Подихай зі мною, побудь тут і тепер, у цій короткій миті життя, яке розгортається на фоні битв зірок та галактик. До зустрічі.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Філософія як уникання

У моїх дослідженнях медитації неодноразово читав і слухав про ефект духовного уникання (англ. spiritual bypassing ). Це та ситуація, коли людина використовує різноманітні практики (медитацію і йогу), спільні ритуали, спосіб “духовного” або езотеричного життя для уникання життєвих викликів. Я відкриваю чакри у ашрамі, пробуджую кундаліні, осягаю глибини спокою і рівноваги, однак щойно прихожу додому або у офіс, переживаю злість, гнів, заздрість, ревнощі, тобто власну вразливість. Парадоксально, що духовні практики мають на меті переважно показати людині її вразливість, показати місце, звідки тече біль, важкі думки, страхи. Однак у традиціях зазвичай не пояснюють, що робити із цією вразливістю на робочому місці (“чи міг би ти вийти на роботу у цю суботу?”), у громадському транспорті (“зачиніть вікно, дує!!!”), у побутовій сварці (“чому ти знову ставиш посуд на цю полицю?!!”). Загалом традиційні мануали не розповідають про те, що робити із вразливістю, яка проявляється у духовній мандрівц...

[шматочками нормальності] поміж

т ак склалося за останні роки (а це вже майже 5 років!), що до купи можу скластися лише завдяки історіям інших людей. ось тут я зберу собі трохи спокою у словах, а тут трохи радості в очах. хитрість історії у тому, що неможливо зібрати собі лише історії добрі, світлі і теплі. ось тут я зібрав трохи смутку, а тут горя, а тут пустки, яка всеохопно пожирає людину ізсередини, навиворіт, виривається назовні, кидається на людей, поглинає кольори, завертає зірки назад, а сонце тримає за небокраєм довше ночі.  с першу думав, що варто шукати нормальність поміж ненормальності. типу, ось ця людина має таку стабільну психіку (бо так виглядає ззовні). людина-скеля йде по вулиці, розганяє хмари, веселить людей піснею! я ж не чую, як тремтить земля під її ногами, коли приходить чергова новина про смерть. я забув на певний час, як це слухати тремтіння землі під ногами, коли помирають мої друзі чи знайомі. чи є різниця між друзями і знайомими, коли вони померли? чи земля під моїми ногами тремтить ...

Нобелівська промова Альбера Камю

 (10 грудня 1957 року) source:  http://www.nobelprize.org/nobel_prizes/literature/laureates/1957/camus-speech.html   Отримуючи відзнаку, якою ваша вільна Академія щедро нагородила мене, відчув величезну вдячність, тим паче усвідомлюючи – наскільки ця відзнака переважає мої скромні особисті заслуги. Будь-яка людина, особливо артист, прагне визнання. І я також. Але я не міг не порівняти ваше рішення щодо мене і власне сприйняття себе самого. Чоловік майже молодий, багатий лише своїми сумнівами і недосконалою, незавершеною творчістю, який звик до життя насамоті або в усамітнені дружби, чи не відчуватиме він паніки потрапивши із стану самозануреності у центр сліпучого світла? Із яким відчуттям він прийме почесть в той час, коли інші письменники Європи, насправді визначні, засуджені на невідомість; в той самий час, коли його батьківщина переживає нескінченні злидні? Я пережив шок і внутрішнє сум’яття. Прагнучи відновити спокій, я був змушений узгодити себе із щедри...